Парад планет

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ,

Як уже відзначалось, Хома змушений був виступити з просвітительською лекцією про релігії древнього Сходу, водночас рішуче відмежувавшись від хомопоклонників, котрі схилялись перед ним, як перед новітнім ідолом. У руслі Цієї атеїстичної пропаганди слід розцінювати й статтю, що появилась на сторінках районної газети і в якій з матеріалістичних наукових позицій робилися аналітичні спроби пояснити феномен грибка маслючка. Звичайно, стаття мала сприяти у войовничій боротьбі з забобонами, а також давала гідну відсіч усіляким органам буржуазної лжеінформації, що намагались погріти свої слизькі руки на старшому куди пошлють.

В статті стверждувалось, що Хома, знавець космогонії, в дитинстві своєму був переконаний, наче Земля тримається на трьох слонах, а слонів тримає на твердій панцирній спині черепаха-велетень, і ця черепаха-велетень плаває у безмежному молочному морі. І коли малому грибку маслючку дехто з ровесників силкувався доказати, що Земля з обітованою Яблунівкою тримається на трьох китах, то принциповий Хомко, відстоюючи засади своєї космогонії, ліз битись, обзиваючи шмаркатих опонентів і собачою печінкою, і чортовим насінням, і внуками кузьчиної матері.

У дитинстві малий Хомко, який іще тільки палко мріяв вибитись на старшого куди пошлють у колгоспі «Барвінок», умів задобрювати вітер. Еге ж, коли до Хомка приходив вітер (отой хтось та брав щось, а бігти за ним — не знаєш за ким, бо пішов туди — не знаєш куди), то хлоп’як потай від рідної матінки Варвари затикав у жменю пухкеньке борошно, висипав на причілку хати, кажучи: «Гей ти, без рота, без носа, а голос маєш! Не гнівайся, заспокойся, славний вітриську! Бери пшеничне борошенце і неси своїм дрібненьким діткам, які співають, свищуть і плачуть, а ніхто їх не бачить! »

Пасучи в полі корову, малий Хомко звертався до струмка: «Бережок-татко, водиця-матка, благословіть води взяти!» Щоб заприязнитися з калиною, на її гілля чіпляв гостинці — хай то блакитна биндочка, цукерка в цяцьковій обгортці чи зірвана в житі волошка. А взимку малий Хомко крадькома набирав у дерев’яну ложку киселю, виходив у сіни і з порога задобрював киселем шпаркий мороз, що лютував надворі: «Гей ти, морозе-морозенку, приходь їсти мій кисіль, тільки вівса не морозь! »

Хомко, пастушачи в полі коло череди, сподівався, що в будяках, коло кринички, у вівсі можна знайти смерть, від якої вмирають люди. Смерть можна було б заховати в полотняну чередничу торбинку, міцно зав’язати мотузочком — і віднести в отой ліс, що чорніє ген-ген далеко. Там залізти на високе дерево, прив’язати торбинку на вершку так, що тільки пташки могли б і бачити її. І від тієї пори перестали б мерти люди в Яблунівці, і баба Явдоха жила б на цьому світі вічно, поки й сонця. Усі народжувалися б — і ніхто не вмирав, і тоді ніхто б йому, малому Хомкові, не загадував загадки про мерця, якого несуть на цвинтар. Мовляв, одгадай, дитино, що то таке вчора сталось у нашій Яблунівці: п’ять голів, чотири розуми, на восьми ногах, а мають сто пальців? ! Але хоч і як пильно видивляв очима оту смерть, сподіваючись знайти і сховати до фарбованої бузиною торбинки, проте не знайшов, десь вона по світах никала...

Малий грибок маслючок учився викликати дощ: у спеку ловив на болоті жабу, накривав консервною бляшанкою і бив по бляшанці дрючком, щоб жаба заквакала. Авжеж, бо коли жаби розквакаються — неодмінно чекай на дощ. А коли замість жаби траплявся рак, то закопував його живцем у пісок. А якщо не було під рукою ні жаби, ні рака, а сонце смажило, то хитрий Хомко викидав із хати надвір віника й терпляче очікував, коли небо затягнеться хмарами й піде дощ. Траплялось, що жаба, рак чи віник таки помагали, дощ збирався і крапав якщо не через день, то бодай через тиждень, але що ж ви хотіли, в дитинстві Хомко тільки вчився магії, отож не дивно, що його могли спіткати невдачі.

Які тільки хотіння опосідали в ту пору буйну голову грибка маслючка! Потай праглося знайти в лузі чи в полі цапків слідочок, витиснутий його ратичкою, щоб із того слідочка випити дощової води. От якби трапився цапків слідок, от якби випив чародійної води, то обернувся б на цапка, гасав на волі й ніхто ніколи в Яблунівці не знав і не відав, що то хоч і цапок, але насправді — малий Хомко у цапковій шкурі та з цапковими ріжками.

Батько Хома, доглядаючи колгоспну кошару, підстрелив вовка, що темної ночі намірявся поласувати ягничкою чи овечкою. Здерта з вовка шкура сохла на бантині на горищі в хаті. Хіба ж не додумався Хомко темного вечора нацупити на себе вовчу шкуру, хіба не шукав на обійсті й на вигоні великих каменів і не стрибав через ті камені? І знаходив, і стрибав, мліючи у вовчій шкурі від гарячого страху, бо все здавалось, що ось-ось таки обернеться на вовка, ось-ось має трапитись такий чародійний камінь, який перетворює людину на сіроманця. Бо є такі камені, є, стрибнув у вовчій шкурі через камінь — і ти вже вовк, стрибнув назад — і ти вже людина. А коли не пощастить перестрибнути назад, то на все життя зостанешся звіриною хижою, батько та мати не впізнають і відцураються, нипатимеш по хащах лісових, полюватимеш на дичину, підкрадатимешся темної ночі до колгоспної овечої кошари, аж поки тебе сторож устрелить, поки вб’є, — й лише по смерті своїй ти загубиш вовчу шкуру й знову обернешся на людину, на Хомка...

Уже тоді, на зорі юного віку, малий Хомко вірив, що зуміє колись якщо не горами рухати, то бодай розсувати яблунівські горби; що зуміє не тільки викликати дощ у спеку, а й збирати дощ із небес і тримати його у величезних гладущиках і макітрах; що навчиться ховати до міцних шкіряних торбинок цілі табуни норовистих вітрів — і випускати їх тоді, коли заманеться, а то навіть продавати на ярмарку в районі; що зуміє висушувати річки, щоб зорати дно й засіяти хлібом; що навчиться зцілювати хворих, лікувати недуги. Хомко мріяв стати на такій силі, щоб украсти місяць із неба над Яблунівкою, сховати в комині чи в коморі, а коли всі перелякаються — випустити місяця на волю, хай би світив для всіх, бо Хомко не скнара.

Стаття в районній газеті закінчувалась обіцянкою: «Далі буде». Наукові матеріалістичні позиції в статті були лише заявлені, проте, либонь, її наскрізь пронизував дух об’єктивізму та схиляння перед забобонами. Можливо, малий грибок маслючок і не цурався забобонів, можливо, в дитинстві ці забобони вплинули на його психіку, на ріст і накопичення феноменальних здібностей, що в дорослому віці обернули старшого куди пошлють на надлюдину, але ж чи не слід було всі ці чинники осмислити з критичних позицій? Авжеж, саме з критичних позицій!