Парад планет

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ,

Треба сказати, що академік Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго звертався по медичну допомогу до кращих вітчизняних і зарубіжних вухогорлоносів. Вітчизняні вухогорлоноси заспокоювали вченого, кажучи, що буває гірше. Звісно, лучче одно око своє, ніж чужі обоє, звісно, сліпий сліпому стежки не вкаже, звісно, сліпий не баче, а кривий не скаче, але ж у вас, Аполлоне Кіндратовичу, зовсім не так. Для вас, мовляв, не тільки двох, а й однієї обідні правити не будуть, вам не болить — отож ваш язик і не кричить. Вам не треба, щоб баба ворожила та й головою наложила. Про вас, глухого, не скажеш, що вам ані смерті, ані попусту, щоб вам уже не милий світ, що вам уже не топтати ряст. Глухому — скрізь добре, бо глухий — це не старий та дурний, до нього старість ще не йде й хвороб не веде, йому не треба жувати воду, коли хліба нічим.

Так заспокоювали академіка Аполлона Кіндратовича Козака-Мамариго наші внутрішні, себто вітчизняні, вухогорлоноси. Зарубіжні вухогорлоноси теж делікатно натякали, що глухота минеться, коли чоловікові умреться, що смерть не перебирає — бере також глушманів і тетер, що глухому викопають яму не вужчу й не мілкішу, ніж сліпому чи кривому.

Звісно, від таких розмов із вітчизняними та зарубіжними вухогорлоносами академік Козак-Мамариго почувався значно краще, подеколи здавалось, що може обійтись без французького слухового апарата, начебто подарованого марсельськими докерами. І потай від усіх він плекав сокровенну мрію, що смерті шукати не треба — сама прийде, а коли смерть прийде, тоді вже він напевне позбудеться глухоти!

Отож, коли в той пріснопам’ятний вечір грибок маслючок, якого нікому з академіків не пощастило подужати в стихійних інтелектуальних турнірах, та й пообіцяв полікувати слух великого спеца в галузі технічних наук, в очах колег засвітилась надія на чудо. Бо якщо хтось із них навіть усе своє свідоме в науці життя й боровся з народною медициною, то — будемо відверті! — до кінця людської подоби не втрачав, десь у неофіційному закамарку душі вірячи в цілющу силу до кінця не вбитої ним народної медицини. Аполлон Кіндратович належав саме до таких світочів нашої науки. Він подивився на грибка маслючка очима небіжчика, якому забули покласти мідні п’ятаки на повіки, й сказав:

— Авжеж, до біса всякі там фазові простори та топологічну структуру складних органічних полімерів у моєму мозку! Поки купило не притупило, купую, Хомо Хомовичу, ваш товар, бо те купуєш, без чого не пробудеш!

Гай-гай, і цей академік під впливом Хоми невірного і лукавого не зміг не черпнути зі скарбниці яблунівської народної мудрості, коли з тієї глухоти став якийсь зиск викроюватись.

— Давайте, хлопці, за курник! — скомандував старший куди пошлють. — Там народ не підглядатиме.

Шефи притьмом слухняною отарою посунули за курник слідом за грибком маслючком. У кущах дерези поспинялися. На обрії сідало сонце, з поля поверталась, мукаючи, худоба. Обличчя в Хоми невірного й лукавого було червоне, мовби підмальоване вечоровою сонячною кров’ю. Й коли маститий Мастодонтов-Рапальський уже дивився на яблунівського колгоспника, як на новоявленого месію, то губи Йони Ісайовича Корогли тремтіли саркастичним усміхом.

— Роздягайтесь! — наказав старший куди пошлють видатному спецу із технічних наук.

Академік Козак-Мамариго спершу лякливо схопився за полотняні штани, фарбовані бузиною, далі розгублено смикнув за китайку-поворозку свою вишивану сорочку.

— А може, тільки рукав сорочки закотити? — несміливо пробелькотав.

— Хто ж лікує від глухоти людину, в якої закочено тільки рукав? — заперечив грибок маслючок.

Заперечив, звертаючись до всіх присутніх за курником шефів, наче до своїх асистентів, і вони дружно та мудро кивнули головами. Бачачи, що колеги повністю підтримують Хому й розуміючи, що тут не Будинок культури, який зобов’язує до певних норм поведінки, Аполлон Кіндратович незграбно стягнув вишиванку й передав у руки колеги Корогли. За вишиванкою зняв майку і вже хотів стягувати штани, як знову обізвався старший куди пошлють:

— Хто ж лікує від глухоти людину без штанів? Ви роззуйтесь!

Роззувшись, а також вийнявши з вуха французький слуховий апарат, академік Козак-Мамариго постав перед своїми колегами та перед грибком маслючком не тільки напівголий, а й глухий. Ще в босоногому дитинстві його тіло татуйовано всякими наколками, яких маститий Аполлон Кіндратович не соромився хіба що в присутності своєї другої дружини, з якою перебував у громадянському шлюбі.

— А ви чого смієтеся? — мовив старший куди пошлють до шефів, які іронічно розглядали свого колегу. — Не бачили голого академіка? Мовчіть, сякі, бо й ви такі! Авжеж, не бачить сова, яка сама...

Академіки слухняно позгрібали усмішки з облич, поховавши своє кепкування на господарство. Грибок маслючок дістав із-за вилоги звичайну циганську голку з ниткою, яку носив там про всяк випадок: пришити ґудзик, залатати дірку чи, може, зайнятись голкотерапією.

Еге ж, зайнятися голкотерапією. Бо коли грибок маслючок дістав із-за вилоги піджака циганську голку, то Мастодонтов-Рапальський, Корогли, Козак-Мамариго та інші приїжджі шефи відразу здогадались, що Хома невірний і лукавий неодмінно практикує з голкотерапії. Їхній здогад переріс у певність, коли той чіпкими пальцями, наче кліщами, взяв ліве вухо глухого академіка і, вибравши якусь невидну цятку в раковині вуха, заходився наколювати химерну цятку гострим кінчиком циганської голки. На посинілих від страху губах Алоллона Кіндратовича розклалась, немов турецький святий на покуті, велика зміїста усмішка. Далі кінчик циганської голки старший куди пошлють загнав у праве вухо.

Обличчя в Алоллона Кіндратовича стало таке, наче в отого кота, який знає, чиє сало поїв. Потім, посадовивши спеца просто на землю, грибок маслючок загнав кінчик циганської голки в ліву п’яту свого стихійного пацієнта, перегодя не з меншою вправністю — в праву п’яту. Слід сказати, що голка в п’яти йшла з великим скрипом, бо на них жовтіла чи не буйволяча шкіра.

Шефи надзвичайно пильно стежили за маніпуляціями народного голкотерапевта з Яблунівки, фіксуючи кожен його рух, вираз очей, міміку обличчя.

От і все, зробила Гапка бісового батька! — весело вигукнув грибок маслючок, виймаючи циганську голку з буйволячої шкіри Козака-Мамариго. — Не будьте жвавими, як ведмідь за мухами, вдягайтесь і взувайтесь, щоб народ не зглядався.

— Та невже? — здивовано вигукнув Аполлон Кіндратович, і лице його розцвіло такою нестриманою усмішкою, що якби притримали, то й ледар піймав би.

— Що, ні сіло ні впало — дай, мамо, сала, еге? — тепло всміхався яблунівський голкотерапевт.

— Еге! — усміхаючись, показував квасолини зубів Аполлон Кіндратович.

— Не сама пряла, кума помагала, правда? — тішився чужою радістю старший куди пошлють. — Думали, як уродиться лоша з лисиною, то так воно й пропаде?

— Чую! — кричав за курником Козак-Мамариго, якому, здається, зараз було не жалко втопитись у чистій воді. — Тепер я чую без французького слухового апарата, подарованого марсельськими докерами!

І татуйований спец із технічних наук кинувся обіймати й цілувати грибка маслючка, що своєю чародійною голкотерапією порятував от глухоти, від якої не могли порятувати найкращі вітчизняні й зарубіжні вухогорлоноси!

Що тут зчинилося серед приїжджих шефів-пацієнтів, людей у літах, а раз у літах — значить, із видимими чи невидимими болячками й хворобами! Декому з них здалось, що вони життя прокалатали, як у ніч уклали, що вони вік ізжили, як у ступі стовкли, що пішли їхні літа, яко вітри вкруг світа... Але не все ще втрачено на землі, раз їм пощастило в Яблунівці здибатися з народним зцілителем!

— Авжеж, такий наш вік, що ниньки жиєш, а завтра гниєш! — прочитав старший куди пошлють прозорі думки в головах академіків. — Не хвилюйтесь, громадяни, підходьте по одному, та не пріться поперед батька в пекло...

І поки літнє сонце сідало за обрієм спати, старший куди пошлють займався голкотерапією за колгоспним курником. Він і без лікарняних довідок, без діагнозів медичних світил бачив, що ось в оцього ховрашкуватого з лиця академіка завжди болить голова, а зараз аж розколюється, наче клепки порозсихались чи обруч відпав. Ану, шановний, роззувайся, скидай свої імпортні замшеві туфлі, поколемо тобі голі підошви. Ну, що, перестало, голова вже не розколюється, клепки на місці?.. А ти, дорогесенький, прославився у геронтології й геріатрії, вивчав біологічні можливості подовження людського життя? Не хочеш вірити, що проти віку нема ліку, не хочеш упевнюватись, що час від часу, а до смерті ближче, не хочеш знати, що скільки не літай, а доведеться на землю падать?

І якби ж хвороба як хвороба, а то розболілися зуби на шефських роботах у колгоспі «Барвінок». Гаразд, можеш не роззуватись і не роздягатись, а тільки наставляй своє вухо, ось ми вухо поколемо циганською голкою. Бач, уже не болять, уже не кривишся, уже знову свято віриш, що скільки не співати, а не доведеться «амінем» кінчати, та біс із тобою, людям потрібні й такі геронтологи. Хай вони, як то у вас по-вченому кажеться, міркують над онтогенезом і старінням, над конституціональними типами старіння, над збільшенням стабільності генома, над іонізуючою радіацією та вільними радикалами, — тобто над усім тим, над чим покликані міркувати наші геронтологи!

А це ж бо що за благочинний академік, який начебто позичив свою фізіономію в якогось святого на день чи два, та забув повернути й сам носить уже не перший десяток років? Можеш і не признаватись, на лобі написано, що борешся з усякими культами, що ти вже не одного боженьку взяв за ноженьку та й бабахнув об землю, що ти й хомопоклонників зараз бив би, якби трапились, а до Хоми невірного й лукавого просишся, аби порятував од потаємного гріха. Авжеж, одних богів звергаєш із престолів привселюдно, а потайки б’єш поклони іншому богу — скляному, любиш, щоб хрін та редька живіт упушили, мед та горілка все те потушили. Від потайного алкоголізму теж циганська голка помагає, ось тільки не кривись, наче тебе вхопило, як попа за живіт, ось не супся, наче в неживого бога не випросив хліба, та не мружся так страшно, наче задумав і в пеклі мати собі приятеля. Звісно, до пляшки-свашки легко звикнути, ось тільки голка циганська відучить від гріха, тепер ти чесно зможеш усім казати: «Гетьте з богами, станем з тютюном! »

А це чиї очі такі розгублені, наче їхній хазяїн у дядька служить, а з дядини плату править? Невже спеціаліст із філософсько-методологічних проблем прогнозування? Щоправда, свій шлях у науці він також починав із сміливого проекту. В юному віці трудячись на незначному промисловому підприємстві, якому завжди бракувало води для виробничих потреб, висунув ідею транспортування антарктичних айсбергів. Цілий караван айсбергів можна б транспортувати від Землі Ґрейама, через море Росса, далі Індійський океан, далі Суец, Середземне море, Дарданелли, Чорне море!.. Й не страшно, що до Шпитьок (там у юному віці трудився майбутній майстер із філософсько-методологічиих проблем прогнозування) немає жодної водної артерії, можна ж бо прорити канал — і айсберги з дешевою антарктичною водою причалюватимуть прямісінько в Шпитьках!.. Так від якої недуги задумали полікуватись у грибка маслючка? Від алергії, бронхіальної астми, кропивниці, судинних захворювань, больових синдромів? Господи, лише від куріння? Хутчій роззувайтесь, наставляйте свої п’яти й вуха: циганська голка в руках яблунівського голкотерапевта лікує і від зловживання нікотином. Та не сіпайся так, наче програв у карти і батька, і матір, і родину, та не здригайся, як отой, для кого великий гаман — велике свято, а трясця — велика хвороба. Рефлексотерапія старшого куди пошлють вилікує тебе від куріння, щоб надалі не заважало в найфантастичніших проектах — скажімо, помпувати питну воду у Шпитьки з самісінького центру Землі. Або з допомогою мудро сконструйованих «сонячних пасток» черпати енергію з невичерпних космічних запасів. Або ж весь транспорт у Шпитьках, що працює на бензині, замінити на транспорт, що працює на атомній енергії.

Гай-гай, у кожного пацієнта знайшлась болячка для грибка маслючка! Скажімо, серед приїжджих шефів Хома відразу вкмітив, навіть без пальпації, що в отого булькатенького з набряклими повіками — перша стадія збільшення щитовидної залози, скоро ходитиме з чималим висячим зобом. Ану, булькатенький, іди до моєї циганської голки, полікую, бо ти ж, либонь, займаєшся радіозв’язком між цивілізаціями, які перебуювать на різних планетних системах, вивчаєш можливість здійснення міжнародного зв’язку оптичними методами, хочеш зв’язатися з інопланетними цивілізаціями з допомогою автоматичних зондів, — то нащо тобі, такому хорошому, та ще й зоб!

А цей академік тримається прямо, наче кола йому в спину загнали, дивиться винувато, наче й по смерті йому не пізно буде каятися за гріхи. Ага, та це ж визначний поліглот, котрий, спеціалізуючись на українській мові, знає бездоганно майже всі мови світу, лише в українській спотикається, наче його доглядають сто баб — сто хвороб. А ти з якою неміччю просишся до моєї циганської голки, сподіваєшся на силу моєї народної рефлексотерапії? Кажучи по-вченому, в тебе неміч славна, якраз пасує твоїй велевченості: хеда семантична афазія! Ти й сам не здогадуєшся про свою хеду семантичну афазію, про свій розкішний симптомокомплекс, що заважає розуміти смисл граматично складних фраз, співвідношень між словами, які виражаються з допомогою атрибутивних конструкцій, порівняльних конструкцій, флексій, прийменників. Значить, уражені в тебе мізки в тім’ячку, потиличці й скроні, але ж ти не здогадуєшся, ні. Ось я тебе поколю циганською голкою, полікую яблунівською голкотерапією, то, може, позбудешся своєї хеди семантичної афазії, заодно і в українській мові перестанеш спотикатись, перестанеш від неї старіти, наче від сердитої жінки, навпаки — молодітимеш, наче від доброї й веселої!

Поки грибок маслючок за курником у дерезі колов циганською голкою приїжджих шефів, сонце сіло, запала м’яка й тепла літня темрява. В цій темряві радісно світились очі тих, кому допомогла чудодійна рефлексотерапія. Зате зеленкуваті вовчі вогники блимали в очах академіків, яким не вдалось протовпитись до народного голкотерапевта за спритнішими й дужчими. Авжеж, не пощастило, а пора вже їхати, бо на артільний двір подано автобус, шофер давить і давить клаксон, скликаючи своїх пасажирів.

Прощаючись, маститий Мастодонтов-Рапальський довго й щиро тиснув мозолясту руку старшого куди пошлють. Тиснув би й тиснув, якби його не відтиснув експансивний Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго, котрий сказав:

— Дякую, дякую... Проте я так звик до французького слухового апарата, подарованого марсельськими докерами, що носитиму подарунок і далі в нагрудній кишені.

Потім з Хомою невірним і лукавим прощався Корогли Йона Ісайович.

— Що ви знаєте про синдром Хойзінгера? — поспитав він у грибка маслючка.

— Ага, ви їсте землю, — нітрохи не здивувавшись, мовив той.

— Коли відчуваю циркулярну депресію, — гордовито мовив Йона Ісайович, соромлячись своїх колег,

— Не тільки при циркулярній депресії, — заперечив яблунівський голкотерапевт. — А також при нападі психопатії...

Йона Ісайович кліпав повіками, наче його несправедливо скривдили, проте мовчав.

— А також, коли загострюється ваша шизофренія!

Академік Корогли, який ще зовсім недавно так чванився своєю вченістю перед старшим куди пошлють, не став заперечувати ні нападів психопатії, ні загострення шизофренії.

— Неодмінно приїду до вас із своїм синдромом Хойзінгера, — обіцяв Йона Ісайович так, що, либонь, по його обіцянку на скорій шкапі не тра було поспішатись. Його золоті очі в темряві ледь-ледь блищали, наче там дорогоцінного металу зосталось по унції, не більше. І, подужавши велику свою гординю, нарешті похвалив: — А як ви сьогодні прекрасно читали й коментували перший бейт із п’ятої газелі Дивана златоуста Бабура: «Твоє чорне волосся стало дивним нещастям для серця, моєму розбитому серцю твоє волосся було чорною бідою...»

Нарешті, розпрощавшись із старшим куди пошлють, шефи-академіки подалися до автобуса, тяжко зітхаючи, що доля-розлучниця не дуже ласкава до них. А Хома невірний і лукавий сховав за вилогу піджака циганську голку, що сьогодні в його вправних руках повернула здоров’я стільком ученим мужам, і подався додому. Дорогою, за своєю звичкою, міркував уголос, бо, як то мовиться, що в печі — те й на стіл!

— Хіба академіки не такі люди, як усі? Як їдять та п’ють, то й кучерявчиком звуть, а як поп’ють, поїдять, — прощай, шолудяй!