Фатальне благословення

Розділ тридцять п’ятий

— Ні! — заволав Бовуар, сидячи перед телевізором. — Зупиніть його! Захист, захист!　

— Обережно, обережно! — Поруч із ним на дивані крутився Робер Лем’є, намагаючись керувати гравцем «Нью-Йорк Рейнджерс», який мчав по льоду хокейної арени «Новий Форум».　

— Удар! — закричав коментатор.　

Бовуар і Лем’є нахилилися вперед і, зціпивши руки, спостерігали, як крихітна чорна цятка відлітає від ключки нападника «Рейнджерс». Ґабрі вчепився у своє м’яке крісло, а рука Олів’є зупинилася на півдорозі до тарілки з сиром.　

— Шайба у воротах! — заволав коментатор.　

— Томас! Довбаний Томас! — Лем’є повернувся до Бовуара. — Скільки там йому платять? Шістнадцять мільйонів на рік, а він не здатен відбити шайбу! — Він жестом показав на екран.　

— Йому платять лише близько п’яти мільйонів, — зауважив Ґабрі, ретельно накладаючи своїми величезними пальцями сир Сент-Альбре на шматок багета і намащуючи його зверху джемом. — Ще вина?　

— Так, будь ласка.　

Бовуар простягнув свій келих. Це був перший хокейний матч, який він дивився без чипсів і пива. Заміна сиром і вином йому цілком сподобалася. І він зрозумів, що йому цілком подобається агент Лем’є. До　цього моменту він сприймав його як пересувний предмет меблів, як стілець на коліщатках. У певних випадках стане в пригоді, та з ним не заприятелюєш. Але тепер вони разом переживали цю принизливу поразку від паскудних «Нью-Йорк Рейнджерс», і Лем’є показав себе вірним і обізнаним союзником. Звісно, так само, як і Ґабрі та Олів’є. Зазвучав мотив «Хокейний вечір у Канаді», і Бовуар підвівся, щоб розім’яти ноги і пройтися. У кріслі в іншому кутку вітальні готелю сидів старший інспектор Ґамаш і дзвонив по телефону.　

— Томас пропустив ще одну шайбу, — повідомив Бовуар.　

— Я бачив. Він надто далеко виходить із воріт, — сказав Ґамаш.　

— Це його стиль. Він залякує суперників, змушує їх бити.　

— І це працює?　

— Не сьогодні, — погодився Бовуар.　

Він забрав порожній келих шефа і пішов. «Довбаний Томас! Я б зіграв краще!» І поки йшла реклама, Жан Ґі Бовуар уявляв себе у воротах канадців. Але не воротарем, а нападником. Йому подобалося бути в центрі уваги, вести шайбу, захекано мчати на ковзанах і бити по воротах. Чути, як рохкає суперник, коли його притискаєш до борту. Та іноді штовхнути його ліктем.　

Ні, він знав себе достатньо, щоб зрозуміти, що ніколи не стане воротарем. Воротарем був Ґамаш. Той, від кого вони всі залежали, хто рятував усю команду.　

Бовуар узяв наповнений вином келих, відніс назад і поставив його на столик біля телефона. Ґамаш вдячно усміхнувся.　

— Bonjour? — Ґамаш почув знайомий голос, і його серце тьохнуло.　

— Oui, bonjour, це мадам Ґамаш, бібліотекарка? Я чув, вам вчасно не повернули книжку.　

— Мені вчасно не повернули чоловіка, а він певною мірою книжник, — відповіла вона, сміючись. — Привіт, Армане. Як твої справи?　

— Елеонора Адлер.　

Настала пауза.　

— Дякую, Армане. Елеонора Адлер. — Рейн-Марі вимовила це ім’я так, ніби воно було частиною молитви. — Гарне ім’я.　

— І гарна жінка, мені казали.　

Потім він розповів їй усе. Про Елеонору, про її друзів, про Індію та про доньку. Про те, що вона була тріщиною в посудині, і про те, як вона опинилася на вулиці. Про Сісі, яку забрали з дому та яку невідомо хто виховував, яка шукала свою матір і навіть поїхала до Трьох Сосен.　

— Чому вона думала, що її мати там? — запитала Рейн-Марі.　

— Бо її мати намалювала три сосни на ялинковій прикрасі. На кулі лі біен. Це єдина річ, що залишилась у Сісі від Ел. їй або сказали, або вона сама здогадалася, що три сосни на кулі означали село, де народилась і виросла її мати. Сьогодні вдень ми розмовляли зі старожилами. Вони пам’ятають Аллерів. У них була лише одна дитина, донька Елеонора. Вони поїхали із села майже п’ятдесят років тому.　

— Отже, Сісі купила будинок у Трьох Соснах, щоб розшукати свою матір? Цікаво, чому вона зробила це зараз? Чому не кілька років тому?　

— Думаю, що ми ніколи не дізнаємося напевно, — сказав Ґамаш, попиваючи своє вино. Зі слухавки доносилася мелодія «Хокейного вечора в Канаді». Цього　 суботнього вечора Рейн-Марі теж дивилася гру. — Томас сьогодні не дуже вдало грає.　

— Йому слід триматися ближче до воріт, — зауважила вона. — «Рейнджери» вже збагнули його тактику.　

— У тебе є теорія, чому Сісі раптом вирішила шукати свою матір саме зараз?　

— Ти казав, що Сісі зверталася до американської компанії щодо каталогу?　

— І що?　

— Я думаю, може, Сісі чекала, коли досягне успіху.　

Ґамаш міркував, спостерігаючи за матчем по телевізору — як гравці передавали шайбу в напрямку воріт суперника, як втратили її, а потім відчайдушно намагалися зупинити атаку «Нью-Йорк Рейнджерс». Бовуар і Лем’є зі стогоном опустилися на диван.　

— Американський контракт. — Він кивнув. — І книга. Ми вважаємо, що саме тому Ел переїхала з автовокзалу до «Огілві». По місту розклеїли плакати з рекламою книжки Сісі. Один із них був на автовокзалі. Ел, напевне, побачила його й зрозуміла, що Сісі де Пуатьє — її донька, тож вона пішла до «Огілві», щоб знайти її.　

— А Сісі поїхала шукати свою матір до Трьох Сосен, — промовила Рейн-Марі. Її серце розривалося від думки про те, як дві зранені душі шукали одна одну.　

У голові Ґамаша виник образ кволої маленької Ел, старої і змерзлої, яка волочить ноги довгими кварталами, відмовившись від свого заповітного місця на решітці метро, у надії знайти свою доньку.　

— Бий, бий! — кричали чоловіки у вітальні.　

— Удар! Гол! — прокричав диктор під дикі оплески фанатів «Монреаль Канадіенс», що зібралися на «Форумі», і майже істеричні вигуки Бовуара, Лем’є, Ґабрі та Олів’є, які обіймалися й танцювали по кімнаті.　

— Ковальські! — гукнув Бовуар до Ґамаша. — Нарешті! Три один!　

— Що Сісі робила в селі? — запитала Рейн-Марі. Вона вимкнула телевізор у вітальні, щоб зосередитися на розмові.　

— Ну, вона думала, що її матір’ю була одна з тамтешніх літніх мешканок. Тож вона, здається, розпитала їх усіх.　

— А потім вона знайшла свою матір біля «Огілві», — сказала Рейн-Марі.　

— Ел, мабуть, упізнала Сісі. Думаю, вона підійшла до неї, та Сісі не звернула на неї уваги, думаючи, що це просто якась вулична жебрачка. Утім Ел була наполегливою. Пішла за нею, можливо, навіть гукала її на ім’я. Але навіть тоді Сісі могла б подумати, що волоцюжка дізналася, як її звуть, із плаката. Гадаю, зрештою Ел впала у відчай і, розстебнувшись, показала їй кулон. Це ошелешило б і зупинило Сісі. Вона б згадала про підвіску, яку пам’ятала з дитинства. Її зробила Емілі Лонґпре. Другої такої не було.　

— І тоді Сісі переконалася б, що та жінка — її мати, — тихо промовила Рейн-Марі, уявляючи собі цю сцену і намагаючись зрозуміти, що б вона відчувала на її місці. Прагнення знайти свою матір. Туга не лише за матір’ю, а й нестримне бажання почути її схвалення. Прагнення потрапити в рідні обійми.　

А потім зустріч з Ел. Смердючою, п’яною, жалюгідною торбешницею. Її рідною матір’ю.　

І що зробила Сісі?　

Вона збожеволіла. Рейн-Марі здогадалася, що сталося. Сісі смикнула за підвіску й зірвала її з шиї матері. Потім вона схопила за довгий шарф і почала затягувати його все тугіше й тугіше. Вона задушила свою　матір. Щоб приховати правду, як приховувала її все своє життя. Звісно, так воно й було. Що ще могло статися? Можливо, Сісі зробила це, щоб урятувати американський контракт. Вона боялася, що коли американці дізнаються, що авторка філософії лі біен і книжки «Віднайдіть спокій» мала за матір алкоголічку-волоцюжку, то відмовлять їй. Або вона могла вбити Ел, думаючи, що з неї глузуватимуть майбутні покупці.　

Однак імовірніше, що Сісі ніколи навіть не замислювалася над такими речами. Вона підкорялася інстинктам, як і її мати. А інстинкти Сісі завжди вимагали позбуватися всього, що викликає неприємні почуття. Усунити, викреслити їх зі свого життя. Як вона викреслила свого покірного, слабовольного чоловіка та свою товсту й мовчазну доньку.　

А Ел була для Сісі величезною смердючою неприємністю.　

Елеонора Аллер загинула від рук своєї єдиної дитини.　

А потім загинула дитина. Рейн-Марі зітхнула, засмучена історією, яка промайнула в її уяві.　

— Якщо Сісі вбила свою матір, — розмірковувала вона, — то хто ж тоді вбив Сісі?　

Ґамаш хвилину помовчав, а потім назвав ім’я.　

Іветт Ніколь лежала на ліжку у своєму номері на другому поверсі готелю, прислухаючись до «Хокейного вечора в Канаді» та вибухів емоцій, які час від часу доносилися з вітальні. їй страшенно хотілося бути там разом з усіма. Говорити про новий контракт Томаса, про те, чи варто звинувачувати тренера в провальному сезоні та чи знали в Торонто про травму Паже, коли продавали його «Монреаль Канадіенс».

Вона відчула щось до Бовуара тієї ночі, коли доглядала його, а потім наступного ранку, коли вони разом снідали. Вона не закохалася, звісно. Просто якось заспокоїлася. Відчула полегшення, ніби тягар, який вона несла і про який навіть не підозрювала, упав з її плечей.　

А потім пожежа та її безглузда ідея зайти в будівлю. Ще одна причина ненавидіти дурного дядька Сола. Авжеж, то його провина. Усе, що сталося погане в їхній сім’ї, було наслідком його вчинків. Він був трухлим дуплом у родинному дереві.　

Вона того не варта. Слова ошпарили її, мов окріп. Вона спочатку не усвідомила, наскільки серйозним був той опік. Так завжди відбувається. Ти ніби німієш. Але з часом усе стало зрозуміло. Вона була глибоко поранена.　

Розмова з Ґамашем була для неї цікавою. І навіть корисною. Принаймні вона зрозуміла, що має робити. Вона взяла свій мобільний телефон і набрала номер. Відповів чоловік. Судячи зі звуків у слухавці, він також цього вечора дивився хокей.　

— У мене до тебе питання, — сказав Ґамаш, зміною свого тону настороживши Рейн-Марі. — Чи правильно я вчинив з Арно?　

Серце Рейн-Марі стиснулося, коли вона почула запитання Армана. Тільки вона знала ціну, яку йому довелося заплатити за своє рішення. На людях він тримався хоробро і впевнено. Ні Жан Ґі, ні Мішель Бребо, ні навіть їхні найкращі друзі не знали, через які муки він пройшов. А вона знала.　

— Чому ти питаєш зараз?　

— Через цю справу. Вона стала чимось більшим, ніж просто вбивством. Якимось чином вона стосується віри.　

— Кожне вбивство, яке ти розслідував, було пов’язане з вірою. У що вірить убивця. У що віриш ти.　

Це було правдою. Ми є тим, у що ми віримо. І єдиним випадком, коли він серйозно ризикував зрадити те, у що вірив, була справа Арно.　

— Може, треба було дати їм померти?　

І знову те саме питання. Чим керувався він у справі Арно? Власним его? Гординею? Упевненістю в тому, що він має рацію, а всі інші помиляються?　

Ґамаш пам’ятав ту майже безмовну й поспішну нараду у штаб-квартирі Сюрте. Рішення дозволити офіцерам покінчити життя самогубством заради блага підрозділу. Він пам’ятав, як висловився проти, як його не підтримали. А потім він пішов. Він досі відчував докори сумління, згадуючи, що сталося далі. Він узявся за справу в Муттон Бей, якнайдалі від штаб-квартири. Там він міг обміркувати все на свіжу голову. Проте він завжди знав, що має робити.　

А рибалка не залишив йому жодних сумнівів.　

Ґамаш сів у літак і повернувся до Монреалю.　

Для поїздки на Абітібі Арно вибрав вихідні. Ґамаш подолав довгий шлях. І що ближче він під’їжджав, то більше псувалася погода. Насувався перший шторм тієї зими, наглий і немилосердний. Ґамаш заблукав і застряг.　

Але він молився та поволі додавав газу. Нарешті шини зчепилися з поверхнею дороги, і машина поїхала назад тим самим шляхом, яким приїхала. Назад на головну дорогу. На правильну дорогу. Він знайшов хатину і прибув якраз вчасно.　

Коли Ґамаш увійшов, Арно завагався, а потім кинувся до пістолета. І в ту ж мить, коли чоловік рвонув уперед, Ґамаш зрозумів його справжній намір. Арно　збирався зникнути, щойно його підлеглі здійснять самогубство. Ґамаш стрибком подолав відстань до пістолета Арно й вихопив його першим. І раптом все було скінчено. Трьох чоловіків відвезли назад до Монреалю, щоб вони постали перед судом. Судом, якого ніхто не хотів, окрім Армана Ґамаша.　

Процес набув великого розголосу й розколов на два табори не лише Сюрте, а всю спільноту. Багато хто звинувачував Ґамаша. Він зробив немислиме. Він виставив на світ брудну білизну.　

Ґамаш знав, що це станеться, і саме тому він вагався. Утратити повагу колег — жахлива річ. Стати вигнанцем було дуже важко.

— Ну, а впаде — то так, як впав Люцифер… — прошепотів Ґамаш.　

— Без вороття, — закінчила цитату Рейн-Марі. — Ти настільки великий, Армане, що про твоє падіння ходять легенди?　

Він коротко розсміявся.　

— Мені просто шкода себе. Я сумую за тобою.　

— І я сумую за тобою, серденько. І так, Армане, ти вчинив правильно. Але я розумію твої сумніви. Саме вони роблять тебе великою людиною, а не твоя впевненість.　

— Довбаний Томас! Ви це бачили? — Бовуар стояв перед телевізором, схопившись руками за голову　й озираючись на всі боки. — Позбудьтеся його! — кричав він до екрана.　

— Ким би ти хотів сьогодні бути? — запитала Рейн-Марі. — Арманом Ґамашем чи Карлом Томасом?　

Ґамаш розсміявся. Він не часто дозволяв сумнівам охопити себе, та цього вечора саме так і сталося.　

— Справу Арно не закінчено, чи не так? — сказала Рейн-Марі.　

Агентка Ніколь, яка спускалася сходами, зустрілася з ним поглядом і усміхнулася. Кивнувши Ґамашу, вона приєдналася до інших, але вони були надто заклопотані, щоб помітити її появу.　

— Non, ce n’est pas fini.[146]