Парад планет

РОЗДІЛ СОРОК ДРУГИЙ,

Гаразд, що, працюючи й далі спільно коло скребкового транспортера на корівнику, старший куди пошлють не випоминав роботові Мафусаїлу його п’яного залицяння до Мартохи. Бо кого не поведе в блуд алкогольний чад, кому не замакітрить мізки, навіть якщо вони електронні!

Летючий загін роботів трудився незгірше за яблунівців, виконуючи й перевиконуючи. Але й з ними траплялись усякі придибенції, які могли статись тільки з живими людьми, а деякі придибенції живим людям і не снились, бо куди їм до механічних маніпуляторів!

Пам’ятаєте про чудо маніпуляційної техніки робота Василя Васильовича, що за прилавком у крамниці замінив лавочника з діда-прадіда Петра Кандибу? Такого статечного, імпозантного в рухах, із сяйливою матовою білиною продовгастих щік, що на нього збігалось помилуватись яблунівське жіноцтво?.. Отож за короткий час у лавці побувало кілька ревізій. Покупці розсудили так: якби робот Василь Васильович, схожий на італійського кіноактера Мастрояні, та й не запускав свою руку в касу, якби не перепродував дефіцитні товари з-під прилавка, якби не мав недостачі, то не перевіряли б так часто.

Ждали, що робот Василь Васильович ось-ось попадеться на зловживаннях і загримить туди, куди всі гримлять у таких випадках. Адже неспроста знамените чудовисько Франкенштейна доводиться йому, либонь пращуром по батьківській лінії, а гени в наш час є гени, це не те що в догенетичні часи! Де й подінеться твій добре відрегульований баритон, яким базікаєш із молодичками, що самі до тебе підсипаються, стривай лишень. Ще не було такого продавця, який не попався б, коли вже під нього почнуть підкопуватись.

Так ждали, так ждали... Не подивуйте, що чимало яблунівських покупців були прикро вражені: робот Василь Васильович нікуди не загримів, матова білина його продовгастих щік не потьмарилась, імпозантні рухи зостались імпозантними, добре відрегульований баритон і далі вражав сільське жіноцтво соковитим тембром. Всякі там ревізії з’ясували, що робот Василь Васильович не тільки не зловживав, а навіть у думках собі не клав зловживати, що він чистий, мов материнська сльоза. А комісії так часто навідувались тому, що їм і належить навідуватись та перевіряти.

— Не інакше, як у нього є блат! — мовила в гурті сільських плетух самогонниця Вівдя Оберемок. — Тепер без блату ніде не обходиться, ось і замели його гріхи. Вони, роботи, мають знайомих не тільки в районі чи області, а й по всьому світу. Ге-ге, може, не одного кабанчика заколов і відтарабанив потрібному роботу, тільки не попався, а не попався — значить, не винуватий.

А хіба не точились балачки про грізного з вигляду робота Полікарпа, що мав семипалу руку й заміняв буфетницю Настю? Бо так уже заведено: раз ти робот на видноті — перемиватимуть тобі не тільки кісточки, а й усякі твої електролітичні прилади, електромагнітні датчики, піддадуть сумніву твої фільтри — активні, механічні, низькочастотні, пасивні, вузькополосні... Тож казали, що, мовляв, робот Полікарп — не дурний півень, у якого й дурна пісня, таких маніпуляторів по сім на цибулю не знайдеш, він теж цуп-луп та й до кишені. Ниньки він стоїть за буфетною стойкою у Яблунівці чи у Великому Вербчому, а завтра він — десь в Америці недоливає тамтешнім пиякам віскі з содовою чи джин із тоніком. У нього ж на квадратній пиці написано, що космополіт, та в його генеалогічному древі має бути якщо не італійський маніпулятор «Маскот» (електрогідравлічний привід, стереотелевізійна камера, для кожної руки — ідентичне модульне сервоуправління, кабелі з нержавіючої сталі, корозійно-стійкий алюміній і антирадіаційне мастило), то робот «Юнімейт» (рука повертається у вертикальній площині відносно центру руху, гідравлічний циліндр фірми «Паркет Хаиіфан», сервоклапани, сервопідсилювач, магнітний барабан, кодуючий пристрій, цифровий компаратор). А вже коли в тебе така космополітична пика, а вже коли в тебе таке генеалогічне древо, то, вельмишанований роботе Полікарпе, тобі легко сьогодні своєю семипалою рукою недоливати «Червоне міцне» в колгоспі «Барвінок», а завтра недоливати гаванський ром десь у Гонолулу.

Але — бестія з бестій! — не попався ні разу, а раз не попався — значить, не злодій...

Для новітньої історії Яблунівки не забудьмо, що робот Кіндрат, який заміняв листоношу Федора Горбатюка, нічим і не прославився. Хіба що мав хобі — сяде під кущиком бузини чи в затінку липи й неодмінно прочитає районну газету від першої літери до останньої. Особливо ж цікавився всякими зведеннями статистичного управління — скільки який колгосп продав хліба державі, про надої молока, так що міг тими цифрами сипати навіть спросоння.

Робот Едик, що мав чотири ноги й прославився грою на електрогітарі в яблуневому саду самогонниці Вівді Оберемок, теж потрапив на язики. Видно, дуже йому кортіло подобатись дівчатам, бо кому з чоловічої статі не кортить! Ось він і додумався татуювати всю свою поставну статуру. Чого тільки не доможешся голкою та чорною тушшю! Перетерпівши танталові страждання, робот Едик самотужки розмалював своє біле фабричне тіло всілякими гаслами: «Дав слово — дотримай його!», «Час — вирішальний фактор!», «Літайте на літаках Аерофлоту!», «Не стовбич під стрілою!» тощо. Крім того, ліворуч на грудях, себто коло серця, він виколов напис, схожий на бухгалтерський звіт: «Едик плюс Валя плюс Галя плюс Ніна плюс Леся плюс Оля плюс Оксана плюс Рая плюс Іра плюс Світлана плюс Таня плюс Алла плюс Аза плюс Олена плюс Маргіт плюс Женя».

— Стільки плюсів — і жодного мінуса! — завжди дивувався директор школи Діодор Дормидонтович Кастальський, зустрічаючи на вулицях татуйованого робота.

А робот-бухгалтер Модест Олексійович Недригайло, модель типу «Астарта», хворий на нарцисизм, марнославний базіка, що так вихваляв свої блоки мажоритарної логіки і хвалився родинними зв’язками з американською системою «Роботаг»? Велемовний Модест Олексійович до того довеличався, що свідомо зайнявся приписками в звітах! У районі, одержуючи фальшиві цифри з колгоспу «Барвінок», багатьох підозрювали в окозамилюванні, тільки не робота, бо де це видано, щоб чудо маніпуляційної техніки брехало так, наче якийсь бухгалтер із тридцятилітнім стажем. Тому-то не так легко було викрити злісного зловмисника, а коли викрили, то —хоч у тебе й чудові блоки мажоритарної логіки! — таки відлучили від рахівниці...

А як там голова колгоспу робот Леонардо Явтухович Датунашвілі?

Шановний Леонардо Явтухович, як вище мовилось, покликаний працювати в потенційно небезпечному для людини середовищі. Тому його наділили лівою рукою з дистанційним управлінням, а в праву вмонтували систему автоматичного самоуправління. На перших порах ліва й права працювали узгоджено, та коли збирання урожаю дійшло апогею, то часом права рука, наділена автоматичним самоуправлінням, не відала, що чинить ліва з дистанційним управлінням, і навпаки! Звісно, шановного Леонардо Явтуховича викликали до району, суворо попередили. Справедлива критика пішла на користь, теперь уже ліва рука знала, що чинить права, й навпаки. Леонардо Явтухович, як і колись, робив фантастичні антраша в кабінеті, гасав по господарству, й далеко лунала рояльна музика його шин. Інший робот на посаді голови колгоспу їздив би на легковому автомобілі, а йому, давньому ентузіастові й заспівувачеві колгоспного руху, й гусениць досить...

А робот Мафусаїл Шерстюк?

Гай-гай, якби його не обладнано системою протипожежних заходів та датчиком вогню, давно б згорів цей витвір маніпуляційної техніки. По-перше, біля скребкового транспортера на корівнику допомагав грибку маслючку так, що, здавалося, ось-ось задимить і прахом стане. Тоді автоматично спрацьовувала система протипожежних заходів. По-друге, міг згоріти в яблунівській чайній, куди часто навідувався до електронного буфетника робота Полікарпа. Тут у критичних випадках (коли деякі деталі аж плюскались у горілці, коли з деяких блоків аж через краї лилось, коли деякі елементи губились під стіл) теж рятувала надійна система протипожежних заходів, що вмикалась, бувало, по кілька разів на вечір.

А по-третє... Таки вдався з робота Мафусаїла хоч і палкий, та невдатливий залицяльник. Ото втелющиться на вулиці в якусь молодицю, й ні людей не соромиться, ні роботів. І, видно, душа починає так палати, що глядь — спрацював датчик вогню, увімкнулася система протипожежних заходів, щоб порятувати нерозумне кібернетичне диво. Але навіть по сірчано-магнієвих фотоелектричних елементах видно, що в нього вітер свистить у голові. Бо ще автоматична безвідмовна система не встигла порятувати від одної катастрофи, як Мафусаїл здибав іншу вродливу молодичку, вже в цю відьомську звабу втелющився, душа спалахнула — й знову ввімкнулась протипожежна система.

А ще Мафусаїл Шерстюк (після тієї пам’ятної пригоди з Мартохою на ґанку її хати, коли нічні небеса мерехтіли зорями) набув капосну звичку: заходити до яблунівських молодиць іззаду й хапати їх на руки. Загледівши робота Мафусаїла, дівчата й жінки кидались навтіки, навіть старенькі бабусі тюпачили геть від нього. Але ж не всі були такі обережні чи проворні. То вже ніхто з чоловіків і не дивувався, коли посеред білого дня здибав робота Мафусаїла, який ніс на руках його рідну жінку. Добродушно так поплескував маніпулятора по плечу, спокійно зсаджував жінку на землю — та й подружжя йшло своєю дорогою, гомонячи про химерні витівки приїжджих кіберів.

Подейкували, що дехто з дівчат і молодиць самі бігали до робота Мафусаїла, щоб трохи поносив на руках. Але тут, либонь, винуваті їхні женихи та чоловіки: бо якщо ви не носите на руках своїх наречених і благовірних, то має ж їх носить хтось інший, чому б не робот?.. Дівчата яблунівські ще любили гратися з отією кнопкою під пахвою в Мафусаїла. Коли підносив їх високо вгору, то вимикали, бо кортіло в солодкій знемозі завмерти над землею в могутніх руках. Ввімкнуть — і вимкнуть, увімкнуть — і вимкнуть, а роботу Мафусаїлу Шерстюку, напевне, тільки тієї гри з дівчатами й треба, а, зрештою, хто тих гюботів зрозуміє до пуття...

Все на світі має свій початок і свій кінець: приїхав у Яблунівку летючий загін роботів — має й від’їхати. Прощальний вечір відбувся у сільському Будинку культури, де влаштували концерт художньої самодіяльності силами обдарованих колгоспників і талановитих роботів. Задля цієї нагоди кожен із електронних маніпуляторів озув червоні чобітки, надів барвисту вишиванку, а широкі, мов Чорне море, шаровари підперезав шовковим поясом.

Перед переповненим залом виступив робот Леонардо Явтухович Датунашвілі — він грав на лірі. Причому цю ліру ніхто з яблунівців не назвав би ні лерою, ні релею, ні рилом, ні коліскою лірою, бо не було в ній ні дерев’яного корпусу, схожого на корпус гітари з дерев’яним пристроєм для натягування струн, не було колеса й ручки, важеля й жодної клавіші... Натхненний і урочистий, невпізнанно помолоділий, наче юний бог Гермес, робот Леонардо Явтухович Датунашвілі тримав у руках щит велетенської черепахи, до якої прикріплено три вербові гілки, а до гілок — солодкозвучні струни.

Лишенько, як Леонардо Явтухович грав на черепаховій лірі, граційно пересуваючись по сцені на гусеницях, причому так, що фортепіанна музика шин мовчала!..

Робот-листоноша Кіндрат здивував не менше. Він вийшов на сцену з флейтою, проте не з дерев’яною чи сучасною оркестровою, а з кістяною. Так, так, граючи на кістяній флейті, робот Кіндрат спершу чарував яблунівських меломанів звуками ніжними й м’якими, а далі це вже були звуки не просто ніжні й м’які, а голоси птахів!.. Еге ж, голоси птахів пролунали — спершу вдарив соловей, сипнув колінцями, спалахнув шалом вогненної пристрасті, далі озвався закоханий турман, затріщав пихатий дрозд, защебетала ластівочка, тенькнула синиця, заспівала вивільга!.. Які тільки пташині голоси линули з кістяної старовинної флейти в руках робота Кіндрата!

А як вигравало на тамтамі чудо маніпуляційної техніки робот Василь Васильович! Почепивши легендарний барабан через ліве плече, він вправно орудував ліктем і пальцями лівої руки, в холеричному темпі тиснув і тиснув на шкіряні струни, а правою рукою схопив кривий дрючок і лупцював по шкіряній мембрані барабана. Василь Васильович послаблював чи підтягував шкіряні струни, барабан підвищував чи знижував тон, і африканською тривогою віяло в яблунівському Будинку культури, й не одному войовничому молодому колгоспнику хотілося схопитися з крісла, кинутись під ті звуки в дикий ритуальний танок довкола вогнища — ось тільки шкода, що роботи не здогадалися запалити вогнище на сцені...

Робот Мафусаїл Шерстюк зіграв соло на скрипці для Мартохи.

Хто відає, можливо, тримав він у руках не простий музичний інструмент, що має чотири струни, а творіння якщо не самого Страдіварі, то Нікколо Аматі чи Ґварнері. Робот Мафусаїл клав свій смуток на музику, а Мартоха, присутня в залі, чула той смуток то в червоній тональності, то в білій, то в інших барвах, бо виконавська майстерність Мафусаїла була демонічна! Еге ж, демонічна, бо не тільки розчулена Мартоха, а й інші колгоспні меломани та меломанки не просто чули музику, а ще й бачили ноти-звуки: «до» вони сприймали червоного кольору, «ре» — фіолетового, «мі» — синього, «фа» — блакитного, «соль» — зеленого, «ля» — жовтого, «сі» — оранжевого. В яких тільки барвах-світлофарбах заграла й засвітилась печаль робота Мафусаїла Шерстюка в передчутті близької розлуки з Мартохою, та й не тільки з нею одною... Розчулене сумною барвомузикою, яблунівське жіноцтво й дівоцтво схлипувало в тверді кулаки.

Робот Модест Олексійович Недригайло, модель типу «Астарта», власник унікальних блоків мажоритарної логіки, базіка й хвалько, несподівано для всіх зіграв на старовинній українській кобзі, добуваючи з допомогою плектра такі звуки, які міг добути хіба що робот — і не скромний та ніяковий, а задавака із задавак, що похваляється родинними зв’язками з американською системою «Роботаг» чи японським «Хівіном», отож не станемо докладно зупинятись на його грі.

Зате де б узяти нечіпаних слів і достойного пафосу, щоб бодай коротко сказати про виступ вродливого робота Едика! І не тому, що до великого бухгалтерського списку на його металевих грудях додалось іще: «... плюс Юля плюс Наталка плюс Ляля плюс Ліда». Й не тому, що його поставна статура була татуйована додатковими гаслами: «П’яниця за кермом — злочинець» і «Ліс — народне багатство, бережіть його від вогню!». Й не тому, що вийшов на сцену з електрогітарою, яка всім уже в’їлась у печінки.

А тому, що, віртуозно граючи на електрогітарі, робот Едик танцював гопак!

Ви ще не забули, що цей симпатичний маніпулятор-механізатор мав чотири ноги? Кожна зодягнена в широченну шароварину блакитного шовку, кожна озута в червоний хромовий чобіток, довкола стрункого стану палахкотить язиками полум’я золотаво-червоний пояс!.. Зала зойкнула від захвату, коли робот Едик підскочив до самої стелі й там зависнув, наче орел сизокрилий у польоті. Зала знеможено стогнала, коли він, сам собі граючи на електрогітарі, йшов навприсядки, викидаючи вперед не ліву й праву ноги почергово, як міг би викидати будь-який яблунівський парубок, а відразу чотири. Й чотири його ноги творили метелицю, якусь дивовижну вальпургієву ніч, якийсь шабаш екстазу й шаленства!.. Зала ревла від захоплення, коли робот Едик пішов перевертом по сцені і його ноги утворили млинок. А далі, вибиваючи дрібушки озутими в хромові чобітки ногами, втягнув одну ногу в тулуб, танцюючи на трьох, далі другу, танцюючи на двох, далі третю, танцюючи на одній... далі одною ногою відштовхнувся від сцени, снарядом злетів до стелі і, граючи на електрогітарі, опустився вже на чотири ноги, причому на коліна, бо ноги зумів підігнути під себе!

Завершуючи музичну програму, виступив електронний буфетник Полікарп. Гай-гай, маючи семипалі руки, він вийшов на сцену з трьома інструментами, наче він сам — ціле тріо, наче він — український народний музичний ансамбль. І як йому вдавалось водночас грати на скрипці, на басолі й на бубоні? Проте грав! Скрипка в його руках плакала чайкою так, як, либонь, ніколи не плакала в Ойстраха чи Козолупової: віолончельної форми басоля ридала басом у чотири струни; а бубон гримів під паличками-стукачками туго натягнутою шкірою, брязкотів бубонцями, які, немов срібні дукачі, розсипали по сцені.

Можна б іще розказувати про те, як молоді роботи з летючого загону танцювали танок маленьких лебедів, як Мартоха й робот Леонардо Явтухович виконували дует Одарки й Карася зі славнозвісної опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм»; як один із дотепних роботів виступив у оригінальному жанрі — імітував голоси старшого куди пошлють Хоми Хомовича, колишньої пройдисвітки й шахрайки Одарки Дармограїхи, листоноші Федора Горбатюка; як роботи оптували на шпагах, ходили по канату, тримаючи в руках жердину для рівноваги, як діставали з порожнього капелюха живих голубів, барвисті стрічки, склянки з водою... І як яблунівські колгоспники в другому відділенні концерту віддячили талановитим роботам-аматорам сюрпризами не меншої художньої вартості, а саме: поставили цікаву оперету з життя роботів. Гротескна й іронічна, оперета розповідала про те, як роботи живуть і працюють, як любляться й виходять заміж, як народжують дітей і мріють про щастя. Авжеж, можна розповідати, але немає слів, які б уповні передали мистецький блиск того концерту, поставленого роботами й колгоспниками.

А вже вранці в гожу осінню годину чи не вся Яблунівка висипала на околицю — за лавою срібнолистих яворів прощалися з летючим загоном роботів. Сміялись, обнімалися, цілувались. А потім роботи, збившись натовпом, заплакали. Рясні сльози котились по їхніх щоках, по грудях, скапували на прижовклу траву. Аж заходився від ридань робот Леонардо Явтухович Датунашвілі, якому, либонь, і за чином випадало найдужче побиватись у час розлуки.

— Так плачуть, наче з рук не наробились у нашому «Барвінку», з ніг не находились і з очей не нагляділись, — глибокомудро мовив довгожитель Гапличок.

— Ну, хлопці, поплакали перед дорогою — й годі! — скомандував робот Леонардо Явтухович. І коли великий гурт електронних маніпуляторів за його наказом перестав плакати, прибравши статечного вигляду, звернувся до яблунівців: — Спасибі, що ви подарували нам ці гіркі сльози! Ми, роботи, рідко плачемо, тільки з великого горя, — вів далі Леонардо Явтухович, човгаючи гусеницями по траві. — А коли плачемо, то з наших механізмів вилучаються шкідливі хімічні речовини, які вкорочують нам віку. Чим більше плачемо — тим більше вилучається, отож ми стаємо кріпші, здоровілі й молодші. Спасибі ж вам за ці гірки сльози розлуки, що додали нам сили й молодості!

І, здіймаючи хмару куряви, летючий загін роботів посунув од Яблунівки, віддаляючись, танучи в блакитному серпанку осіннього дня...

— Ти ж гляди, — вголос міркував чудотворець Хома, повертаючись із Мартохою додому. — У кожного своє мистецтво довголіття й омолодження. У нас із тобою макробіотичний дзен і сорокаденне голодування, а в роботів — сльози!

— Як поплакав Мафусаїл — і справді помолодшав на кілька літ, — зітхнула Мартоха.

— Може, й нам треба частіше з горя плакати? Навчитись у роботів молодшати й дужчати від сліз? — і далі міркував грибок маслючок. — Роботи б у нас перехопили макробіотичний дзен чи голодування, бо маємо ж їм віддячити за науку. Добре жити в злагоді: роботи — нам, а ми — роботам.

І старший куди пошлють заспівав оту пісню, яку перейняв у робота Мафусаїла Шестюка:

— [Ln-1 - (Ln + Ln-2 )] k + Ln-1.

Мартоха, ступаючи поряд, мимоволі засунула руку під пахву грибку маслючку, марно шукаючи там кнопку, яку зоряної ночі надибала під пахвою в залицяльника Мафусаїла...

А сам робот Мафусаїл посувався в гурті електронних маніпуляторів до іншого колгоспу і, звичайно, солодко згадував Мартоху та решту яблунівських молодиць, згадував наїдки й хмільні напої, від яких його рятувала хіба що система протипожежних заходів та безвідмовний датчик вогню, і співав тієї пісні, якої навчився в старшого куди пошлють, і його палкий спів підхоплював весь летючий загін роботів, котячи луну по осінніх полях:

Ой на горі вогонь горить, під горою козак лежить,

Порубаний, постреляний, китайкою покриваний.

Накрив очі осокою, а ніженьки китайкою,

А в головах ворон кряче, а в ніженьхах коник плаче...