А рідна жінка Мартоха?..
А та Мартоха, якій у молодості не треба було запаски, коли і в плахті гарна, про яку ніхто не казав, що лінива дівка — в неї не метена долівка, яка і воза не возила, а двір Хомі украсила, себто віддалася за грибка маслючка цнотливою? Еге ж, як ота Мартоха, яка ходила в нездоланному поясі цнотливості, поки старший куди пошлють літав до Америки?
Ну, сваряться жінки з чоловіками, коли їх горілка з ніг збиває, якщо були колись хазяями, а тепер бовкунами їздять, які знають своє діло мірошницьке — запустять та й мовчать. Але ж потім хіба якась не помириться, хіба не пригорне до грудей отямленого ледаря чи п’яницю, бо хоч ледар чи п’яниця, але свій! А Хома, в тракторозаври записавшись, не став ні ловкачем, ні вайлуватим, ні марнотратом, не скалічився й не постарів, і Мартоху не розлюбив, то чого б їй гзитись? То чого б їй гзитись, коли він як був трудівник із трудівників, то й зостався, коли він навіть попереду прогресу випхався далеко, ставши лицарем науково-технічної революції?
Гай-гай, у жіночій вдачі сам чорт роги ламав ще тоді, коли наші пращури їздили в Крим по сіль на чумацьких мажах, ламають чорти роги й тепер, коли, дивись, новітні чумаки в скафандрах возитимуть корисні мінерали аж із-за Персея, Кассіопеї, Цефеї, причому як транспортний засіб використовуватимуть не космічні літальні апарати, а навчаться експлуатувати комети — хай та комета Цзицзіньшань I із сімейства Юпітера, комета Джакобіні — Ціннера чи комета Джикласа.
«Може, й справді почалося з того, що я позичала колись Хому отій пройдисвітці Одарці Дармограїсі за породисту телицю? — снувались думки в Мартошиній голові. — Мала чоловіка, а тепер — тракторозавра!» Здавалось, від маркітних думок Мартоха не бачить світу, як сліпа курка зерна. Й скрізь, де ногою ступить, снувалась їй із душі русальна пісня, тільки без голосу, самим сухим пошептом: «Сиділа русалка на білій березі, просила русалка в жінок намітки: «Жіночки, сестрички, дайте мені намітки, хоч не тоненької, аби біленької»».
Яблунівські дівчата й молодиці, дивлячись на сновиду Мартоху, перешіптувались докірливо між собою:
— От тобі, бабо, й Юрія!.. Може, хоче знайти молодшого від Хоми, закортіло їй молодої хмільної браги?.. Налилось від жінки Хомі добра аж через вуха, й куди тільки голова сільради й голова колгоспу дивляться, що грибок маслючок тиняється, мов старець попідтинню. І наші чоловіки на машинах роблять, але ж ночують удома, знають наш догляд. Ну що з того, що Хома вже тільки до пояса людина, а від пояса машина? Може, він перший, але не останній, і наші хазяї такої долі колись не минуть, то що, виганяти їх із хати, дітей сиротити? Неспроста подейкують, що Мартоха жила з лебедем, коли Хома літав до Америки, либонь, той лебідь закрутив їй мізки.
Так гомоніло яблунівське жіноцтво, в якого завжди на чуже горе озивалося серце чулістю й співчуттям. Либонь, не одна б уже приманила Хому в прийми, щоб скуштувати ласки обійденого долею тракторозавра, тільки побоювались Мартохи, яка не розривала шлюбу з ним...
Пізньої нічної години, коли в таку хвищу добрий господар і пса на вулицю не вижене, тракторозавр Хома капцанів од холоду під дірявим накриттям тракторного стану поміж інших агрегатів. Сьогодні доставляв бурякову гичку з поля до корівника, ввечері йому перевіряли й регулювали зазор у підшипниках передніх коліс, і тепер колишній старший куди пошлють почувався так, наче йому в механічних нутрощах ворушаться рівноногі ракоподібні, а ще різноногі ракоподібні, а ще коренеголові ракоподібні, а ще різнобарвно розмальовані креветки й що скоро вони з механічних нутрощів переберуться аж до серця!
Наче від вітру скрипнули вхідні двері, й тракторозавр Хома, що перебував у полоні такого кошмару, лише згодом відчув, що хтось торкається до його правого переднього колеса. Отямлюючись, він закліпав підсліпуватими фарами, заморгав намореними очима — й злякано скрикнув. Еге ж, злякано скрикнув, бо поряд із ним на цементованій долівці стояла людська постать, озута в заболочені гумові чоботи, з яких стікала брудна вода, й так само краплі води скапували з брезентового дощовика, мерехтіли на терновій хустці, якою обвірчено голову.
— Мартохо! — впізнаючи свою рідну жінку, прошепотів тракторозавр Хома, й щось йому жалібно схлипнуло — і в грудях, і в радіаторі.
Мартоха, осяяна світлом фар, кліпала повіками, й карі її очі горіли нелюдським стражданням. її мережана синіми жилками ліва рука тремтіла на рубцюватій шині переднього колеса, до якого пристав польовий розквашений грунт, стебло мишійки, клаптик бурякового листка.
— Хомо! — прошелестіли її вуста так, як шелестить самотній пожовклий листок на гілці.
— Це ти, Мартохо? — не вірив тракторозавр.
— Це ти, Хомо? — не вірила Мартоха.
Й тракторозавр Хома відчув, що непритомніє. Глуха млость пронизала його машинно-людську структуру, У вухах почувся дражливий віддалений шум, а в механізмі повороту затремтів важіль гальма, завібрувала регулювальна гайка, задеренчала тяга муфти повороту, конвульсійно сіпалась педаль гальма головної муфти зчеплення, йому здавалось, начебто летить по довгому й темному коридору, далі начебто з коридора винесло на стернисте незоране поле й лемеші плуга, не заглиблюючись у землю, лише збивають їдку й задушливу куряву.
Раптом Хома відчув себе начебто зовні свого фізичного тіла, тобто він уже не був тракторозавром, вийшов із своєї верхньої людської й нижньої машинної частини, тепер тракторозавр стояв на осінньому сивому полі під низькими повстяними хмарами, іскрився мокрою кабіною і дивував завмерлим людським тулубом у кабіні, а Хома навіть погладив долонею фару, наче не вірив...
І тут його оточили добрі істоти, які раптом стали не просто добрими істотами, бо він поміж їхнього натовпу в осінньому яблунівському полі, пропахлому полином і зів’ялою травою, впізнав свого батька Хому, що всміхався з-під споловілих брів жолудевими очима, баба Явдоха всміхалася беззубими яснами, коло баби Явдохи дід Захар стояв босоногий у полотняних штанях, по кощавих щоках зміїлись жмури буйної радості, що знову пощастило побачити внука Хому. А де ж мати Варвара? Й побачив матір, що світилась німбом ясного обличчя, а за матір’ю стояли односельці, які повмирали раніше, а також родичі із сусідніх сіл, а також фронтові побратими, з котрими випало у війну спізнати крутої солдатської долі. А ще поміж химерних доброзичливих істот, поміж рідних та знайомих побачив він трактори всяких марок, які випадало бачити по війні й до війни не тільки в Яблунівці, а й по світах, і його осяяв здогад, що це ж його родичі по лінії трактора, що ці механічні родичі давно чи недавно теж повмирали й тепер зустрічають у потойбічному світі, мов рідного...
Й тут, у полі, ступаючи босоніж по колючій стерні, засяяв не так чоловік із плоті, як чоловік, зітканий з тонкого струмування світла. Це навіть був не чоловік, а добрий дух, кожен рух якого іскрився відчутною, наче літнє сонячне проміння, ласкою й любов’ю. Від його сяйва спалахнув натовп довкола, старі марки тракторів спалахнули, й Хома почув голос, що видався йому голосом небесним. Добрий дух просив Хому згадати все найсуттєвіше, що сталось у його житті, й не просто згадати, а відтворити й показати отут, у полі, перед добрим духом та перед людьми, що відійшли в небуття й тепер дивились на грибка маслючка з того небуття. Й щойно Хома намірився скоритись ласкавій владності доброго духу, зітканого зі струмування світла, як відчув, що весь цей час перебував у польоті й тепер наблизився до якоїсь оглушливо-незбагненної для свідомості грані, до стіни, і все ж таки збагнув, що саме тут і пролягає межа між життям і смертю — і не так поміж життям і смертю, як поміж життям земним і життям потойбічним. Грань вабила, наче жаска магія провалля, Хома вже ось-ось мав пройти крізь стіну, проте животворна сила в єстві боролась, і свідомість підказувала, що йому не треба переходити жаску грань, що йому ще не наспіла пора вмирати. Й Хома відчув, як оглушливо-незбагненна стіна віддаляється, як у далекий морок осіннього яблунівського поля відступає добрий дух, зітканий зі світла, відступають обличчя рідних і знайомих, пошарпані трактори старих моделей, як він повертається по довгому й темному коридору, — й він отямився, й розплющив очі...
Отямившись, розплющивши очі й покліпуючи жовтувато-молочним світлом фар, Хома знову почувся тракторозавром, що стоїть у похмурому й вогкому приміщенні поміж непорушних агрегатів. Проте він був тракторозавром, який знепритомнів од несподіваної зустрічі з рідною жінкою Мартохою, й тому втішився кволою радістю, що не вмер, що бачить її коло себе.
Тим часом вона, вточивши у відро води з колонки, змивала йому колеса, металеві боки, хлюпала на скло в кабіні, приказуючи:
—Куди не кинься, то по вуха в смолі!
— Еге ж, Мартохо, — зітхнув Хома, — став я невмивака, наче попова собака.
— Видно, що руки мав ще тоді, як мати в кориті купала, — бубоніла Мартоха, протираючи ганчіркою заляпані фари. — Чи механіки ходять за тобою такі, що не здаються ні до чого: ні за ними, ні перед ними.
Пообдиравши масний чорнозем з металу, гуми та скла, з яких складалась нижня ходова частина тракторозавра, Мартоха — розпашіла, з щасливим блиском у медових очах, із помолоділими від рум’янцю щоками — стала обережно протирати ручку кабіни. А що до Хоми стала повертатись його чутливість, а що доторк жіночих пальців пробудив лоскоти, грибок маслючок в усмішці розімкнув уста.
— Сміялись мого батька діти, та й з ними я, — пожартував тракторозавр Хома, до якого поволі повертались дотепність і споконвічне яблунівське любомудріє.
Нарешті Мартоха відчинила дверцята і, нітячись поглядом, обережно вмостилась на сидінні. Тракторозавру Хомі перехопило подих від її присутності і, вчепившись кощавими пальцями в рульове колесо, він заплакав. Бо який тракторозавр у наш час не заплакав би, почувши не просто запах жіночого тіла, а й звабливе віяння домашнього затишку, від якого давно відвик.
— Не плач, — шепотіла Мартоха, гладячи долонею по його шкарубкій неголеній щоці.
В Хоми серце билось, як синичка в сильці, і в двигуні чи погуркувало, чи схлипувало. І щось неймовірне творилося з електродами свічки, з магнето, з колінчастим валом... Здавалось, ще один доторк жіночої пучки — і він, тракторозавр Хома, знову самозаведеться, як колись! Самозаведеться від щастя й ніжності до Мартохи, яка повернулась до нього, прийшла опівночі до напівагрегата й напівлюдини, хоч виходила заміж за здорову людину в повному комплекті.
— Хомонько, як я за тобою скучила, — тихесенько шепотіла Мартоха йому на вухо. — Даруй, що відцуралась, та на моєму місці кожна б відцуралась.
— Либонь, я в макогонову юшку вбрів, раз ти напалась. А як там удома, як хозяйство?
— Пораюсь по хазяйству, бо з чужого добра не построїш двора... А в тебе робота не міряна, — поспівчувала Мартоха. — Як годують? Чи спиш удоволь?
— Добре годують. Дизельне паливо маю з малосірчистих нафт. Цетанове число в нормі, і кінематична в’язкість, і кислотність, і сірка. Не скаржусь ні на масло, ні на консистентне мастило — хай то мастило графітне чи тавот жировий. Вистачає, так що не мотаю і не хватаю, мов собака стерво.
— Лишенько ти моє! — прошепотіла Мартоха. — А болячки не обсіли, не хворієш?
— Чи не хворію? — розсудливо перепитав тракторозавр Хома. — Хто ж при нашій роботі не хворіє! Там, дивись, обрив фази генератора, чи акумуляторна батарея постійно недозаряджається, чи начіпне знаряддя не піднімається або не опускається... Ремонтують — і масла в бак заллють, і натягнуть приводний пас, коли пробуксовує, і потурбуються про реле-регулятор...
— Лишенько ти моє! — знову прошелестіло з жіночих уст. — А чи не осліп так, що тобі й світити не треба?
— Як із лампою там щось, коли запобіжник псується чи немає контакту в патроні, то замінюють несправні деталі, підгинають контакт у патроні.
—А голос твій?
— Трісне мембрана чи поганий контакт кнопки — не страшно для механіків, так що завжди при голосі.
Й тракторозавр Хома натиснув кнопку, порушивши нічну тишу пронизливим сигналом.
— Лишенько ти моє! — прошепотіла вкрай спантеличена Мартоха, злякано горнучись до Хоми та обіймаючи його за шию обома руками. — Чи не набувся в тракторозаврах, чи не скучив додому?
— Додому? А хто за мене доведе до пуття експеримент, який ставлю на своїй шкурі? Що мені скаже науково-технічна революція? Скаже, що не злякався вовка, а втік од сови?
— Значить, тобі дорожча науково-технічна революція? Дорожчий експеримент, ніж я?
— Й ти дорога, та чи можна так, що показався — та й сховався?
Знетямлена Мартоха, міцно обіймаючи Хому, стала обсипати поцілунками щоки, чоло, потилицю...
Що поцілунки коять із чоловіками — всім відомо, а що коять із тракторозаврами — тепер ось довідаємось. Поцілунки, в які вкладено вогонь невтоленої жіночої любові, обпікали Хому так, що дригонів генератор, сіпався стартер двигуна, спалахував електричний струм у свічці розжарювання, появлялися й гасли іскри в магнето, а лампочка, що освітлювала номерний знак, миготіла, наче збожеволіла. Відповідаючи на жіночі поцілунки, тракторозавр Хома, зголоднілий за любов’ю, лівою тремтячою рукою гладив Мартоху по спині, а правою марно намагався розстебнути їй пазуху.
— Норма висіву сівалки... кількість комірок на висівному диску, — нашіптував Мартосі палкі слова своєї тракторозаврячої любовної пісні. — Передаточне число... діаметр приводного колеса!..
— Не співай мені сеї пісні, — благала Мартоха, пручаючись у його обіймах.
— Маю гвинт регулювальний вищого гатунку, — слухняно заспівав іншої пісні розпашілий Хома, — та до мого максиметра потрібна форсунка!
— Не співай мені й сеї пісні! Чи геть-чисто позабував людські?
— А летіло помело через наше село. Стовпом дим, стовпом дим. Сіло спочивати у Хоми на хаті. Стовпом дим, стовпом дим, — затягнув нарешті людської пісні тракторозавр Хома.
Коли співав, то генетична його пам’ять востаннє явила перед зором усяких там кліщів, метеликів, ракоподібних, полуницю з вусами та червоною ягодою, озеро Балхаш із солоною й прісною водою та іншу всячину, з якою тракторозавр Хома у далекому історичному минулому перебував у тісних родинних зв’язках. А потім від людської пісні — «у Хоми хата запалилася, стовпом дим, стовпом дим, у Хоми голова засмалилася, стовпом дим, стовпом дим!» — нижня ходова частина, з якою так міцно з’єднався, стала наче відмирати. Й що дужче цілувала Мартоха, то тракторна частина чужішала й чужішала, бо хіба зоставатимешся трактором нижче пояса, коли тебе так солодко й знетямлено цілує рідна жінка?
Е-е, тут агрегатом бути не годиться, а тільки чоловіком, та ще й при доброму здоров’ї!
— А Мартоха з радощами носить воду пригорщами, стовпом дим, стовпом дим, — в унісон заспівали Хома з Мартохою, себто тракторозавр і жінка в законі. — Що залиє, то займеться, то й Мартоха засміється, стовпом дим, стовпом дим!
І тут Хома відчув, що відділяється від трактора його людська частина, що він уже ніякий не тракторозавр, не самодіяльне чудо науково-технічного прогресу, а той самий грибок маслючок, що й місяць тому, славнозвісний старший куди пошлють.
— Мартохо! — закричав на всю горлянку. — Я вже не агрегат! Можеш помацати…
Сердешна Мартоха злякалась, що її Хома уже не тракторозавр, бо де ж це видано, щоб агрегат був не агрегатом? Але чарівні українські пісні спільно з чарівними поцілунками українських жінок ще не такі чудеса творили на предковічній українській землі! Вірячи й не вірячи, вона стала обмацувати Хому невірного й лукавого, бо від нього всього сподівайся.
— Справді, — прошепотіла, обмацавши. — Ні одної залізячки в тебе, все живе-живісіньке. Ти ж, мабуть, зголоднів, ходімо додому, погодую. Й галушками гречаними з вишкварками, й грибами... Лишенько, де це чувано, щоб на самому дизельному паливі стільки триматись!
Вони вилізли з кабіни трактора, Хома хряпнув дверцятами, аж злякано пискнула машина в кутку за моторним пересувним обприскувачем.
— Славно ти його вимила, — сказав, похитуючись на непевних ногах.
— Як рідного! А ти, Хомо, всю свою душу звідси забрав чи йому частку залишив?
— Хто відає, — загадково сказав грибок маслючок.
У дверях, за якими темніла холодна беззоряна ніч, він обернувся. Трактор, котрий щойно був живим тракторозавром, який співав і печалився, який тяжко працював і тяжко замислювався над смислом земного буття, тепер дивився їм услід невимкнутими фарами, на склі яких застигли чи то краплини води, чи то сльози...