Фатальне благословення

Розділ третій

— Хто автор? — запитав Сол, тримаючи в руках портфоліо художника.　

— Чого?　

— Ось цього. — Він стояв голий посеред готельного номера. — Я знайшов це у смітнику. Чиє воно?　

— Моє.　

— Це твій доробок?　

Він був приголомшений. На мить він замислився, чи не помилився в ній. Це були роботи явно обдарованого художника.　

— Звісно, ні. Якась жалюгідна, нікчемна селючка дала мені ці роботи, щоб я показала їх друзям із галереї. Намагалася підлизатися, що було найсмішніше. «О, будь ласка, Сісі, я знаю, які у вас зв’язки». «О, Сісі, чи не могли б ви показати мої роботи декому з ваших знайомих?» Така набридлива! Уяви собі, просити мене про послугу! Навіть мала нахабство просити мене показати це Дені Фортену.　

— І що ти відповіла?　

Його серце впало. Звісно, він знав відповідь.　

— Сказала, що буду страшенно рада. Можеш повернути їх туди, де знайшов.　

Сол завагався, потім згорнув портфоліо і поклав його назад у смітник. Він ненавидів себе за те, що допоміг знищити такі блискучі роботи, а надто за те, що волів їх знищити.　

— Хіба ти не маєш планів на вечір? — запитав він.　

Сісі взялася поправляти склянку й лампу на тумбочці біля ліжка, пересуваючи їх по міліметру, поки вони не опинилися на своїх місцях.　

— Нічого важливого, — сказала вона, змахуючи зі столу пелех пилу. Отакої, пил у «Рітці»! їй доведеться поговорити з менеджером. Вона подивилася на Сола, що стояв біля вікна.　

— Боже, ти себе зовсім занехаяв.　

Вона подумала, що колись він, очевидно, мав гарне тіло. Але зараз усе було в’ялим. Раніше Сісі зустрічалася і з товстими чоловіками, і з м’язистими. Будь-яку крайність вона вважала нормальною. Огидним був лише перехідний стан.　

Сол був їй огидним, і вона не могла пригадати, чому їй колись здалося, що він їй потрібен. Вона поглянула на білу глянцеву обкладинку своєї книги і згадала.　

Фотографія. Сол був чудовим фотографом. Там, над заголовком «Віднайдіть спокій», було її обличчя. Надзвичайно світле, майже біле волосся, яскраві повні губи, дивовижні, розумні блакитні очі. А обличчя настільки бліде, що майже зникало на задньому плані, залишаючи враження, що очі, рот і вуха плавають на обкладинці.　

Сісі обожнювала цю світлину.　

Після цього Різдва вона позбудеться Сола. Щойно він завершить своє останнє завдання. Вона помітила, що він, напевне, наштовхнувся на стілець за столом, коли гортав портфоліо. Стілець тепер стояв нерівно. Вона відчула, як груди наповнює напруга. Дідько б його вхопив — він навмисно її так дратує, і хай йому грець, тому портфоліо! Сісі підхопилася з ліжка, вирівняла рипучий стілець і, користуючись нагодою, пересунула телефон паралельно до краю столу.　

Потім вона стрибнула назад у ліжко й розгладила простирадла на колінах. Може, їй варто замовити таксі до офісу? Але тут вона згадала, що має декуди поїхати. У важливій справі.　

В «Огілві» був розпродаж, а в інуїтській художній крамниці на вулиці де ла Монтань вона хотіла купити пару черевиків.　

Незабаром у неї з’явиться власна лінія одягу та меблів у магазинах по всьому Квебеку. І по всьому світу. Невдовзі всі зарозумілі, претензійні дизайнери, які насміхалися з неї, пошкодують про це. Незабаром усі дізнаються про лі біен[13], її власну філософію дизайну та життя. Феншуй — це минуле. Люди прагнули змін, і вона дасть їм це. Лі біен буде у всіх на вустах, про неї говоритимуть у кожній домівці.　

— Ти вже винайняв будинок на свята? — запитала вона.　

— Ні, завтра поїду туди. Навіщо ти взагалі купила будинок у такій глушині?　

— Я мала свої причини.　

Вона відчула спалах гніву через те, що він поставив під сумнів її рішення. Вона чекала п’ять років, аби купити будинок у Трьох Соснах. Сісі де Пуатьє вміла бути терплячою, якщо це було необхідно і якщо у неї була на те вагома причина.　

Вона багато разів відвідувала це убоге маленьке село, налагоджувала зв’язки з місцевими агентами з нерухомості і навіть розмовляла з продавцями в сусідніх Сен-Ремі та Вільямсбурзі. На це пішли роки. Очевидно, у Трьох Соснах нечасто з’являлися будинки на продаж.

Аж ось трохи більше ніж рік тому їй зателефонувала агентка з нерухомості, на ім’я Йоланда Фонтейн. Продавався будинок. Чудовий величний будинок у вікторіанському стилі на пагорбі з краєвидом на село. Будинок власника млина. Будинок господаря.　

— Скільки? — запитала Сісі, знаючи, що це майже напевно їй не по кишені. Доведеться взяти позику під заставу компанії, закласти все своє майно, змусити чоловіка перевести в готівку свій страховий поліс і пенсійні заощадження.　

Але відповідь агентки з нерухомості здивувала її. Будинок коштував значно дешевше від ринкової вартості.　

— Є одна маленька деталь, — зауважила Йоланда нудним голосом.　

— Продовжуйте.　

— Там сталося вбивство. І замах на вбивство.　

— І це все?　

— Ну, я думаю, фактично там було ще й викрадення. Так чи так, але ось чому будинок такий дешевий. Усе одно це прекрасна покупка. Чудові труби, переважно мідні. Даху лише двадцять років. Я…　

— Я купую його.　

— Хіба ви не хочете його подивитися?　

Питання вихопилося мимоволі, Йоланда не встигла вчасно прикусити язика. «Якщо ця ідіотка хоче купити старий будинок Гедлі, не оглянувши його, нічого не перевіривши, не вигнавши нечисту силу, то нехай».　

— Просто підготуйте папери. Я приїду після обіду з чеком.　

Сісі так і зробила. Вона розповіла про це чоловікові десь за тиждень, коли їй потрібен був його підпис, щоб перевести в готівку пенсійні заощадження. Він протестував, але так кволо, що випадковий спостерігач навіть не зміг би розпізнати в його словах протест.　

Старий будинок Гедлі, страховисько на пагорбі, тепер належав Сісі. Вона не могла навіть уявити більшого щастя. Будинок був ідеальним. А Три Сосни були ідеальним місцем. Принаймні буде ідеальним, коли вона все завершить.　

Сол пирхнув і відвернувся. То лише справа часу — Сісі кине його, щойно завершиться наступна фотосесія з нею в тому жахливому богом забутому селі. Фото були для її першого каталогу, і він мав відзняти її різдвяні розваги серед місцевих жителів. І, за можливості, закадрувати селян, які заворожено і з любов’ю дивляться на Сісі. Для цього йому потрібні були гроші.　

Усе, що робила Сісі, мало певну мету. І ця мета зводилася до двох речей, як Сол зрозумів: воно мало наповнювати її гаманець або живити її его.　

Тож чому вона купила будинок у селі, про яке ніхто ніколи не чув? Це не підносило її престиж. Отже, йдеться про інше.　

Гроші.　

Сісі знала про село те, чого не знав ніхто інший, і справа була в грошах.　

У нього прокинувся інтерес до Трьох Сосен.　

— Крі! Ворушися, заради Христа!　

Прохання, що пролунало, було буквальним. Сповитий нащадок багатих батьків і головний персонаж прекрасної різдвяної інсценівки марно намагався потрапити перед очі глядачів з-за снігового замету, на який перетворилася Крі. Вона вийшла на сцену, танцювала і кружляла разом з іншими янгольськими сніжинками, а потім раптово зупинилася. Здавалося, нікого не хвилювало, що сніг у Єрусалимі не має жодного сенсу. Учителька мала цілком слушну думку: як хтось вірить у непорочне зачаття, то повірить і в снігопад тієї чудесної ночі. А от те, що одна зі сніжинок, більше схожа на уособлення заметілі, заклякла в центрі сцени, перед маленьким Ісусом, одразу привернуло увагу.　

— Ворушися, товстозада!　

Ця образа відскочила від Крі, як відскакували всі інші. Вони були білим шумом її життя. Крі вже майже не чула їх. Тепер вона стояла на сцені, дивлячись прямо в зал, наче застигла.　

— Брі боїться сцени, — прошепотіла вчителька драми, мадам Бруно, вчительці музики, мадам Лятур, очікуючи, що та зарадить цьому. Позаочі навіть вчителі називали Крі Брі. Принаймні вважали, що це було позаочі. Вони вже давно перестали хвилюватися, чи чує щось ця дивна й мовчазна дівчинка.　

— Я бачу, — огризнулася мадам Лятур. Величезне напруження, яке щороку спричиняло різдвяне свято у школі міс Едвард, зрештою давалося взнаки.　

Але Крі закам’яніла не через страх перед сценою чи глядачами. Її зупинило на півдорозі те, чого перед нею не було.　

Крі знала з багаторічного досвіду, що найстрашнішим є саме те, чого не бачиш.　

І те, чого Крі не побачила, розбило їй серце.　

— Я пам’ятаю, як мій перший гуру, Рамен Дас, казав мені, — Сісі ходила по готельному номеру в білому халаті, збираючи канцелярське приладдя та мило, й розповідала свою улюблену історію, — «Сісі Дас» — Рамен Дас називав мене саме так, — промовила Сісі　до канцелярського приладдя. — Це було рідкістю для жінки мати таку честь, особливо в тогочасній Індії.　

Сол подумав, що, можливо, Рамен Дас не усвідомлював, що Сісі — жінка.　

— Це було двадцять років тому. Я була ще невинною дитиною, але вже тоді шукала істину. Я зустріла Рамена Дас у горах, і між нами одразу виник духовний зв’язок.　

Сісі склала руки, і Сол сподівався, що вона не збирається сказати…　

— Намасте! — промовила Сісі, вклонившись. — Він навчив мене цього. Надзвичайно духовна річ.　

Вона вживала слово «духовний» так часто, що для Сола воно втратило сенс.　

— Він сказав: «Сісі Дас, ти маєш великий духовний дар. Ти повинна залишити це місце і поділитися своїм даром зі світом. Ти повинна навчити людей віднаходити спокій».　

Поки вона говорила, Сол ворушив губами, подумки промовляючи всі її слова й повторюючи знайомі інтонації.　

— «Сісі Дас, — сказав він, — ти, як ніхто інший, знаєш: коли чакри збалансовані, вся аура біла. А коли все біле, тоді все гаразд».　

Сол засумнівався, чи не плутає вона індійського містика з членом Ку-клукс-клану. Було б іронічно, якщо так.　

— «Ти маєш повернутися у світ, — напучував він. — Було б неправильно тримати тебе тут далі. Ти маєш заснувати компанію і назвати її “Віднайдіть спокій”». Так я і зробила. І саме тому я написала цю книгу. Щоб поширювати духовне слово. Люди мають знати. Вони заплуталися з усіма цими облудливими сектами, які тільки й роблять, що використовують їх. Я повинна була розповісти людям про лі біен.　

— Тепер я заплутався, — сказав Сол, насолоджуючись припливом гніву, який завжди викликали в неї такі слова. Сісі була вкрай передбачуваною. Вона ненавиділа будь-кого, хто припускав, що її ідеї якимось чином заплутані. — Хіба це Рамен Дас розповів тобі про лі біен?　

— Ні, ідіоте. Рамен Дас був в Індії. Лі біен — це стародавня східна філософія, що передається в моїй родині.　

— Стародавня китайська філософія?　

Не прагнучи зберегти стосунки, він не міг позбавити себе задоволення завдавати останніх ударів. До того ж із цього вийшла б кумедна історія, яку можна було потім розповідати. І розвіяти нудьгу у спілкуванні. Він виставив би її на посміховисько.　

Сісі прицмокнула язиком і скипіла.　

— Ти знаєш, що моя сім’я із Франції. Франція має довгу і славетну історію колонізації Сходу.　

— Авжеж. В’єтнаму.　

— Саме так. Мої предки, дипломати, привезли звідти деякі стародавні духовні вчення, зокрема й лі біен. Я тобі все це розповідала. Хіба ти не слухав? До того ж це є в книжці. Чи ти не читав її?　

Сісі кинула в нього книжкою, він ухилився, але, пролітаючи повз, вона таки зачепила його — Сол відчув гострий біль у руці.　

— Звісно, я читав твою кляту книжку. Читав і перечитував. — Він тримався з усіх сил, щоб не назвати її опус купою лайна, чим він, власне, і був. — Я знаю цю історію. Твоя мати розмалювала кулю в стилі лі біен, і тепер це єдине, що в тебе залишилося від неї.　

— Не тільки від неї, телепню. Від усієї моєї родини.　

Тепер Сісі сичала. Сол хотів розлютити її, але навіть не уявляв, що він випустив на волю. Раптом він відчув　себе малям футів зо два заввишки, яке зіщулилося від страху, коли вона підвелася й затулила від нього сонце, усе світло. Він згорбився і скорчився. Усередині. А зовні дорослий чоловік стояв як укопаний і не відводив очей. І дивувався, що породило такого монстра.　

Сісі воліла відірвати йому руки. Воліла видряпати його вирячені очі, здерти плоть із кісток. Вона відчула силу, що зростала, болем розпинала груди й вибухала, наче сонце, яке щойно зійшло. Її руки напружилися, і вона відчула, як пульсує кров у венах на його шиї, коли вона душить його. І вона таки могла його задушити. Вона могла це зробити, навіть попри те, що він був більшим і важчим. Вона знала, що в такому стані ніщо не здатне її зупинити.　

Після обіду з лосося і gigot d’agneau[14] Клара та Мирна розділилися й вирушили на різдвяні закупи. Але спершу Клара мала знайти Зиґфріда Сассуна[15].　

— Ти йдеш до книгарні? — запитала Мирна.　

— Звісно, ні. Я йду в перукарню.　

Мирна таки зовсім відстала від життя.　

— До Зиґфріда Сассуна?　

— Не до нього особисто, а до когось із його салону.　

— Або його компанії. Я так розумію, це пекло, де зникають молодість і сміх.　

Клара бачила рекламні світлини салонів «Сассун» і подумала, що, судячи з насуплених, нещасних жінок на фотографіях, опис Мирни, хай дещо драматичний, був не такий і далекий від істини.　

Кілька годин по тому, виснажена й задоволена, Клара пробивалася крізь натовп вулицею Сен-Катрін, міцно тримаючи у вдягнутих у рукавиці руках пакети, переповнені подарунками. Закупи пройшли просто неймовірно. Вона купила ідеальний подарунок Пітеру, а також невеличкі подарунки родичам і друзям. Мирна мала рацію. Джейн потішилась би, спостерігаючи за тим, як вона витрачає гроші. І ще Мирна мала рацію щодо Сассуна, хоч і говорила загадками.　

— Нейлонові панчохи? Батончик Герші? — За спиною пролунав захоплений, теплий голос.　

— Я щойно думала про тебе, зраднице. Ти відправила мене непривітними вулицями Монреалю розпитувати незнайомців, де я можу знайти Зиґфріда Сассуна.　

Мирна притулилася до старої будівлі банку, здригаючись від сміху.　

— Я не знаю, засмучуватися мені чи радіти, що ніхто не зрозумів, що я шукаю мертвого поета часів Першої світової війни, аби той зробив мені зачіску. Чому ти не сказала мені, що він Відал, а не Зиґфрід?　

Клара теж засміялася і плюхнула сумки на засніжений тротуар.　

— Ти маєш чудовий вигляд, — похвалила Мирна, відступивши назад, щоб оцінити Клару. Вона нарешті перестала сміятися.　

— На мені тока, дурненька, — зауважила Клара, й обидві жінки знову засміялися, а Клара натягнула плетену шапку з помпоном ще нижче на вуха.　

У такій атмосфері важко було не відчути легкість у серці. Було близько четвертої години 22 грудня, і сонце вже зайшло. Тепер квартали Монреалю, завжди сповнені чарівності, світилися різдвяними вогнями. Уздовж і впоперек вулиці Сен-Катрін сяяли прикраси, світло відбивалося від снігових заметів. Дорогою повзли автомобілі, застряглі в заторах у годину пік, а пішоходи поспішали засніженими тротуарами, зрідка зупиняючись, щоб зазирнути у яскраву вітрину.　

Попереду була їхня мета. «Огілві». І його вітрина. Навіть за пів кварталу Клара побачила сяйво й ту магію, що відбивалася на обличчях дітей, які дивилися на неї. Ось зник холод, зникли юрби людей, які штовхалися ліктями за мить до цього; навіть Мирна відступила, коли Клара наблизилася до вікна. Він був там. «Млин у лісі».　

— Зустрінемося всередині, — прошепотіла Мирна, але її подруга вже нічого не чула.　

Клара вже була у вітрині. Повз захоплених дітей попереду, повз купу лахміття на засніженому тротуарі, вона потрапила прямо в ідилічну різдвяну сцену. Вона йшла дерев’яним місточком, до бабусі-ведмедиці в дерев’яному млині.　

— Не маєте дрібняків? L’argent, s’il vous plaît?[16]　

Звук блювання пронизав світ, у якому перебувала Клара.　

— Фу, гидота! Мамо! — заплакала дитина, щойно Клара відірвала очі од вікна й подивилася вниз. Виблювала та сама купа лахміття, і блювота легенько парувала на покритій кіркою ковдрі, у яку вона була загорнута. Чи він. Утім, Кларі було байдуже. Її роздратувало, що якийсь волоцюга на вулиці зіпсував момент, на який вона чекала весь рік, весь тиждень, весь день. А тепер усі діти плакали, і магія зникла.　

Клара відійшла од вікна й роззирнулася в пошуках Мирни. Приятелька, напевне, зайшла всередину, розуміла Клара, і вже долучилася до визначної події. Адже цього дня до «Огілві» їх привела не лише вітрина. У книгарні на цокольному поверсі презентувала свою останню книжку їхня односельчанка і добра подруга Рут Зардо.　

Зазвичай тоненькі томики поезії Рут прослизали до забудькуватої публіки після презентації в бістро в Трьох Соснах. Але сталося щось дивовижне. Ця літня, зморщена, озлоблена поетеса з Трьох Сосен виграла премію генерал-губернатора, що до біса всіх здивувало. Не тому, що вона не заслуговувала на премію. Клара знала, що її вірші приголомшливі.　

Ні, Рут Зардо заслуговувала на премію. Просто шокувало те, що хтось іще теж це зрозумів.　

«Чи станеться таке з моєю творчістю? — запитувала себе Клара, прослизаючи крізь обертові двері в напахчену та приглушену атмосферу «Огілві». — Невже мене ось-ось витягнуть із тіні безвісності?» Вона нарешті наважилася віддати свої роботи їхній новій сусідці Сісі де Пуатьє після того, як підслухала її розмову в бістро, де вона говорила про свого близького друга Дені Фортена.　

Мати виставку в галереї Фортена у кварталі Утремон у Монреалі означало досягти успіху й стати відомим. Він обирав лише найкращих, найсучасніших, найглибших і найсміливіших художників. І в нього були зв’язки по всьому світу. Навіть… чи сміє вона про це думати?., у Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку. Музей сучасного мистецтва. Матінко божа!　

Клара уявила себе на vernissage[17] в галереї Фортена. Блискуча й дотепна, вона була б у центрі уваги, на неї дивилися б із захопленням, а маловідомі художники й найвідоміші критики ловили б кожне її проникливе слово. Пітер стояв би трохи поза колом шанувальників, спостерігаючи за дійством із легкою усмішкою. Він пишався б нею й нарешті побачив би в ній колегу-художника.　

Крі сиділа на засніжених сходах школи міс Едвард. Було темно. Усередині й зовні. Вона дивилася вперед, не помічаючи, як сніг налипає на шапці й плечах. Збоку стояла сумка з костюмом сніжинки. Туди вона запхнула і свій табель успішності.　

З усіх предметів найвищий бал.　

Її вчителі перешіптувалися, хитали головами й нарікали на те, що такі мізки були змарновані на таку недолугу істоту. «Страшенне неподобство!» — зауважила одна з них, а решта розсміялися з цього дотепу. Але не Крі, яка випадково проходила повз.　

Учителі погодилися, що треба суворо поговорити з тим, хто образив її так сильно, що вона не могла промовити жодного слова чи подивитися в очі, — хай хто б це був.　

Зрештою Крі встала й потихеньку попростувала до центру Монреалю. Її рівновагу порушували слизькі круті тротуари та майже непосильна вага шифонового костюма сніжинки.