Фатальне благословення

Розділ двадцять восьмий

Пітер провів Ґамаша до кухні й узяв його куртку. Там відчутно пахло попкорном, а з кімнати доносився спів готичного хору.　

— Вони саме закінчують переглядати фільм, — пояснив Пітер.　

— Фільм уже закінчився. — Клара забігла на кухню, щоб привітати Ґамаша. — Цього разу він мені ще більше сподобався. І ми дещо знайшли.　

Вони пройшли до вітальні. Жан Ґі Бовуар уважно дивився на екран, де йшли титри.　

— Mon Dieu[130], не дивно, що ви, англійці, перемогли на Полях Авраама[131], — сказав він. — Ви всі божевільні.　

— На війні це допомагає, — погодився Пітер. — Але не всі ми такі, як Елеонора Аквітанська чи Генріх. — Йому дуже кортіло сказати, що Елеонора і Генріх насправді були французами, але він вирішив, що це прозвучить грубо.　

— Гадаєте, не всі? — засумнівався Бовуар. Він зустрічав у Квебеку достатньо англійців, які збивали його з пантелику. Його завжди лякала їхня замкнутість. Бовуар не міг зрозуміти, про що вони думають. А якщо　він не міг цього зрозуміти, то не міг і уявити, що вони зроблять. Поруч з англійцями він почувався незахищеним і стривоженим. І йому це не подобалося. Відверто кажучи, йому не подобалися самі англійці, і цей фільм аж ніяк не змінив його думку.　

Жахіття.　

— Ось. — Клара натиснула на перемотку, і касета засвистіла. — Це на сімнадцятій хвилині. Плівка йде якось дивно.　

Ґамаш нарешті зрозумів уривчасте повідомлення Клари. Стрічка відеокасети розтягується, коли хтось досить часто зупиняє її на одному й тому самому місці. А коли розтягується стрічка, зображення стає нечітким. На думку Клари, якщо Пітер зупиняв відео на певних кадрах і стрічка там розтягнулася, то, можливо, те саме робила й Сісі, тому касета й опинилася на смітнику.　

— Є місце, де стрічка поводиться дивно, — сказав Лем’є. — Але ми переглядали його знову і знову й не помітили нічого незвичайного.　

— Гадаю, ви зрозумієте, — звернувся Ґамаш до молодого офіцера, — що у фільмі немає випадкових кадрів. І є причина, через яку Сісі зупиняла касету саме на цьому місці.　

Лем’є почервонів. Знову той самий урок. На все є причина. Ґамаш говорив без емоцій, але вони обоє знали, що йому доводиться вказувати на це Лем’є вже вдруге.　

— Гаразд, тож дивімося. — Клара сіла й натиснула кнопку відтворення.　

До похмурого берега наближався човен. Кетрін Гепберн, в образі постарілої Елеонори, стояла на палубі, закутана в шаль, велична й тендітна. Жодних діалогів, лише довга ідилічна сцена з човном, веслярами та королевою, яка прибуває.　

Човен був майже біля берега. І тут на якусь мить стрічка повелася дивним чином — вона затремтіла.　

— Тут. — Клара натиснула на паузу. — Ось, я покажу вам ще раз.　

Вона ще двічі перемотувала назад і натискала «відтворити». Ще двічі Елеонора прибувала на свою спустошливу різдвяну зустріч із родиною.　

Клара вкотре зупинила зображення в той самий момент, коли воно починало тремтіти. Ніс човна заповнював майже весь екран. Не було видно жодного обличчя. Жодних акторів узагалі. Лише голі, неживі дерева, майже мертвий пейзаж, сіра вода і ніс човна. Нічогісінько. Лем’є, напевне, має рацію, подумав Ґамаш.　

Він відкинувся на спинку дивана і пильно вдивлявся в екран. Урешті-решт кадри попливли далі, і Кларі довелося знову перемотати назад, увімкнути перегляд і знову поставити на паузу.　

Хвилини минали за хвилинами.　

— Що ви бачите? — запитав старший інспектор усіх присутніх.　

— Човен, — відказала Клара.　

— Дерева, — докинув Пітер.　

— Воду. — Бовуар прагнув відповісти хоч щось, поки його не випередили.　

Лем’є шкодував, що не дав собі вчасно копняка. Не залишилося нічого, про що можна було б сказати. Він помітив, що Ґамаш дивиться на нього весело. І було ще щось у його погляді. Схвалення. Краще промовчати, ніж сказати абищо. Лем’є усміхнувся у відповідь і розслабився.　

Ґамаш повернувся до екрана. Човен, дерева, вода. Чи Сісі зупиняла стрічку саме на цьому моменті просто за збігом обставин? Можливо, він намагався побачити те, чого не існувало? Можливо, Сісі ставила фільм на паузу, щоб випити чи вийти до вбиральні? Але стрічка не могла розтягнутися після однієї паузи — Сісі мала б зупиняти її тут багато разів, щоб спричинити такі пошкодження.　

Він підвівся і розпрямив ноги.　

— Годі витріщатися. Там нічого немає. Ваша правда, я помилявся. Прошу вибачення, — сказав він Лем’є.　

Молодий агент був настільки приголомшений, що не знав, як відреагувати.　

— Даруйте, — вибачалася Клара, проводжаючи їх до передпокою. — Я сподівалася, що натрапила на зачіпку.　

— Хто знає. Ви інстинктивно відчуваєте злочини, мадам.　

— Ви мені лестите, мсьє.　

Якби Пітер був собакою, у нього б шерсть стала дибки й він загарчав. Попри всі зусилля він не міг подолати свої ревнощі до Ґамаша через його невимушені стосунки з Кларою. У передпокої Ґамаш витягнув з-під куртки книжку й обережно передав її Кларі. Після розмови з Мирною він уже приблизно знав, що зробить, і робити це йому дуже не хотілося.　

— Дуже люб’язно з вашого боку, старший інспекторе, утім я вже маю останню книжку Рут.　

— Але не цю, — відповів він майже пошепки. Пітер напружено прислухався до їхньої розмови, як і всі інші.　

Клара розгорнула книжку й широко усміхнулася.　

— «Від тебе смердить. З любов’ю — Рут». То ви знайшли її! Я її загубила. Впустила дорогою чи в бістро?　

— Ні, ви впустили її в Монреалі.　

Клара спантеличено подивилася на Ґамаша.　

— І ви знайшли її? Але ж це неможливо.　

— Книжку знайшли на тілі мертвої жінки. — Він вимовив ці слова повільно і чітко, давши Кларі можливість усе добре розчути та зрозуміти. — Її знайшли біля «Огілві» якраз напередодні Різдва.　

Ґамаш пильно дивився на Клару, слідкуючи за її обличчям, її реакцією.　

Клара все ще була спантеличеною та здивованою. Але не більше.　

— То була волоцюжка, торбешниця.　

І тут він побачив, як її очі заблищали й широко розплющилися. Вражена його словами, вона підвела голову й відхилила трохи назад, наче рятуючись від удару.　

— Ні, — прошепотіла Клара і страшенно зблідла. Вона кілька разів із шумом вдихнула. — Та стара жінка, волоцюжка?　

Мовчання затягнулося. Усі дивилися на Клару, яка намагалася впоратися з новиною. Вона відчула, що падає, але не на підлогу, а значно нижче, у прірву з розбитими мріями.　

Мені завжди була до вподоби твоя творчість, Кларо.　

Ні. Це означає, що волоцюжка не була Богом. Лише жалюгідною старою. Така сама божевільна, як і Клара. Вони обидві вважали її мистецтво гарним. І вони помилялися. Сісі та Фортен мали рацію.　

Твоє мистецтво аматорське і банальне. Ти невдаха. У тебе немає ні оригінальних ідей, ні власного стилю. Твої роботи нічого не варті. Ти змарнувала своє життя.　

Ці слова врізалися в Клару, розчавлювали й тягли у безодню.　

— О боже! — більше вона нічого не змогла вимовити.　

— Пітере, зробіть, будь ласка, чашку гарячого чаю з цукром, — попросив Ґамаш.　

Пітер був роздратований тим, що Ґамаш, а не він сам, першим подумав про чай, і водночас вдячний старшому інспекторові, який хоч чимось його зайняв.　

— Повертайся до нашого оперативного штабу й подивися, чи є успіхи в агентки Лакост, — швидко прошепотів Ґамаш Бовуару, а потім повернувся і повів Клару до вітальні, картаючи себе за те, що не віддав Бовуару відео. Він сподівався, що не забуде його повернути.　

— Розкажіть, як усе було, — звернувся він до Клари, посадовивши її біля теплого вогню.　

— Я переступила через неї, коли йшла до «Огілві». У той вечір відбувалася презентація книжки Рут. Я дуже шкодувала, що так учинила, зважаючи на мої гроші й усе таке…　

Клара не закінчила фразу, знаючи, що Ґамаш її зрозуміє. Та сцена знову пропливала перед її очима. Ось вона залишає презентацію, купує їжу, стає на фатальний ескалатор. Проїжджає повз Сісі.　

Твоє мистецтво аматорське і банальне.　

Вона заціпеніла, їй хотілося вийти в холодну ніч, мчати вулицею, виючи і ковтаючи сльози, розштовхуючи всіх перехожих. Але натомість вона схилилася над волоцюжкою, над купою смердючого лайна й відчаю, і зазирнула в її червоні, сльозаві очі.　

— Мені завжди було до вподоби твоє мистецтво, Кларо.　

— Вона так сказала? — уточнив Ґамаш.　

Клара кивнула.　

— Ви її знали?　

— Ніколи раніше не бачила.　

— Але ви мали її бачити, — уперше за час розмови втрутився, не втримавшись, агент Лем’є, одразу стулив рота і поглянув на Ґамаша, чекаючи на догану. Натомість Ґамаш дивився на нього з цікавістю. Потім відвернувся.　

Відчувши полегшення, Лем’є продовжив слухати, але він почувався ніяково, йому хотілося зіщулитися на своєму місці. Уся ця розмова його дуже бентежила.　

— Як ви це поясните? — запитав Ґамаш, уважно спостерігаючи за Кларою.　

— Я не можу пояснити.　

— Ні, можете, — підбадьорив її Ґамаш. Він обережно, неквапливо підбирав слова і сподівався, що Клара йому довіриться. — Розкажіть мені.　

— Я думаю, що вона була Богом. Думала, що вона була Богом. — Клара намагалася опанувати себе, та сльози стискали її горло.　

Ґамаш тихо сидів і чекав. Він одвернувся, створюючи їй видимість усамітнення. Утупившись у телевізор, він побачив перед очима застигле зображення човна. Ні, не човна, лише носа. А на ньому якесь зображення. Морська змія. Змій. Ні. Птах.　

Орел.　

Орел, що кричить.　

І тоді Ґамаш зрозумів, чому Сісі зупиняла стрічку саме на тому кадрі. Він мав потрапити до оперативного штабу до того, як піде Лакост. Годинник на каміні показував сьому. Може бути вже запізно. Жестом показавши Лем’є, щоб той підійшов, він прошепотів йому на вухо кілька слів. Лем’є швидко й тихо вийшов із кімнати. За мить Ґамаш побачив, як юнак хутко йде стежкою від будинку до воріт.　

Ґамаш проклинав себе за те, що забув віддати відео Лем’є, щоб той повернув касету до коробки з доказами. У старшого інспектора закрадалася підозра, що він і сам піде без нього.　

Пітер приніс чай, і Клара наче пожвавішала.　

— Я мушу запитати вас ще раз, Кларо. Ви впевнені, що раніше ніколи не бачили Елль?　

— Елль? Це її ім’я?　

— Так її записали в поліцейському звіті. Ми не знаємо її справжнього імені.　

— Я багато думала про це з тієї ночі. Мирна теж мене питала. Я не знала її. Повірте мені.　

Ґамаш вірив.　

— Як вона померла? — запитала Клара. — Замерзла?　

— Її вбили, невдовзі після вашої розмови.