Парад планет

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ,

«Гаразд, — міркувалось Хомі під грушею, — раз академік Йона Ісайович Корогли наврипився на мою душу, раз голова колгоспу Дим дме в одну дудку з академіком, то пора мені піддати анафемі й східну філософію, й макробіотичний дзен. Віднині я не тільки не споживатиму макробіотичних харчів, а й взагалі нічогісінько не їстиму. А дзусь тобі, Хомо, холодцю їсти, навіть хріння в руки не братиму, навіть не кластиму до рота й того, що кіт наплаче».

Так собі намислив Хома відлучений, якого досі ніхто за їжу не лаяв, а за роботу й поготів у вічі ніколи не плювали.

— Хомонько, це ти чи не ти? — скрикнула Мартоха за обідом, бачачи, що Хома за стіл не сідає й до страви не береться. — Чи ти согрішив, що навіть крихти хліба собі не вкришив?

— Вгамуйся, Мартохо, я чмеля не вхопив, так що не треба тобі надвоє ворожити: або вмру, або буду живий, — заспокоював грибок маслючок свою рідну жінку. — Перше ми як діяли? Перше ми їли, щоб жити, й жили, щоб їсти. Навіть отой макробіотичний дзен був нам потрібен, щоб не зійшли наші літа зі світа. А тепер, Мартохо, я голодуватиму, то, дивись, і не захворію на жодну з тих хвороб, яких у мене нема. При макробіотичному дзені я харчувався, а тепер не харчуватимуся зовсім і результат матиму якщо не той самий, то ліпший. Гарантія від усіх болячок! Ніяких витрат на ліки й операції, ніяких ін’єкцій, ніяких ескулапів! Омолоджуся ще більше, і мій природний магнетизм буде завжди в нормі.

Мартоха дивилась на свого Хому, як на великомученика. Звісно, якби не відлучали від роботи, грибок маслючок не подався б ні у великомученики, ні в макробіотики, зоставався б собі й далі невірним і лукавим, але ж!..

Значить, перестав грибок маслючок їсти, тільки ходить і дивиться. В коморі дивиться на сало й ковбаси, в саду — на яблука й груші, в хаті — на хліб і молоко. Й води вип’є, щоб тільки закропитись. І — дихав! Побачили б ви, як Хома дихав! Дихав так, наче перед смертю боявся не надихатись, але не через рот, а через ніс — от у чому заковика. Спочатку хитрий грибок маслючок наповнював повітрям нижню частину своїх легень, далі середню частину, потім уже самісінький верх. Затримував повітря у легенях, наче отой дурний, що допався до мила, а потім видихав, наче нечистого духа виганяв. А ще ж не тільки при голодуванні Хома не їв, не тільки славно дихав, а й...

А й вдався до масажу, до якого раніше не вдавався! І якби уранці чи вдень, а то взяв собі за моду посеред ночі. Лежить у ліжку, в чому його мати спородила, й вовтузиться на простирадлі так, наче його нечиста сила мордує. Руки й ноги, живіт і крижі розтирає собі сам, аж крекчучи від вдоволення й приказуючи: «Лиха твар усе переможе!.. І пес за моїми болячками не витиме!.. Чумак чумака таранею допіка, а сам у нього з воза потягує чабака!..» А вже масажувати спину й шию кличе грибок маслючок свою рідну жінку Мартоху. Ну, раз таке діло, то Мартоха хіба відмовлятиметься? Тре йому спину ще й приказує:

— Муку сію, крупу товчу, люблю Хому, аж муркочу!

— Бо не гоже, що гоже, а те гоже, що миле? — аж млів у ліжку грибок маслючок під вправними руками жінки.

Та як не міг Хома сховатись від Яблунівки зі своєю східною філософією та макробіотичним дзеном, так, звісно, не сховався і з голодуванням, бо Яблуніка — це українське село, а не було й немає такого українського села, яке б спало й нічого не бачило, не чуло, не відало.

Довідавшись, що грибок маслючок голодує і лікується, село дружно заходилось міркувати над тим, від якої хвороби не допоміг йому макробіотичний дзен, що чоловік одразу ж ударився в мистецтво голодування. Може, хоче порятуватись від базедової хвороби? Але базедової хвороби немає ні в Хоми, ні в Мартохи, то чого б йому, скажіть, лікуватись від неї? А коли не від базедової, то, може, від слонячої, га? Хоч, здається, й про слонячу не чували не тільки в Яблунівці, а й у самому Великому Вербчому... Може, від грижі? Й на старшого куди пошлють у відставці позирали так, наче він досі таїв свою грижу від громадськості.

А раз лікується, то чи не заразна в нього хвороба, чи не треба остерігатись, щоб потім самому не довелось лікуватись голодуванням, не припусти Господи? І почали грибка маслючка обходити, наче остерігались підлесливого потайного собаки, який вкусить і зуби похова.

Але неспроста Хома голодує, міркувала Яблунівка, неспроста лікується так хитро, що під золою і жару не знати. І Яблунівка, в якої ніколи не були слова маснії, а пироги піснії, заходилась і собі голодувати. Звісно, заходилась голодувати не тому, що кожному свого харчу стало жалько, чи завелось у них таке м’ясо, що тільки псам його їсти, чи жінки стали так варити, що їхні страви тільки надвір викидати. Зовсім ні, бо село й досі любило всякий борщ, аби з м’ясом, а жінки варили все, що в горщик улазило, і всякого добра вистачало, що його б і свині не захотіли. А тому замислила поголодувати Яблунівка, що в її велику колективну голову закралась велика колективна думка: «Треба про всяк випадок поголодувати й полікуватись, та й профілактика — велике діло! »

Яблунівці по-всякому випадало на довгому віку — й надголодь за кріпаччини жити, й очкура затягувати тугіше перед революцією, й останнім куснем хліба ділитись в окупацію. Але щоб на старшого куди пошлють у відставці дивлячись, голодувати й пропадати так, як ото через одну паршиву вівцю вся отара пропадає?!

Голодуючи, кожен лікувався від якоїсь хгороби, але якби в яблунівця чи в яблунівки запитали, від якої саме хвороби вони лікуються, то ніхто не відповів би з певністю. Бо й не відали до пуття, від хвороби справжньої чи тільки передбачуваної, уявної. Зате в цей час пішло селом багато всяких чуток. Начебто отой-о, голодуючи, лікується від хвороби Кофуса, себто від пізньої амавротичної ідіотії, що виявилась у людини в тому віці, як і слід, а саме — в зрілому, й начебто прикмети виказують амавротичну ідіотію, бо помічено пігментний ретиніт з атрофією зорових нервів, органічний психосиндром, прогресуючу деменцію. А начебто отой-о, голодуючи, хоче полікуватись від синдрому де Ланге, себто від розумової недорозвинутості, бачте, він і народився передчасно, й худенький, і куценький, і на бридкому лиці брови по-зростались густо, й вуха глибоко позападали, наче оті зайчики, що повтікали і лапки склали...

Підозрюючи одне одного в усяких смертних хворобах, звичайно, називали й імена, щоправда — не в очі, а позаочі. До слова, за довгожителем Гапличком підозрювали синдром Марчіафава — Біньямі, причому підозрював не хтось, а дід Бенеря, і його підозри виливались приблизно отаким внутрішнім монологом. Еге ж, міркував дід Бенеря, нехай довгожитель Гапличок прикидається, що він не мимутя, що він буває і вдома, і тута, а насправді він таки бемул, а якби не бемул, то не приховував би своєї алкогольної енцефалопатії! Енцефалопатія в нього не мала, а велика, тільки, може, змалилась. А від яблунівських сорок доводилось чувати, що в довгожителя Гапличка розвивається деменція, хай би Господь кинув оту деменцію, де її не треба... Ще мені снилось, що в нашого довгожителя відбувається зміна особистості, його переслідують апатія і депресія, так що він подеколи зі своєю паршивою головою та в тин прямісінько лізе, дивись, ще унадиться в тин, як свиня в моркву, та й стане тим, що моркву риє. А хіба нема в нього слухових та зорових галюцинацій? Інколи йому бачаться по Яблунівці ангельські волоса на чортових головах, або ж салом змащені, або ж коти, що граються з мишами, або ті, що без мила в душу лізуть. Та інколи йому чуються голоси, мов сурмоньки, та не чуються чортові думоньки. А ще, либонь, у довгожителя Гапличка негаразди з неврологією: тремор рук такий, що з тим тремором він таки старший, а не менший, дизартрія така, що про ту дизартрію в добрий час сказать, а в лихий помовчать; порушення ходи таке, що не відає чоловік, радіти йому чи смутитись; гіперрефлексія така, що більшому більше й не треба; зіничні реакції так послабшали, що хоч стрижи їх — не оббирай чи хоч оббирай їх — не стрижи. Зрештою, чекає на довгожителя Гапличка таке затуманення свідомості, що він і не відатиме: спершу треба розсудити, а вже потім робити чи спочатку пошукати, де глибше, а вже потім, де лучче. А ще чекає на славного односельця псевдопараліч, так що він не зможе й на чотирьох спіткнутись, навіть якби став конем...

Так або приблизно так ставив дід Бенеря діагноз довгожителю Гапличку, а що при цьому змішував стилі (себто до високого яблунівського стилю безбожно додавав грубу й низьку медичну термінологію), так даруйте йому, неосвіченому: може, здалось, що термінологія з маком — ось і захотів пожувати!

Отож, лікувались у селі голодуванням від усяких болячок, які в собі мали чи й не мали, на які сподівались чи й не сподівались, і це лікування було поставлено так здорово, що поступово зникали в яблунівців не тільки ті болячки, які вони мали, а й ті, яких не було і яких вони тільки остерігались. А тому тільки йолоп не зрозумів би отакої розмови двох сільських молодичок, що здибались коло криниці та й гомонять собі.

— Як ти славно схудла, Галю, ну мара марою, якби трапилась мені вночі — і в очах потемніло б із переляку! Ну така, наче коване порося, ну така дріпа, мов червива ріпа!

— А ти, Оксано, схудла ще більше, ніж я. Десь набралось ряботиння на лице, стало немов сороче яйце. Така ти ладна, що послухай лишень, як пси на тебе гавкають. Ну така гарна, як свиня в дощ, ну й потвора, що побий тебе сила Божа. Не поможе ні мило, ні вода, коли така врода.

— Ти вже, Галю, так виголодалась, аж зуби поприїдала!

— А ти, Оксано, виголодалась так, що дивлюсь на тебе та й думаю: «Одна мати тебе народила, одну й смерть дала».

— А на які хвороби, Галю, голодуючи, ти не захворіла? Признайся, як на духу.

— Чом не признатись, Оксано? Не захворіла на синдром Піка, ось!

— Значить, не бачила крізь стіни й не бачиш?

— Еге ж, як не бачила крізь стіни, то й не бачу, видать, голодування помогло. А ти на яку болячку не захворіла, коли не секрет?

— А в мене як не було галюциноїдів Попова, так і нема!

— А ти часом не з тих, що як не брехнуть, то й не дихнуть?

— Оксано, собака б тебе слухав, коли не віриш. А я правду кажу, що не було й нема іилюциноїдів Попова! Як не чула своїх думок, щоб у голові звучали, так і не чую. Й чужих не чую — значить, добряче допомогло голодування.

— А я, Галю, й далі голодуватиму, щоб, сохрани Господь, милував мене симптом Раншбурга!

— А я, Оксано, голодуватиму, щоб милували мене стереогностичні галюцинації Равкіна!

Розійдуться жіночки з відрами від криниці, а хитра Галя думатиме: «Еге, так я тобі всю правду й скажу. Дзуськи признаюсь, що я голодую й від інших болячок, яких не було і яких мати не хочу, а саме: боюся хворою лежати і без пам’яті хліб їсти, боюся в Петрівку на льоду розчахнутись, боюся бути такою щедрою, щоб аж за копійкою труситись, а ще боюсь розстаратись на синдром Жіль де ла Туретта, себто не хочу, щоб у мене сіпались лице й тулуб, вертілись очі, морщився ніс, крутилась голова, смикались плечі!» А не менш хитра Оксана, йдучи з відром од криниці, теж голубитиме лукаві думки в голові: «Я — не ота Одарка, що ні Богу свічка, ні чортові угарка, я не дурна признаватись, що, може, не хочу бути отією нечупарою, що поки прибереться, то бояри й мед поп’ють, що не хочу бути лежачим каменем, який мохом обростає, не хочу бути отією роззявлякою, що на базар ходила та зівак ловила, а з базару прийшла, то аж двох принесла, а ще не хочу нав’язливих ламентацій, себто симптому Турсо, коли раптом потраплю в лікарню й буду сто разів на день тими самими словами розказувати лікареві, що в мене не болить те, що ніколи й не боліло!..»

Коли Яблунівка голодувала, у неї пропав голос. От іще недавно співала й бесідувала, виступала з трибуни й шептала в саду, сміялась і журилась, бо до всяких настроїв надавався її голос, чистий і мелодійний, а тут упав той голос, мов лихо. Які оказії траплялись, як то мовиться, двісті — та не в однім місті! Скажімо, голова колгоспу Дим ранесенько в конторі занаряджує своїх бригадирів, а голосу в чоловіка нема — геть сів. Але бригадири такі бестії, що розуміють своє начальство без голосу — тільки з міміки обличчя. А коли бригадири самі вже заняряджують своїх підлеглих, то і їхніх голосів не чути, проте рядові колгоспники розуміють їхні накази і вмить кидаються виконувати. Диво, та й годі. Бо вчителі в школі ведуть уроки без голосів, а діти однаково засвоюють нові уроки, та так славно, що, відповідаючи освоєний матеріал без слів, одержують тільки відмінні оцінки за високі знання. Буфетниця Настя в яблунівській чайній тямковито обслуговує свою постійну клієнтуру, в якої сів голос, бо розуміє клієнтуру без звуку, лише по скупуватому красномовному жесту. Самогонниця Вївдя Оберемок півдня сварилася зі своєю сусідкою через курей, що грабаються на грядках, в обох молодиць посідали голоси, проте, либонь, ще ніколи вони так не ображали й не розуміли одна одну, як тепер, без голосів! А як Мартоха, пораючись на городі, виспівувала без голосу — ну ж бо так чисто й задушевно, що вся Яблунівка слухала зачаровано й хвалила...

Заглядаючи наперед, скажемо, що багато всяких пригод відбувалося з голосами. До прикладу, в зоотехніка Невечері був звичайнісінький голос, у якому ні сталь не дзвеніла, ні мідь, а коли Трохим Трохимович закінчив голодування, коли очистив од шлаків не тільки весь свій могутній організм, а й голосові зв’язки, то вже був у зоотехніка не звичайнісінький голос, а прекрасний баритон! Доярка Христя Борозенна несподівано розжилась на таке контральто, яке не снилось найвидатнішим світовим співачкам. У довгожителя Гапличка зненацька прорізався громовий бас, і далеко чулось у вечірньому повітрі, коли довгожитель, за звичкою, висловлював сентенцію на кшталт: «Пий пиво — та не лий, люби жінку — та не бий!» Голова сільради Перекучеренко, поголодувавши, остаточно перестав заїкатись, тепер у нього появився тужавого тембру тенор, від якого не одна яблунівська жінка раптом починала солодко й тривожно тремтіти всіма жижками. У фуражира Ілька Дзюньки чоловічий суворий голос обернувся на м’який жіночий, звабливий, так що в нічних сутінках не один яблунівський залицяльник обманувся тим голосом, хапонувши добрячого ляща від фуражира, в якого була дуже груба рука від грубих кормів для скотини. Авжеж, не без того, щоб у якоїсь баби на старість після тривалого лікування голодуванням та й не зажебонів із грудей дівочий голос, але, але, але...

Забігаючи наперед, іще додамо, що голоси в яблунівських дівчат завжди звучали закличними золотими сурмоньками, проте кутю медом не зіпсуєш, отож після голодування в їхніх голосах і справді немов побільшало того меду, тепер кожна щебетала якщо не ластівкою, то озивалась лебідкою, а парубки їм відповідали якщо не солов’ями, то лебедями. Тепер у Яблунівці вечорами не можна було людського голосу почути, такий стояв пташиний ярмарок: тьох-тьох-тьох, курли-курли-курли, фіть-фіть-фіть, цвірінь, кар-р-р!..

Поголодувавши, яблунівський люд став зіркіше бачити, бо й очі почистились від зайвих шлаків. І коли вже хтось клав коло чужої жінки кілок — тепер цей кілок бачили, могли б ним і печінки перебити кому слід. Бачили тих, що роблять — як собі на лихо, й тих синів, що ростуть хоч дурні, зате великі, й тих, що надолужували як не на спанні, то на взуванні.

Гріх не сказати, що голодування прислужилось також і лисим. У кого волосся падало з голови, наче листя з осіннього дерева, — тепер не випадало, а стало рости густою щіткою. В кого волосся сивіло — тому повертався його природний колір: чорний, рудий чи білий. У кого взагалі не було жодної волосинки — тепер теж пішов у ріст густий поріст. Свідки бачили, що дід Бенеря поламав пластмасового гребінця на своїй недавній лисині, яка заврунилась гусячим пушком, хоч досі такий пластмасовий гребінець ламався тільки від доторку пучкою!

Яблунівці, що хропли уві сні так, аж вібрували вікна в сусідів, перестали зовсім хропти і тепер спали, як після маківки.

Разючі зміни відбулися з почерком: він став рівний і прямий навіть у тих, хто мав за плечима один чи два класи церковноприходської школи, навіть у тих, хто не знав ніякої грамоти і взагалі не вмів розписуватись. Голова тепер не боліла не тільки в тих, у кого вона раніше ні за що не боліла, а й у тих, у кого б вона повинна боліти за адміністративним становищем. Хто по ночах мерзнув і не міг угрітись під ковдрою, хто часто простуджувався, — тепер спав без ковдри, міг босоніж ходити по снігу без шкоди для здоров’я. Зуби з жовтих обернулись на білі — здається, навіть у тих, у кого від старості давно повипадали. Тепер вони стали тверді й міцні, що вгризли б не тільки дерево, а й залізо. Директор школи Діодор Дормидонтович Кастильський нормалізував свій підвищений тиск крові. Любителі тютюну так зненавиділи цигарки, сигарети й люльки, що тепер за версту оббігали будь-якого стрічного курця.

Дуже зросла чоловіча й жіноча снага. Авжеж, і раніше в яблунівських чоловіків та жінок ця снага була не маленька (принагідно згадаймо грибка маслючка, що зажив слави по світах), але ж після голодування вона зросла неабияк. Отож у Яблунівці й закипіло оте кохання, що, неначе добрий кінь, носило людей. Той дядько, дивишся, ходить, немов пожежа, ніякою водою не погасиш. А ген тому чубатому шоферюзі, либонь, уп’ялись чорні брови, як п’явки, в душу. А на оту тітку подивишся й подумаєш, що якби в її серці та були дверці, то всі люди його бачили б. А отому юному механізатору, видно, хоч до дівки далеко, та ходить легко, а до сусідки близько, та ходить слизько.

Завжди знайдеться скептик, який із кривою усмішкою прочитає, як то Яблунівка добровільно голодує, виводить із організму всяке сміття й шлаки, іржу та плісняву, мотлох та попіл, що накопичилися за довге життя пращурів і нині сущих поколінь, та й каже: «Ви й під столом не вибрешетесь! Щоб ото Яблунівка нічогісінько не вкинула до свого пащекуватого рота? І це в той час, коли у кожного таке багатство, що вітер хату мете, сонечко хліб пече, вода сама ллється — все гаразд ведеться? ! Та це могло бути тільки в отієї голоти, що ночувала біля болота, що мотузком хліб різали, бо ножа не мали, до кого чужа воша як не залазила, то вони й не багатіли. А яблунівці щось-таки мали споживати, бо позвикали і пишно, й затишно!»

Знаєте, отой скептик таки має рацію, коли звикнеш жити, як нирка в салі, коли ото хіба пташиного молока нема, то вже потім не дуже кортить жити на зелах-лободах, або — як сорока на тину. Авжеж, яблунівці харчувались! По-перше, після спазм підшлункова залоза та інші залози виливали свій сік у шлунок, так що не скажеш, наче кругом було чуже, а всередині не наше. А ще Яблунівка під час голодування ох і любила поласувати! І не чимось там, а найсмачнішим делікатесом — повітрям!

Коли ідеш на день, то харчів бери на три дні, а тут у всіх повелось так славно, що краще й не придумаєш, бо харчів повнісінько, не переводяться. Й не треба сіном чи комбікормами запасатись, й не треба землю орати й засівати, й не треба вудкою чи ятером ловити. А ще не треба варити чи смажити, солити чи в’ялити, тушкувати чи пряжити. Й не треба ложку брати чи виделку, ножа чи чашку. Й ніхто в рота не заглядає, наче ти їси чуже повітря, а не своє, й ніхто з рук не видирає. Харчуєшся собі повітрям удень і вночі, в полі і в лузі, на роботі й на безділлі. Сам ситий, жінка сита, діти ситі. Лишенько, й чому раніше Яблунівка не бралась до голодування і не навчилася харчуватися з повітря?

Яблунівські гурмани так призвичаїлись харчуватися з повітря, що, здавалось, назавжди занехають дідівські секрети української кухні. Авжеж, нащо берегти секрети кулінарії, коли, скажімо, вийшов у садочок, дихнув разочок — і вже ти такий ситий, наче змегелив макітру вареників із сиром та в сметані. А коло ставка подихав — і вже наче вустрицями наївся, а дихнув у байраці — і вже ніякі краби не замінять тобі тих подихів. Дехто з дядьків-пияків навіть ухитрявся п’яніти від повітря так, як від мелясівки чи цукрівки, від хлібної та бурячихи, а дехто, демонструючи витончений смак, — наче від грузинських вин, інші — немов од бургундського, ще інші — наче від токаю, а вже найзатятіші пияки таким чином добирались навіть до вірменських коньяків. Директор школи Діодор Дормидонтович Кастальський у своїх запоях перевершив геть-чисто всіх: споживаючи алкоголь із повітря, ходив під добрячою мухою, проте ця муха була дуже високого польоту, пахла французьким коньяком «Наполеон», бо яблунівський директор міг дозволити собі таку розкіш, чи не так?

Після сорокаденного голодування старший куди пошлють у відставці вранці пожував трохи хліба, випив морквяного соку навпіл із молоком, до якого додав ложку меду. Потім злизав блюдечко манної каші. За обідом їв юшку, зварену з цибулини, спеченої без олії просто на сковороді, а також із морквини, кількох корінчиків петрушки, сельдерею, картоплинки, солі. Ще не встигла та юшка зваритись, Хома вже з’їв гарячу страву, додавши лимонного соку. За вечерею обережненько пожував свіжого картопляного пюре з молоком, додавши кілька пелюсточок дрібно посіченого часнику, випив яблучного соку, потім гарячої води з молоком та медом.

На другий день після голодування грибок-маслючок жував не тільки хліб, а й помідори, не відмовив собі в гречаній каші, в салаті зі свіжої капусти, редиски й цибулі. За обідом — салат із сирих овочів, юшку, варену картоплю з помідорною підливою, смакував груші та яблука, пив молоко з медом.

На третій день уже мав більше сили, щоб їсти, отож не відмовив собі в тому, що їв у перший та другий дні, а ще додав сиру з часником, картоплі смаженої та соняшниковій олії, салату з печених буряків, макаронів у томатній підливі, усяких фруктів і всякого питва. І хай ніхто не дивується, коли почує, що грибок маслючок уникав споживати м’ясо, коров’яче масло, сіль, оцет; замість цукру їв мед; на перець і не дивився. Бо Хома невірний і лукавий знав, що зловживання сіллю може призвести до туберкульозу, коров’яче масло — до подагри, цукор — до кислотності шлунка й неврастенії, оцет — до хвороб печінки й нирок. Та й не дійшла ще черга до м’яса...

Щоб не погрішити проти правди, скажемо, що після голодування грибок маслючок, як і вся Яблунівка, їв не гала та бала, себто без резону, а навпаки — з дуже великим резоном. Коли вже кидав до рота щось, то жував і пережовував так, наче цвяхи залізні гриз.

— Правду кажуть, що коли багацько знатимеш — менше спатимеш, — гомонів після голодування старший куди пошлють у відставці. — Коли голодував, Мартохо, то звідав таке блаженство, якого раніше ніколи не відав. Але як-бо я чудно зшитий-збитий, що якби не поголодував, то й не втямив би...

— Не тільки, ти Хомо, порозумнішав, а й Яблунівка, з тобою голодуючи, теж набралась тями. Ось Хома таки винуват, таки не можна Хому минувать! — підхвалювала Мартоха, що вміла пошуткувати, але знала, коли перестати. — Ми з тобою не дурні і в дурного не зимували! Бачиш, поголодував — і маєш велику користь аж в обидві руки.