Парад планет

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,

До місця й до ладу вже докладно згадувалось про те, який то культ Хоми створювався по світах, до якого фанатизму та мракобісся доходило безліч хомопоклонників, що надсилали до Яблунівки тисячі й тисячі бовванів — тесаних-із дерева, рубаних із граніту, вилитих із металу. Мовляв, коли ви самі й досі не спромоглись поставити пам’ятник на готовому постаменті під ясеном на обійсті в грибка маслючка, то ось вам доста пам’ятників, для кожного яблунівця вистачить, щоб поставити на постаменті в душі...

Підкреслюємо, грибок маслючок щиро й переконано боровся з такими забобонами, але годиться наголосити й на тому, що яблунівська громадськість активно допомагала в його атеїстичній діяльності й самобичуванні. Так, наприклад, громадськість доручила Хомі підготувати лекцію про облудну класову сутність древніх релігій. Відриваючи потроху часу від догляду за колгоспною скотиною, грибок маслючок таки підготувався, й таки виступив у Будинку культури перед трактористами, тваринниками й трудовою інтелігенцією, хоч вони, як і доповідач, ніколи не вірили ні в якого бога. Але хіба не цікаво було Хомі розказати, а їм послухати!

Отож, він розповідав, а вони й слухали про древньоєгипетського бога Сета — доброго бога часу, вісника нільської води й життя. Й про золотого бика Озіріса, місячного бика, у якого ранкова зоря — бог Сет — віднімала життя... Не було такого, чого б грибок маслючок не знав. Якби хтось із яблунівських піонерів запитав у нього, де в древніх єгиптян містився потойбічний світ, Хома не забарився б із відповіддю, сказав би, що в древніх єгиптян той світ містився на небесах, у золотому сонячному вінці, а не в чорних підземеллях, а тому-то вони й шанували сонячний диск, зображаючи його між двома рогами, між двома зміями та між двома лодіями...

Отож, як бачимо, викриваючи в своєму публічному виступі облудність поточених шашелем історії старовинних єгипетських релігій за панування фараонів усяких династій, старший куди пошлють хитромудро й недорогим коштом стріляв із кривої рушниці в релігійний город сучасних хомопоклонників. А що таку криву стрілянину, може, не кожен був годен і втямити, то Хома вдався і до речей прямих, як мотузок, скручений усемеро. Закінчуючи лекцію, сказав:

— Мої пращури, орючи панську ниву, знали, що до неба високо, а до царя далеко, що всі вони під Богом, тільки одна кобила під наритниками. їм, богомільним, велось так: родись, хрестись, помирай — та все грошики давай. Про мого прадіда Грицька що в Яблунівці подейкували? Що тільки єдиний раз навідався був чумак до церкви, бо мусив, бо попові собаки загнали. Й то, либонь, було найбільше свято, що побачили прадіда Грицька у церкві. А прабаба Оришка вдалась іще боговірніша за свого чоловіка Грицька, бо той без молитви зайшов до Божого дому і без молитви назад вийшов, а прабаба Оришка завжди шепотіла одну молитву: «Вірую, вірую, по церкві бігаю, як би двері знайти та з церкви втекти». Дід Харитін теж любив схиляти коліна і перед Богом, і перед чортом, приказуючи на Великдень: «На тобі, куций, паски, щоб і ти знав, що Великдень». А його баба Явдоха, славна вишивальниця й гаптувальниця, казала: «Не хочу в рай, а хочу в пекло, бо в пеклі все тепло, а піди в рай, то й дровами дбай». А що вже казати про мого батька-нетягу Хому, якому, либонь, і сам чорт був не брат, який казав про пореволюційного яблунівського батюшку Іларіона, коли той навідувався на поминки чи на хрестини: «Попа та дурака в передній куток саджають». І цього самого батюшку Іларіона хіба ж моя рідна матінка Варвара не кропила-святила своїм язиком превелебним? Хіба не виповіла йому на похороні, коли ховали бабу Явдоху? Виповіла йому так: «Ви, отче Іларіоне, тільки й чекаєте, аби хто вмер, — то б і шкуру здер. Хіба вас торік і позаторік за серце не брало, коли в приході мало людей умирало? Хіба у вас щодня долоня не свербить? Та нема нікому на світі, батюшко Іларіоне, як вам і ледачому котові: обоє лежите і марно хліб їсте!» Отак виповіла мати Варвара, то потім мала попову злобу до гроба. А я вдався і в пращурів, і в предків, і в прадіда Грицька та прабабу Оришку, і в діда Харитона та бабу Явдоху, і в батька Хому та матір Варвару, які знали, що Бог не оберне порося на карася, кола на вола й сухий сук на грошей пук. І я знаю, що Бог дуже милостивий — змилостивився над раком та ззаду очі дав. Я з отих чудотворців та богомольців, що святим кулаком та по окаянній пиці, котрі гріх у міх, Спаса в торбу, а духу в морду!

Грибка маслючка слухали так уважно, мовби навіч бачили, як ростуть на вербі груші, а на осиці кислиці. А чом би й не слухати, коли почуте не завадить ні псу, ні вівсу! Й коли Хома зійшов із трибуни, за якою почувався так певно, наче отой макогін, котрий є великим хазяїном у хаті, то до нього мокрим листком причепився не хтось, а Діодор Дормидонтович Кастальський, директор школи, чоловік дуже вчений — він недавно відпустив собі вуса, щоб на все зважати й на вуса мотати.

— Ви, Хомо Хомовичу, дуже головата людина, й дивно, що така розумна голова стільки багато волосу держить, — не втримався директор школи від лестощів, проводжаючи грибка маслючка по нічній Яблунівці, над якою мерехтіли зорі. — Славно ви казали й про мумії, й про усипальниці, й про саркофаги. Звичайно, нашому колгоспникові треба тільки мріяти, щоб його забальзамували та поклали в саркофаг, достойний його героїчної праці біля землі чи біля скотини.

— Еге ж, забальзамують! — вдався Хома до критиканства. — Та й саркофагів на всіх не вистачить.

— Ось тільки одного втямити не годен, — провадив далі Діодор Дормидонтович, і чоло його, наче пергамент, посіклося загадковими ієрогліфами зморщок. — Скажіть, Хомо Хомовичу, чого ви ото так від єгипетських богів одхрещувались? І навіщо так було сварити священного козла? Чи священну корову — богиню Хатхор? Чи священних сокола, бджолу, шуліку, змію? Ото, може, ви тільки й пожаліли, що сонячного бога Ра...

— Якщо по правді, Діодоре Дормидонтовичу, то не завинили ні корова-богиня, ні священні сокіл, бджола, шуліка та змія. Ні баран в образі бога Амона... — зізнався щирий грибок маслючок. — Але не міг я не виступити з критикою, не міг! А чому? Щоб не шили мене до їхньої компанії, от! Я маю свою компанію в колгоспі «Барвінок» — отих, у кого рухи в горбатих мозолях.

— Та мало що про вас кажуть по світах, Хомо Хомовичу! Але у Яблунівці казна-що не верзуть, бо свій розум мають, а не купований.

— Поки що не верзуть, але ж Яблунівка також має вуха, з чужого голосу такої наспівають! А я в компанію до богів не хочу, мені добре і з рядовими членами колгоспу «Барвінок». — Спершу Хома статечно гомонів, а тут наче його нечиста сила вкусила. — А то що? Забальзамують, покладуть у саркофаг, поставлять піраміду аж до неба — й тоді спробуй доведи, що ти зовсім не фараон, що ти скотар!

— Хомо Хомовичу, — ладком урезонював директор школи Кастальський, чудуючись, що розважливий грибок маслючок відбіг свого глузду, наче потопельник рятівної соломинки, — але ж ніхто поки що вас не бальзамує і в саркофаг не кладе. Ви ж бо знаєте, що в Яблунівці зовсім інші звичаї.

— В мене по світах стільки розвелось хомопоклонників! Хіба не вони з моїм культом носяться, як чорт із мальованою торбою? А я не хочу, щоб мене висаджували на небо, мені й на землі коло Мартохи добре!

— Та нема в Яблунівці таких, навіть ваша Мартоха не хомопоклонниця... Себто вона хомопоклонниця, тільки зовсім іншого фасону, в неї жіночий фасон.

— І добре, що нема! Але про всяк випадок треба відмежуватись від тих, кого нема. Що, хіба мені трудно в груди себе зайвий раз ударити? Для профілактики не завадить!

— Значить, для профілактики відмежовуєтесь від усіх богів? — перепитав директор школи, і його поскороджене зморшками чоло спалахнуло в темряві світлом досвідченого порозуміння. — Про запас?

— Для профілактики, про запас! — кукурікнув Хома невірний і лукавий.

— Ну, хіба для профілактики... А запас біди не чинить, та й запас цей — не рідному батькові й не за готові гроші. Бо запас, трапляється, мов капуста: коли сам не з’їси — поїдять свині.