Парад планет

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

Той, хто прочитав книгу першу «Позичений чоловік» та книгу другу «Приватне життя феномена», має добре знати про виняткові здібності всесвітньовідомого грибка маслючка з яблунівського колгоспу «Барвінок». Усім запам’яталось, як він порятував рідне село під час потопу. А волоські горіхи, що спричинились до небаченого порозумнішання старшого куди пошлють, коли йому відкрилась мова худоби на фермі, мова птахів і зела, а що вже казати про те, що людське потаємне життя стало для нього явиною! Принагідно згадаймо й про те, як його начебто висували на роль першої снігової людини, з котрою мали ввійти в контакт не десь там у Гімалаях чи в Андах, а таки в Яблунівці. Згадаймо також, як його начебто збирались тренувати на космонавта, щоб нарешті й представник колгоспного селянства побував на довколоземній орбіті. Не забудьмо й про той факт, що Хома, либонь, у своєму індивідуальному користуванні мав літаючу тарілку, яку пошкодував позичати сільській спекулянтці і пройдисвітці Одарці Дармограїсі для її гендлярських транссибірських чи транспівнічних мандрів. А ще ж і вікопомне мовчання позиченого чоловіка перед його екстраординарною поїздкою до Америки, а ще ж його подиву гідне поводження з радником американської адміністрації, а ще ж і його посильна участь в утвердженні псевдоідей рухомого театру та рухомого живопису. Гай-гай, скільки таємничого й загадкового в житті і діяннях звичайнісінького рядового колгоспника!..

Отже, того пам’ятного ранку Хома Прищепа прокинувся, згадуючи нічний сон: як за свої грубі гроші на ярмарку в районі купив чорта на свою шию, чорта з блискучими ріжками та з гостренькими ратичками, а той чорт уві сні виявився зовсім не чортом, а рідною жінкою. Після такого сну грибок маслючок неначе м’яло облизав і кричить із заплющеними очима:

— Гей, ти, за Хомою Хомихо, й чого мені отаке наснилось лихо?

Розплющився, а Хомиха стоїть коло печі з рогачем, брови летять над очима, наче чайки над морями, й вуста її схожі на молоденького усміхненого місяченька.

— Яке лихо? — питає жінка, й слова ж її такі солодкі, хоч у кутю замість меду їх сип.

А Хома з ліжка дивиться на жінку біля печі — й очі його ширшають і ширшають, наче зсередини надимаються, вже, либонь, третину обличчя зайняли, вже, дивись, на обличчі не вмістяться й попадають на долівку, як полумиски з мисника. Й не озивається, наче голос йому вкрадено шахраями й пропито ні за пучку рубаного тютюну.

— Чи ти, Хомо, лигнув язика з радості, що на долонях волосся проросло, й не хочеш признатися? — сокоче Мартоха.

А рот у хазяїна мовчить, як ота зозуляста курка, що навіть із пір’ям здохла.

— Ти, Хомо, зранку якийсь наче письменний, тільки не друкований.

Очі в Хоми скачуть, наче собаки, що на Йордань по слизькому льоду біжать.

— Та що, чоловіче, з тобою сталось, що ти вже і не підтакувач, і не суперечник?

Звівся грибок маслючок із ліжка, наче п’яний відірвався від бочки з брагою, по хаті сюди ник, туди ник — і все до жінки приглядається, як би приглядався до хвіртки без брами та до вікон без шибок. Далі скрадливо підступив до господині, обмацував, бубонів:

— Ге, либонь же, два стовпи, на стовпах діжа, коло діжі ручка, на діжі макітра, на макітрі ліс, а у лісі є кувіка, що кусає чоловіка...

— Чого ти, Хомо, такий, що тебе ні до сака, ні до бовта? Ось рогачем уперіщу, то матимеш ума стільки, як нема!.. Ото позичився Одарці Дармограїсі за телицю!.. Ото знатимеш, як мати за пасію аж французьку горлодерку!.. Ото знатимеш, як по гемонських Америках їздити, бо раз дурень — вдома сиди й кругом гляди!..

— Хоч би ти, Мартохо, і як пащекувала, а воно світиться!

— Яка холера світиться?.. Хе, розумний, як Соломонів патинок!.. Де світиться?

—Та сяйво світиться довкола твоєї голови, Мартохо!

— Цур тобі й пек, чи не буря тебе вивернула? — Й Мартоха злякано мацнула пальцями свою голову й так скривилась, наче боялась опектися. — Яке сяйво?

— Немов тобі в голові свічечка горить ота, що сама гола ходить, а за пазухою сорочку носить, а над волоссям срібний дим стоїть.

—Срібний дим, кажеш?

— Ага, отой півень, що сидить на осиці, підняв угору косиці.

Мартоха злякано в дзеркало полупала — і в неї від перестраху одмінилось: і хапун, і сапун, і над сапуном моргульці, і над моргульцями галява, і над галявою ліс. Далі від дзеркала до Хоми обертається — й оті її кругленькі й маленькі, якими до неба докинеш, а через хату не перекинеш, уп’ялись у грибка маслючка, мов кажани:

— Яке сяйво? Ти в собак навчився брехати чи сам собак учиш? Я не бачу...

Й заплакала Мартоха, а Хома вражено водив очима, наче злодій по ярмарку.

— Ой, людоньки, кожен би сказився після тієї гидольної Америки. Сказився й Хома, а тепер хоче кіз кувати, сам себе підводить, мов дурного під монастир. Це ж, Хомо, тобі лікуватись треба, хоч, може, ніякі ліки й не зарадять.

— Та правду кажу: сяйво! — гримнув грибок маслючок голосом, наче ціпом по залізному току.

— Чи я свята, щоб у сяйві ходити? — схлипувала Мартоха, поглядаючи в дзеркало й ніякого сяйва не бачачи.— Хіба я Божа Матір? Чи великомучениця? Я — Мартоха!

— Та не брешу: німб! — ударив чоловік голосом, наче громом у грозу.

— Стерявся розуму, тепер нема в мене годувальника й заступника, тепер він уже як отой клад, що хто не покладе, відти не візьме!

— Повір, Мартохо, я не той Хома, що і в світі нема, сяйво бачу.

— Е-е, був ти чоловік як чоловік, поки в тебе хомопоклонники не завелись, ото вони й пошили тебе в того хазяїна, в якого з воза й колесо украдуть.

Укмітив Хома, що до рідної жінки говорити — як до того пня, і, не вмиваючись і не снідаючи, надумав дати драла з хати. Обернувся в порозі — стоїть Мартоха, за ріжок столу рукою тримаючись, а довкола її голови прозоре сяйво срібне куриться, наче димок над згаслим багаттям, наче туманець у лузі, хай би трясця побила Мартоху, котра не вірить і сама не бачить свого німба!