Фатальне благословення

Розділ двадцять другий

— Як ви гадаєте, хто вбив Сісі? — поцікавилася Мирна, облизуючи виделку і роблячи ковток густої темної кави. Від щойно звареної свіжомеленої кави й шоколадного торта з помадкою в Мирни майже запаморочилося в голові.　

— Гадаю, спершу я маю з’ясувати її справжнє ім’я, — зізнався Ґамаш. — Я думаю, що вбивця ховається в її минулому.　

Він розповів їм про Сісі та її вигаданий світ. Ґамаш говорив глибоким і спокійним голосом, як старий казкар. Друзі присунулися ближче й утворили коло. У світлі каміна їхні обличчя сяяли, мов бурштин. Вони іди торт і сьорбали каву, і що більше усвідомлювали всю глибину тієї таємниці та обману, то ширше розплющували очі.　

— Отже, вона не була тією, за кого себе видавала, — вимовила Клара, коли він закінчив. Вона сподівалася, що в її голосі не прозвучали нотки тріумфу. Сісі все ж була божевільною.　

— Але навіщо було обирати їх батьками? — Мирна кивнула головою в бік телевізора.　

— Не знаю. У вас є якісь теорії?　

Усі замислилися.　

— Немає нічого незвичайного в тому, що діти вірять у те, що їх усиновили, — зауважила Мирна. — Цей етап проходять навіть щасливі діти.　

— Це правда, — відгукнулася Клара. — Я пам’ятаю, як вірила, що моя справжня мати була королевою Англії і що вона відправила мене в колонію, щоб мене виховали як простолюдинку. Кожного разу, коли дзвонили у двері, я сподівалася, що це вона приїхала по мене.　

Клара досі пам’ятала ту фантазію про королеву Єлизавету, яка стоїть на ґанку свого скромного будинку в quartier Монреалю під назвою Нотр-Дам де Грейс, а сусіди витягують шиї, щоб побачити королеву в короні та довгій пурпуровій мантії. І її сумочку. Клара знала, що королева тримала в тій сумочці. Її фотографію і квиток на літак, який доправить її додому.　

— Але ж, — сказав Пітер, — ти переросла це.　

— Авжеж, — промовила Клара, трохи кривлячи душею, — та на зміну дитячій прийшли інші фантазії.　

— О, я тебе прошу! Гетеросексуальним фантазіям не місце за обіднім столом, — промовив Ґабрі.　

Однак дорослий світ мрій Клари не мав нічого спільного із сексом.　

— І в цьому вся проблема, — сказав Ґамаш. — Я згоден, що в дитинстві ми всі створювали свої власні світи. Ковбої та індіанці, дослідники космосу, принци та принцеси.　

— Хочете, я розповім вам про свій? — запропонував Ґабрі.　

— Всемилостивий Господи, не допусти цього, хай краще цей будинок злетить зараз у повітря! — благально вимовила Рут.　

— Я уявляв себе гетеросексуалом.　

Ця проста фраза справила на компанію по-справжньому руйнівний ефект.　

— А я мріяла бути популярною, — промовила у тиші Рут. — І вродливою.　

— А я мріяла бути білою, — зізналася Мирна, — і худорлявою.　

Пітер мовчав. Він не міг пригадати жодної дитячої фантазії. Боротьба з реальністю заполоняла майже увесь мозок.　

— А ви? — запитала Рут у Ґамаша.　

— Я уявляв, що врятував своїх батьків, — відповів він, згадуючи маленького хлопчика, який дивився у вікно вітальні, відкинувшись на спинку дивана та притулившись щокою до ворсистої тканини. Іноді, коли віяв зимовий вітер, він усе ще відчував той шорсткий дотик до щоки. Щоразу, коли батьки йшли кудись вечеряти, він сидів і чекав, вдивляючись у світло фар, що розрізало нічну темряву. І щовечора вони поверталися додому, за винятком одного разу.　

— У кожного свої фантазії, — сказала Мирна. — Хіба Сісі була не така, як інші?　

— Є одна відмінність, — відповів Ґамаш. — От ви, приміром, досі прагнете бути білою і стрункою?　

Мирна щиро розсміялася.　

— Нізащо. Зараз мені б це й на думку не спало.　

— А ви мрієте бути натуралом? — поцікавився старший інспектор у Ґабрі.　

— Олів’є мене вбив би.　

— Зрештою, добре це чи погано, наші дитячі фантазії зникають або замінюються іншими. Але із Сісі так не сталося. Ось у чому різниця. Схоже, вона вірила в них, причому до такої міри, що вибрала собі прізвище де Пуатьє. Ми навіть не знаємо її справжнього імені.　

— Цікаво, хто були її батьки? — розмірковував Ґабрі. — їй було близько п’ятдесяти, так? Тож їм, напевно, було б не менше сімдесяти. Як і тобі.　

Ґабрі повернувся до Рут, яка помовчала хвилину, а потім продекламувала:　

— Це, напевне, з вашого вірша? — здогадався Ґамаш, коли Рут закінчила. Рядки здалися йому знайомими.　

— Та невже? — буркнула Рут і продовжила:　

— Ну слава богу! Я вже думав, що ми залишимося без твоєї поезії цього вечора, — уїдливо прокоментував Ґабрі. — Будь ласка, продовжуй, а то я ще не готовий до суїциду.　

— Ваша поезія чудова, — промовив Ґамаш.　

Здавалося, його похвала вразила Рут більше, ніж образи Ґабрі.　

— Та пішов ти! — Вона відштовхнула Ґамаша і попрямувала до дверей.　

— Понеслося! — кинув Ґабрі.　

Ґамаш згадав, де він чув цей вірш. Він читав його в машині, коли їхав до Трьох Сосен, щоб розпочати справу. Він обережно витягнув касету з «Левом узимку» з відеомагнітофона.　

— Дякую вам, — мовив він до Клари й Пітера. — Мені треба повертатися до інспектора Бовуара. У вас є якесь із ваших портфоліо? — запитав він Клару. — Я б хотів узяти із собою.　

— Звісно.　

Клара провела його до захаращеного столу у своїй студії. Увімкнувши лампу, вона взялася перебирати стоси паперів. Ґамаш спочатку спостерігав за нею, потім його погляд почав блукати студією, доки не натрапив на блискучий предмет, що лежав на одній із полиць книжкової шафи позаду столу. Старший інспектор на мить завмер. Він боявся, що той предмет зникне, варто йому лише поворухнутися. Тихо, неквапливо він подався вперед. Підкравшись до полиці, Ґамаш засунув руку в кишеню і дістав хустинку, а опинившись перед полицею, обережно обгорнув предмет хустинкою і зняв його з підставки. Навіть крізь тканину Ґамаш відчував його тепло.　

— Хіба вона не прекрасна? — мовила Клара, коли старший інспектор відступив назад і підніс свій скарб ближче до лампи. — Пітер подарував мені її на Різдво.　

На долоні в Ґамаша була куля, і вона світилася. На ній був малюнок. Три сосни з обважнілими від снігу гілками. Під малюнком було написано: Noël, а ще нижче, майже непомітно — ще щось. Одна велика літера.　

L.　

Ґамаш знайшов кулю лі біен.　

Пітер Морров мав такий вигляд, ніби його загнали в кут. І так воно й було. Коли Ґамаш став розпитувати Клару, вона з радістю заявила, що ця чудова прикраса була найпершим різдвяним подарунком, який Пітер для неї купив. Клара пояснила, що раніше вони були надто бідними.　

— Або занадто ощадними, — зауважила Рут.　

— Звідки він у вас? — запитав Ґамаш.　

Його голос був ввічливим, але присутня в ньому твердість вимагала відповіді.　

— Я не пам’ятаю, — спробував збрехати Пітер, але, побачивши в очах Ґамаша рішучість, передумав. — 　Я хотів купити тобі щось особливе. — Пітер повернувся до Клари, намагаючись пояснити свій вибір.　

— Але? — Клара розуміла, до чого йде.　

— Тож я поїхав до Вільямсбурга на закупи…　

— Вільямсбург називають північним Парижем, — пояснив Ґабрі Мирні.　

— Так, він відомий своїми крамницями, — погодилася Мирна.　

— Коли я проїжджав повз сміттєзвалище, то…　

— Сміттєзвалище? — вигукнула Клара. — Смітник?　

Люсі почала витися між ногами Клари, стривожена частотою, до якої піднявся голос хазяйки.　

— Обережно, ти своїм криком розколеш кулю, — застерегла Рут.　

— Смітник, — повторила Клара вже нижчим голосом і опустила голову.　

З її очей у бік Пітера летіли громи-блискавиці, і, як раніше Рут, він волів, аби їхній будинок просто зараз злетів у повітря.　

— Жак Ів Кусто сміттєзвалищ знову пірнув у свою стихію і знайшов скарб! — потішався Ґабрі.　

— Ви знайшли це, — Ґамаш підняв кулю лі біен, — на сміттєзвалищі у Вільямсбурзі?　

Пітер кивнув.　

— Я просто подивився, заради розваги. Було досить тепло, тож увесь той мотлох не змерзнувся. Я не порпався там довго, ця річ просто впала мені в око. Легко зрозуміти чому. Навіть зараз, при штучному освітленні, вона сяє; можете собі уявити, який вона мала вигляд серед білого дня. Вона була схожа на маяк. Він кликав мене. — Він подивився на Клару, намагаючись вимолити в неї прощення. — Я думаю, що мені судилося знайти його. То була доля.　

Клара все ще сумнівалася в божественності його дару.　

— Коли це сталося? — спитав Ґамаш.　

— Я не пам’ятаю.　

— Згадайте, містере Морров.　

Тепер усі дивилися на Ґамаша. Чоловік, здавалося, став вищим на зріст і буквально випромінював владу та наполегливість, що змусило замовкнути навіть Рут. Пітер на мить замислився.　

— Це було за кілька днів до Різдва. Точно, це було наступного дня після презентації твоєї книги, — звернувся він до Рут. — Двадцять третього грудня. Клара була вдома і могла погуляти з Люсі, поки я їздив на різдвяні закупи.　

— Ти хочеш сказати, на різдвяне перебирання сміття, чи не так? — кольнула Клара.　

Пітер зітхнув і нічого не відповів.　

— Де саме у сміттєвому баку була куля? — запитав Ґамаш.　

— Просто скраю, наче хтось простягнув руку і поклав її туди, а не просто кинув.　

— Ви знайшли щось іще?　

Ґамаш уважно спостерігав за Пітером, аби зрозуміти, чи не бреше той. Пітер похитав головою. Ґамаш йому повірив.　

— А в чому річ? Чому ця куля така важлива? — запитала Мирна.　

— Це куля лі біен, — пояснив Ґамаш, — і вона належала Сісі. Навколо цієї кулі Сісі побудувала всю свою духовну філософію. У своїй книзі вона описала її саме так і розповіла, що куля — єдине, що залишилося їй від матері. За її словами, саме її мати розмалювала кулю.　

— На ній три сосни, — продовжила Мирна.　

— А також ініціал, — додала Клара, — L.　

— То ось чому Сісі переїхала сюди, — здогадався Ґабрі.　

— Чому? — запитав Пітер, який думав про власні неприємності, що чекали на нього попереду, і не дуже зосереджувався на розмові.　

— Три сосни? — промовив Ґабрі і, підійшовши до вікна, показав жестом на вулицю. Три сосни. Три Сосни.　

— Три сосни тричі, — сказала Рут. — Клацаєш підборами, Дороті?[117]　

— Ми вже не в Канзасі, — зауважив Ґабрі, звертаючись до Пітера. — Ти тут?　

— Три Сосни, — озвався Пітер, коли нарешті до нього дійшло. — Мати Сісі була звідси?　

— І її ім’я починалося на L, — сказала Мирна.　

Емілі Лонґпре лежала в ліжку. Було рано, ще до десятої, але вона вже втомилася. Вона взяла книжку й спробувала читати, але книжка була заважкою для неї. Емілі з усіх сил намагалася втримати її в руках, бо хотіла дочитати історію до кінця та дізнатися, чим вона закінчується. Вона боялася, що її час сплине раніше, ніж вона встигне закінчити книжку.　

Її живіт відчував усю вагу твердої обкладинки, як колись її лоно відчувало Девіда. Тоді вона лежала в цьому самому ліжку. Поруч із нею Ґас розгадував кросворди і щось бурмотів собі під ніс. А в ній росла її дитина.　

Тепер компанію їй складала лише книжка. Ні, отямилася вона. Не лише книжка. А як же Бі та Кей? Вони теж були з нею, і будуть до кінця.　

Ем бачила, як книжка, важка від слів, піднімається й опускається на її животі. Вона подивилася на закладинку. На півдорозі. Вона була лише на півдорозі. Емілі знову взяла книжку, цього разу тримаючи її обома руками, і прочитала ще трохи. Занурившись у сюжет, вона сподівалася, що історія матиме щасливий кінець. Що жінка знайде любов і щастя. Або просто знайде себе. Цього було б достатньо.　

Книжка знову згорнулася, щойно Ем заплющила очі.　

Матінка Бі бачила майбутнє, і воно нічого доброго зараз не обіцяло. Та й ніколи не обіцяло. Навіть у найкращі часи Матінка мала дар бачити найгірше. Ця якість не послужила їй на користь. Життя на руїнах її майбутнього неодмінно віднімало радість від сьогодення. Єдиною втіхою було те, що майже жоден з її страхів не справдився. Літаки не розбивалися, ліфти не падали, мости залишилися цілими. Щоправда, її покинув чоловік, але то не було катастрофою. Хтось міг би навіть назвати це пророцтво самоздійсненим. Вона сама змусила його піти. Він завжди скаржився, що в їхніх стосунках було занадто багато сторін. Беатріс, він і Бог. Хтось один мав піти.　

Вибір був невеликий.　

Матінка Бі лежала в ліжку, загорнувшись у м’які й теплі фланелеві простирадла, її пухке тіло облягала ковдра. Вибираючи між Богом і чоловіком, вона вибрала Бога, та правда була в тому, що перевагу над її чоловіком мала навіть добра пухова ковдра.

Це було її найулюбленіше місце в усьому світі. У ліжку у своєму домі, жива та здорова. То чому ж вона не може заснути? Чому не може більше медитувати? Чому не може навіть їсти?　

Кей лежала в ліжку і віддавала накази молодим та наляканим піхотинцям, що були поруч в окопі. їхні пласкі, мілкі каски були набакирені, на брудних від гною та лайна обличчях пробивалися перші вуса. Перші й останні. Вона знала про це, утім вирішила мовчати. Натомість вона виголосила підбадьорливу промову і запевнила їх, що першою підніметься з окопу, коли настане час. А потім вона затягнула натхненний приспів із патріотичної пісні «Прав, Британіє, морями!», а вони підхопили.　

Вона знала, що всі вони скоро помруть. І Кей згорнулася в найщільніший клубок, засоромлена боягузтвом, яке жило в ній, мов дитина в утробі матері. Очевидна хоробрість її батька була їй геть не властива.　

— Вибач, — просив Пітер у сотий раз.　

— Річ не в тому, що ти взяв її на смітнику, а в тому, що ти сказав неправду, — збрехала й собі Клара. Річ якраз і була в тому, що він надибав цю кляту кулю на звалищі. Він знову подарував їй на Різдво мотлох. Це не мало значення, коли вони не могли дозволити собі нічого іншого. Вона майструвала йому якусь абищицю, бо мала золоті руки, а він таким майстром не був, тож пірнав у смітник, а потім вони обоє вдавали, що їм подобаються їхні подарунки.　

Але тепер усе було інакше. Тепер вони могли собі дозволити купувати подарунки у крамниці, та він усе одно обрав закупи на сміттєзвалищі.　

— Вибач, — повторив він.　

Пітер розумів, що одних вибачень замало, але він не знав, як цьому зарадити.　

— Забудь, — сказала Клара.　

Він був достатньо розумним, щоб зрозуміти: забути було б не найкращим варіантом.　

Ґамаш сидів поруч із Бовуаром. Він приготував ще одну грілку з гарячою водою, хоча лихоманка вже спала. Ґамаш знайшов лише одну грілку і не розумів, куди поділася інша.　

Він сидів і читав важку книгу, яка лежала в нього на колінах, і час від часу поглядав на Жана Ґі.　

Він прочитав Ісаю про всяк випадок, а потім перейшов до Псалмів. Повернувшись до готелю, він зателефонував їхньому парафіяльному священнику, і отець Нерон дещо підказав йому.　

— Радий був бачити вас на різдвяній службі, Армане, — почав отець Нерон очікувано для Ґамаша, — і познайомитися з вашою онукою. Вона схожа на Рейн- Марі — їй пощастило. — Ґамаш чекав. — Так приємно бачити родину разом. Шкода, що ви потрапите до пекла й не зможете провести з рідними вічність.　

Та-дам!　

— На щастя, mon père[118], вони теж будуть у пеклі.　

Отець Нерон розсміявся.　

— А якщо я маю рацію і ти наражаєш на небезпеку свою смертну душу, бо не відвідуєш службу щотижня? — запитав він.　

— Тоді мені назавжди бракуватиме вашого веселого товариства, Марселю.　

— Що я можу для вас зробити?　

Ґамаш пояснив йому.　

— Це не Ісая. Це Псалом 45. Не знаю, котрий саме вірш. Один із моїх улюблених, але не дуже популярний серед церковної верхівки.　

— Чому?　

— Ну, поміркуйте, Армане. Якби для того, щоб наблизитися до Бога, потрібно було лише вгамуватися, я був би не потрібний.　

— А що як це правда? — запитав Ґамаш.　

— Тоді зрештою ми з тобою зустрінемося у вічності. Сподіваюся на це.　

І от Ґамаш читав псалом, час від часу поглядаючи на Бовуара поверх своїх окулярів із лінзами у формі півмісяця. Чому Матінка збрехала і сказала йому, що це з Ісаї? Вона, напевне, знала правду. Ба більше, чому вона змінила оригінал і написала на стіні: «Віднайдіть спокій і пізнайте, що Я — Бог»?　

— Невже я настільки хворий?　

Ґамаш підвів голову й побачив, що Бовуар дивиться на нього — його очі прояснилися, він усміхався.　

— Ваше тіло здорове, юначе. Я оплакую вашу душу.　

— Ваша правда, монсеньйоре. — Бовуару нарешті вдалося підвестися, спершись на лікоть. — Ви не повірите, які жахливі сни я бачив. Мені навіть наснилося, що поряд зі мною агентка Ніколь. — Він стишив голос, як на сповіді.　

— Уявляю собі, — відказав Ґамаш. — Тобі вже краще. — Він прибрав свою холодну руку з холодного лоба Бовуара.　

— Значно краще. Котра година?　

— Північ.　

— Ідіть відпочивайте, сер. Усе супер.　

— Стерво Уперте, Пихате, Егоїстичне та Роздратоване…　

— Сподіваюся, це не з моєї характеристики до наступної атестації?　

— Ні. Це трохи поезії.　

«Якщо це поезія, — подумав Бовуар, втомлено занурюючись назад у гостинне ліжко, — то вона може стати мені до вподоби».　

— Навіщо ви читаєте Біблію? — пробурмотів він, уже напівсонний.　

— Це через напис на стіні в медитаційному центрі Матінки. Псалом 45, вірш 11. Там має бути написано: «Вгамуйтесь та знайте, що Бог Я»[119]. Бовуар заснув, утішений голосом і думкою.