Парад планет

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

Лихий, мов смалений вовк, якому на хвіст мисливці сипнули солі, вже за ворітьми Хома звів очі від землі. Звів, наче камені піднімав, та й очам своїм не повірив, а не повіривши — й заплющився. Може, ото правду казала рідна жінка про хомопоклонників, що засипали Яблунівку бовванами, а боввани виглядають із бур'янів та з калабань? Розплющився грибок маслючок, знову глянув довкола себе...

Таки не привиділось, таки не мана, таки насправжки!

Ранкове сонце світило над селом, співали півні, повітря було міцне, як первак із бурячихи в їхньої самогонниці Вівді Оберемок. Уздовж вулиці росли тополі та верби, а над тополями й вербами м'яко так палахкотіло чи то полум'я, чи то ореол світився. Сяйво над деревами було відмінне від сяйва над головою рідної жінки Мартохи, бо, як то мовиться, жінка — не дерево, а дерево — не жінка.

Трохи оговтавшись, Хома рушив уперед, не перестаючи дивуватись не тільки з дерев, а й сам із себе. Якщо таке сяйво завжди палахкотіло над верхами дерев, то чому не помічав раніше, а тільки сьогодні? Та й з рідною жінкою Мартохою — чому раніше не бачив німба довкола голови? Може, тільки оцього ранку вони й спалахнули, Мартоха та дерева? Може, тільки після минулої ночі Хома сподобився бачити отакі дивовижі, а раніше ще був позбавлений небувалого дару? Ну, бачив колись, об'ївшись волоських горіхів, через стіну, міг ловити у воді рибу голими руками, бачив за спинами в яблунівців їхнє життя потаємне, мовби в телевізорі, ну, розумів мову худоби, птахів, калини, житнього колоска, але ж тоді до ореолів не доходило, ні!

Хома наче не по вулиці посувався, а, задерши голову, серед веселкового свічення плив, авжеж, серед того райдужного казкового мерехтіння, що відкрилось для .його чутливого єства над верхами дерев. Наче промінились, наче пашіли, наче над ними багатьма відтінками всяких кольорів зацвіла невидима їхня душа, а зацвівши — стала видимою, вигравала блакитною ніжністю, зеленою ласкавістю, золотою замріяністю. Й ті ефемерні барви грали в душі Хоми, й грибку маслючку хотілося співати, й ноги відривались від землі, наче тіло втратило тягар ваги, надбавши пружні крила.

— Не клюй, курко, крупку, не кури, турко, люльку,— бубонів що попадя, ошелешений радістю. — Ходить квочка коло кілочка, водить діток коло квіток.

Їхав назустріч зоотехнік Невечеря на велосипеді. Як завжди, очі його скидались на двох ситих перепелів, що притаковилися серед стиглої пшениці.

— Мілкий брод — по самий рот, — муркнув замість привітання Хома, втішений, що над головою зоотехніка не іскриться ніяке сяйво.

— Бачу, ти на ферму квапишся так, наче покійного батька женять! — Зоотехнік Невечеря зупинився на двоколісному огиреві. — Оті закордонні боввани роботи за тебе не пороблять на корівнику.

У Хоми в голові барложилось, як свиня в солоді, кумедне бажання. Й сохрани Господь, щоб грибок маслючок, зовсім ні, а те бажання візьми й зніми з Невечері клинцюватого засмальцьованого картуза.

— І не ошатно, й не вдатно, — промимрив Хома, пильно приглядаючись до круглої, мов гарбуз, голови. — Таки без німба ходиш, без німба!.. Загубив чи ніколи й не було?

Й насадив клинцюватого картуза на той гарбуз, який мало не репне.

— Що загубив? — отетерів зоотехнік і мацнув долонею потилицю.

— Ха, либонь, не було. Не було, отож і не загубив німба свого.

Та й почвалав, а зоотехнік лупав очима-перепелами вслід Хомі, наче обіцяв йому й перцю дати, й на кабаки, й понюхати табаки. Покректавши досадливо, покрутив педалями, наздогнав грибка маслючка, а той як глянув — і наскрізь побачив зоотехніка!

А що Хомі вперше доводилось бачити людину наскрізь, то йому аж запаморочилось у мізках від здивування, аж замакітрилось, аж задерев'яніло в скронях.

Крізь рубчиковий піджак, сатинову сорочку та шовкову майку побачив Хома не так зоотехніка, як арматуру — насамперед хребтовий стовп із грудними хребцями, шийними та поперековими хребцями, з крижовою кісткою та куприком. Угледів ключиці, ребра, грудину, сідничну кістку, лобкову кістку, клубову кістку. Серце ритмічно скорочувалось, накачуючи кров по артеріях, можна було роздивитись вени, по яких кров поверталась назад до серця. Вбираючи повітря, надимались і опадали легені, грудна клітка при цьому розширювалась і звужувалась...

— Про який німб торочиш, Хомо? — вкотре запитував Невечеря в грибка маслючка, що мовчав, наче йому в роті миші кубло звили.

— Трохиме, — зрештою озвався Хома, — ти сьогодні натщесерце випив кварту кисляку?

— Ну випив, бо спрага мучила.

— А потім смажене куряче стегенце змегелив?

— Змегелив, Христя смачну смаженю зготувала.

— І голубці з рисом їв? І сметани з ополоник лизнув? І грушевим узваром запив?

— Ти глянь, — здивувався зоотехнік, — не інакше, як Христя вже по всьому селу роздзвонила!

— А скажи, Трохиме, шлунок у тебе не болить?

— Та болить, бо, либонь, переїв, бо оглядівся, як наївся... Ти глянь, і про мій живіт Христя не змовчала.

— Ага, постеріг лопатки в горосі! Та я твоєї Христі зучора не бачив. Та я тебе, Трохиме, наскрізь бачу, о!

Очі в Невечері стали якісь незграбні, мов мухи, що позалазили в патоку.

— Ото сідай на велосипед і гайда, бо я як захочу — ще й прочитаю тебе всього, від палітурки до палітурки, побачу, що там у твоїй душі написано.

Зоотехнік став схожий на оту сліпу курку, яка іноді теж зернину знайде, крутнув педалями велосипеда — тільки смуга лягла.

— Його й бритва не бере, а наше шило таки вголило! скрикнув Хома.