Фатальне благословення

Розділ п'ятнадцятий

Бовуар підійшов до ще одного аркуша паперу, прикріпленого до стіни. Черевики Сісі стояли посеред столу, наче скульптура, і нагадували про те, якими дивними були і вбивця, і вбита.　

— Отже, якщо підсумувати, мали зійтися разом чотири фактори, щоб убивця досяг успіху. — Бовуар говорив і записував одночасно. — А. Жертва повинна була стояти у воді. Б. Вона мала зняти рукавички. В. Вона мала доторкнутися до предмета, що був під напругою. І Г. На підошві її черевиків мав бути метал.　

— У мене є звіт із місця злочину, — сказала Ізабель Лакост, яка напередодні очолила групу огляду місця злочину. — Він, звісно, попередній, але ми можемо відповісти на одне запитання. Про воду. Якщо ви подивитеся на фотографії ще раз, то побачите ледь помітний блакитний відтінок снігу навколо перекинутого стільця.　

Ґамаш придивився уважніше. Він сприйняв цю пляму за тінь. На снігу, під певним кутом і за певного освітлення, тінь здавалася синьою. Але, можливо, трохи іншого відтінку. Тепер, пильно пригледівшись, він упізнав цей колір і мало не застогнав. Він повинен був здогадатися одразу! Вони всі повинні були.　

Убивця міг створити калюжу лише двома способами: розтопити лід і сніг, які там були, або розлити якусь іншу рідину. Але якби він пролив каву, чай чи інший безалкогольний напій, той би замерз за дуже короткий час.　

Що не замерзне?　

Рідина, розроблена спеціально, щоб не замерзати.　

Антифриз для омивання лобового скла. Усюдисуща світло-блакитна рідина, яку кожен у Канаді заливає галонами у свої автомобілі. Вона була розроблена для розбризкування й очищення лобового скла від сльоти та солі. І вона не замерзала.　

Невже це було так просто?　

— Це рідина для омивання лобового скла, — промовила Лакост.　

«Мабуть, так, — подумав Ґамаш. — Принаймні щось у цій справі було простіше простого».　

— Як убивця розлив антифриз так, що його ніхто не помітив? — здивувалася Лакост.　

— Але ж ми не знаємо, що вбивцю ніхто не бачив, — відповів Ґамаш. — Ми не ставили цього питання. А дехто сидів поруч із мадам де Пуатьє. Ця людина могла побачити.　

— Хто? — запитав Бовуар.　

— Кей Томпсон.　

Тепер Ґамаш підвівся й підійшов до малюнка, на якому Бовуар зобразив місце злочину. Він переповів свої розмови напередодні, а потім намалював три хрестики, згруповані навколо лампи.　

— Розкладні стільці. Вони призначалися для трьох літніх жінок, які їх і принесли, але лише одна з них скористалася стільцем. Кей Томпсон сиділа на цьому. — Ґамаш вказав на одну з позначок. — Дві інші жінки грали в керлінг, а Сісі сиділа на стільці, що стояв найближче до лампи. Тепер цей стілець. — Він обвів стілець, найближчий до ковзанки. — Він лежав на боці. Саме під ним рідина, чи не так? — звернувся він до Лакост. Та кивнула.　

— Він у лабораторії на дослідженні, але я підозрюю, що стілець виявиться знаряддям вбивства, — сказала вона.　

— А хіба не обігрівач був знаряддям вбивства? — запитав один із агентів, повертаючись до Бовуара. — Наче ви сказали, що жертва торкалася чогось під напругою. А це лампа.　

— C’est vrai[85], — визнав Бовуар. — Але, схоже, не вона її вбила. Ми вважаємо, що річ у стільці. Якщо подивитися на рани на її руках, вони відповідають формі алюмінієвих трубок на спинці стільця.　

— Але як? — запитала дівчина-технік.　

— Це ми й маємо з’ясувати, — відповів Бовуар.　

Він був настільки поглинутий таємницею вбивства, що навіть не сказав дівчині, щоб не втручалася. Вона поставила правильне запитання. Як заряд від теплової лампи зробив зі звичайного розкладного стільця електричний?　

Електричний стілець.　

Жан Ґі Бовуар прокручував цю концепцію у своїх ясних, аналітичного складу мізках. Чи було це важливо? Чи існувала причина, що спонукала вбивцю облаштувати вбивство Сісі де Пуатьє як страту на електричному стільці?　

Відплата? А можливо, помста? Покарання за злочин Сісі? Якщо так, то це була перша така страта в Канаді за останніх п’ятдесят років.　

— Що ви думаєте? — Ґамаш звернувся до молодої жінки-техніка в комбінезоні та поясі для інструментів, що поставила запитання. — Як вас звати?　

— Селін Провост, сер. Я електрикиня з технічної служби Сюрте. Я тут підключаю комп’ютери.　

— Bon, Agent Provost.[86] Яка ваша теорія?　

Розмірковуючи, вона цілу хвилину розглядала схему.　

— Яка була напруга генератора?　

Бовуар сказав. Вона кивнула і подумала ще трохи. Потім похитала головою.　

— Я думала, що вбивця міг кинути кілька дротів від лампи до стільця, а потім закопати їх під снігом.　

— Але?　

— Але це означало б, що стілець був під напругою весь час. З того моменту, як тільки вбивця приєднав дроти. Будь-хто, доторкнувшись до нього, отримав би удар струмом. Убивця не міг гарантувати, що мадам де Пуатьє буде першою.　

— А чи могла бути якась можливість вмикати і вимикати струм?　

— Ніякої, хіба що від генератора вантажівки, а він створює багато шуму. Усі б помітили, що він вимикається. А якби вбивця під’єднав кабелі в останню хвилину, жінка, про яку ви говорили, що вона тут сиділа, точно б це побачила.　

Ґамаш замислився. Вона мала рацію.　

— Вибачте, сер.　

— Є ще звіти? — запитав Ґамаш, повертаючись на місце.　

Наступні двадцять хвилин різні агенти доповідали про знахідки на місці злочину, попередні аналізи, першу інформацію про жертву.　

— Наразі, — доповідала агентка Лакост, — нам відомо, що Річард Лайон працює звичайним клерком на швейній фабриці. Він виконує паперову роботу і роздає завдання на зміну. Але у вільний час він винайшов ось це. — Вона показала схему.　

— Досить таємниць, — сказав Бовуар. — Що це?　

— Безшумні липучки. Очевидно, американські військові мають проблему. Тепер, коли вони все частіше й частіше вступають у ближні бої, тиша має вирішальне значення. Вони підкрадаються до ворожих позицій. — Лакост присіла навпочіпки і вдала, ніби кудись крадеться. — Потім готуються відкривати вогонь. Але все своє спорядження вони тримають прикріпленим до уніформи на липучках. Як тільки кишеню відкривають, липучка видає характерний звук і викриває їхню позицію. Це стало величезною проблемою. Той, хто зможе винайти безшумні липучки, заробить статок.　

Ґамаш побачив, як у всіх у голові закрутилися коліщатка.　

— І Лайон винайшов? — поцікавився він.　

— Не зовсім, але він винайшов ось це. Система, що тримає кишені закритими за допомогою магнітів.　

— Геніально, — зауважив Ґамаш.　

— За винятком того, що у випадку використання у військовому однострої магніти повинні бути досить важкими. І їх потрібно по два на кишеню, а в середньому кишень близько сорока. Магнітні застібки додають десь п’ятнадцять фунтів[87] до й без того важкого спорядження.　

Почулися смішки.　

— У нього дев’ять патентів на різні винаходи. Усі невдалі.　

— Невдаха, — промовив Бовуар.　

— Проте він не полишає спроб, — сказала Лакост. — І якщо одна з його розробок спрацює, він може стати багатшим, ніж уявляв у своїх найсміливіших мріях.　

Слухаючи Лакост, Ґамаш згадав запитання, яке РейнМарі поставила йому напередодні. Чому Річард Лайон і Сісі де Пуатьє одружилися? І чому вони не розлучилися? Вона така амбітна, егоїстична й жорстока, а він такий слабкий і незграбний? Швидше можна було б очікувати, що Сісі вб’є його, а не навпаки.　

Тут він усвідомив, що сприймав майже як факт те, що Лайон убив свою дружину. Ґамаш знав, що сприймати щось як факт дуже небезпечно. І все ж, чи можливо, що Річарду Лайону нарешті вдалося досягти успіху? Чи вбив він дружину, щоб не ділитися з нею статком?　

— У цій справі є ще дещо дивне. — Лакост вибачливо всміхнулася інспектору Бовуару. Вони разом працювали над багатьма справами, і вона добре знала його гострий аналітичний розум. Така хаотична доповідь була для нього справжніми тортурами, але він опанував себе і кивнув. — Я також пробила Сісі де Пуатьє по базі й нічого не знайшла. Хіба що посвідчення водія та медичну картку. Але ні свідоцтва про народження, ні паспорта, жодного документа, виданого понад двадцять років тому. Тоді я спробувала знайти щось на Сісі Лайон, Сесілію Лайон, Сесілію де Пуатьє. — Вона підняла руки, показуючи, що полишила надію знайти бодай якусь інформацію.　

— Спробуйте пошукати на Елеонору та Анрі де Пуатьє, — запропонував Ґамаш, дивлячись у книгу, що лежала перед ним. — Згідно з її книгою, це її батьки. І пошукайте лі біен. — Він продиктував назву по буквах.　

— Що це?　

— Її філософія життя. Філософія, що, як вона сподівалася, замінить феншуй.　

Бовуар намагався здаватися зацікавленим і водночас обізнаним. І те й інше було не про нього.　

— Філософія, — продовжував Ґамаш, — яка, вона мала надію, зробить її надзвичайно багатою.　

— Мотив для вбивства? — Бовуар пожвавішав.　

— Можливо, якби їй це вдалося. Але схоже, що Сісі де Пуатьє була не більш успішною за свого чоловіка. Якщо це все, розподілимо завдання. Він підвівся.　

— Сер, є ще дещо, — озвався агент Робер Лем’є. — Ви звеліли мені перевірити сміття з будинку Лайонів. Тож я все перебрав і склав інвентаризаційний список.　

— Це зачекає, агенте, дякую, — відмахнувся Ґамаш. — У нас напружений день. Я поговорю з Кей Томпсон, дізнаюся, що вона бачила. Я хочу, щоб ти знайшов фотографа, про якого говорив Річард Лайон, — звернувся він до Бовуара, який жваво кивнув, із нетерпінням чекаючи на початок полювання. — Принаймні він напевно фотографував благодійний сніданок і керлінг. Можливо, він навіть зняв убивство. Його звуть Сол якийсь там.　

— Сол Петров, — уточнила велика червона пожежна машина жіночим голосом. З-за неї з’явилася молода жінка. — Я знайшла його.　

Наближаючись, вона не могла не помітити шок і навіть жах на обличчях чоловіків і жінок, що сиділи за столом. Вона не здивувалася, бо була готова до цього.　

— Доброго ранку, агентко Ніколь, — привітався Арман Ґамаш.