Парад планет

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ,

Наївні діти родючої подільської землі, Хома з Мартохою не здогадувались, що, можливо, славетний театр опери та балету і знаменитий на Україні звіринець приїжджали в той день до Яблунівки задля них обох, що до того приїзду спричинились добра воля й терплячий геній голови колгоспу Михайла Григоровича Дима. Бо надумав перевиховати в труді Хому та Мартоху, бо замислив у натхненній праці зміцнити їхню мораль. Отож, щоб шанувались у праці, нате вам театр опери та балету прямо на корівник, нате вам звіринець прямо на бурякову плантацію!

Звісно, практичний і далекоглядний Дим не обмежився тільки театром опери та балету і звіринцем. Кудись там подзвонив по телефону, з кимось там погомонів — і не встигла ще рясна подільська курява влягтися за театром опери та балету й знаменитим звіринцем, як до Яблунівки вже їдуть зовсім інші шефи, із самої столиці, вже й приїхали! Еге ж, інші шефи, бо якби голова колгоспу Дим уповав тільки на одненьких шефів, то де б уже «Барвінок» зі своєю економікою й сидів, а за свої здобутки мав би, як свиня в городі — добре поліно.

До грибка маслючка на ферму в помічники не могли не виділити одного шефа. Оскільки всі вони мали високі академічні звання, то й цей, звісно, був пташкою їхнього польоту. З пещеною борідкою-еспаньйолкою, золоте пенсне мерехтить на гачкуватому носі, високолобий, лисина сліпуче міниться арктичним сяйвом, в очах стільки мудрості, що зразу видно: ото коли дурня саджають на покуті для сміху, то оцього посадили б тільки для честі. Рука, яку він простягнув грибку маслючку при знайомстві, була холодна, мов рука воскової фігури з музею мадам Тюссо.

— Академік Мастодонтов-Рапальський! — відрекомендувався він голосом, у якому задзвенів чеський кришталь.

І поки старший куди пошлють навчав академіка Мастодонтова-Рапальського тримати в руках вила-згрелі, шеф своїм чітко поставленим голосом, наче виступав перед професорською публікою в Оксфордському університеті, хвалився, що він таки є почесним академіком Оксфорда, а ще Кембріджа. А щоб Хома проникся до нього ще більшою повагою, академік Мастодонтов-Рапальський перерахував світових знаменитостей, із якими нібито познайомився на міжнародних конгресах та симпозіумах. Далі дістав із кишень кілька коштовних оксамитових шкатулок, навмисне захоплених до Яблунівки, і з тих шкатулок вийняв усілякі чудернацькі нагородні знаки, оздоблені дорогоцінним камінням. Обережно поклавши нагороди до оксамитових шкатулок, сховавши все те до кишень, академік Мастодонтов-Рапальський взявся за вила-згрелі, пробуючи згрібати гній на корівнику. А що кляті вила кепсько слухались його рук, то академік упав в амбіцію й став хвалитись перед Хомою, який-то він великий учений, як-то знається на своїй справі. Стояв погожий літній ранок, під стелею цвіріньчали горобці, а вельми великий вчений Мастодонтов-Рапальський не замовкав ні на хвилину, такі мудрі слова ще ніколи не звучали на яблунівському корівнику, отож грибок маслючок і слухав, як заворожений. А йому до вух влітало і влітало: вегетативна нервова система, фіброзні астроцити, катехола-міни, рефлекс зіниці, саккадичні рухи, дифузія в міжклітинних щілинах, рецепторний потенціал, просторова сумація, міоненевральна патологія...

А що академік Мастодонтов-Рапальський за своє довге життя в науці звик нічому не дивуватись, то маститий вчений нітрохи не здивувався, коли старший куди пошлють уважно вислухав його і раптом у відповідь видав свою тираду, яка раніше теж ніколи не лунала на яблунівському корівнику:

— Мотонейрони, клітини Пуркіньє, розподіл Пуассона, пресинаптичне гальмування, синаптосоми...

Академік Мастодонтов-Рапальський, бачачи, що наскочив не на дурного по саму зав’язку, тож, щоб підтвердити свій високий авторитет у світовій науці, мов горох об стіну сипнув:

— Синапси вегетативної нервової системи, синаптична затримка, синаптичні бляшки!

А грибок маслючок своєї:

—Синаптичні потенціали, синаптична відповідь!

Академік Мастодонтов-Рапальський поправив пальцем золоте пенсне і з великою гідністю заявив:

— В дослідах на п’явці з допомогою фізіологічних методів...

А старший куди пошлють підняв угору вила-згрелі, як найбільший свій аргумент, і січе:

— Досліди над сіамською кішкою, нейрони в середній смузі латерального колінчастого тіла...

Отак на корівнику гомоніли старший куди пошлють та маститий академік Мастодонтов-Рапальський. Із їхніх уст знай сипалися всякі там ацетилхолинові шуми, волокна з ядерною сумкою, корзинчаті клітини, мозкові синаптосоми та піноцитозні вакуолі. Слова ці рідкісні, може, нічого й не сказали б зоотехнікові Трохиму Невечері чи доярці Христі Борозенній, а для грибка маслючка мудрі терміни були солодші за мед медович і цукор цукровий. Так і сипав, так і сік: мускульне веретено! генетичний фактор! радіоавтографія!

І хоч маститий Мастодонтов-Рапальський звик ніколи ні з чого не дивуватись, але тут, на яблунівському корівнику, мусив відмовитись від своєї олімпійської незворушності. Академік не без оторопіння дивився на непоказного грибка маслючка й на вила-згрелі в його жилавих, натруджених руках.

— Скажіть, Хомо Хомовичу, — поспитав не без мимовільного улесливого дрожу в голосі, — як вам коло колгоспної худоби вдалося так глибоко проникнути в таємниці і надскладних клітин, і твердої мозкової оболонки, і фузімоторних волокон? Адже ви позбавлені і лабораторії, і спеціального обладнання. Та ви знаєте більше, ніж багато вчених, узятих разом! І навіщо вам, Хомо Хомовичу, у вашій роботі на фермі отакі глибокі знання?

— Ех, ви! — тільки й мовив старший куди пошлють докірливо. Й вираз його обличчя став такий, наче чоловік хотів сказати: «А ще в капелюсі! » Оскільки в цю літню днину академік був не в капелюсі, а сяяв ідеально блискучою лисиною, то Хома невірний і лукавий утримався від такого сакраментального вигуку, натомість сказав по паузі: — Усі ці знання увібрав із молоком матері, я всяких там академій не закінчував. А знання синапсів збудження чи гальмівних синапсів, механорецепторів чи методу сахарозного місточка, нейрофіламентів чи денервації допомагають мені в роботі ось тут, коло худоби! Хоча ви й академік, може, й бували в Оксфорді чи ще там де, а від життя відстали, не знаєте, що тепер без таких знань навряд чи обійдешся на високотоварній тваринницькій фермі, на тракторі чи комбайні.

Вислухавши старшого куди пошлють, академік Мастодонтов-Рапальський зрозумів, що таки справді відстав од життя, що по нинішній день мав хибне уявлення про науковий арсенал рядового колгоспника у «Барвінку». Авжеж, є закономірність у тому, що вони, новоспечені шефи, допомагають сьогодні в сільськогосподарських роботах у Яблунівці, таким чином поєднуючи науку з життям, яке, виявляється, ой як далеко пішло вперед. І він із незграбною запопадливістю заходився орудувати вилами-згрелями, вигортаючи гній та перетовчену мерву.

— Ну, бачу, вам дай товкач, то й вікна повибиваєте, — Дорікнув грибок маслючок, якому накинули такого шефа, котрий не вміє до пуття вила тримати в руках.

— Я й справді наче ота добра кума, та розуму нема, — відказав академік, непомітно й собі черпнувши а бездонного колодязя яблунівської народної мудрості. Й навіть став піддобрюватись до свого наставника: — Але краще з вами, Хомо Хомовичу, два рази згубити, ніж зі мною один раз знайти, еге?

— Хто відає! — розмисливо сказав старший куди пошлють. — Так із копита я вам не можу відповісти, чи зі мною ліпше в пеклі, ніж із вами в раю. Але, видно, ні в Оксфорді, ні в Кембріджі вас такого простенького діла не вчили, то в Яблунівці повчіться, вміння знадобиться на старість, потім ще й іншим академікам передасте — своїм і чужим, котрі б ото раді косити, та нема кому за ними косу носити.

— Бо з простоти люди пропадають, — згодився маститий Мастодонтов-Рапальський. Вила-згрелі він намагався втримати однією рукою, бо другою хапався за золоте пенсне, що спадало з перенісся гачкуватого носа. — От вам, Хомо Хомовичу, допомагає, а мені чомусь зовсім не допомагає моя обізнаність із гальмівними нейронами, рецептивними полями, синаптичною передачею...

— Не скажіть! — заперечив старший куди пошлють і скривився так, як ото подеколи святий на святого кривиться. — Без тих знань ви отут на корівнику, може, не варті були б і печеної цибулі.

Добре, що грибку маслючку трапився такий старатливий шеф, як академік Мастодонтов-Рапальський. Звісно, за першим наїздом до колгоспу в цього славнозвісного авторитета не все виходило з вилами-згрелями, а чи знайдеться сміливець, який стверджуватиме, що в академіка нічого не виходитиме й через кілька років шефської допомоги? Але, на жаль, не всі поміж приїжджих шефів відзначались таким сумлінням і скромністю, як Мастодонтов-Рапальський.

Якийсь академік носив оберемками вико-мішанку й закладав у жолоби для худоби. Дрібненький, наче немовлям ніколи не нюхав материнського молока, з блакитною оксамитовою шапочкою на голові, що скидалась на цурку для гри в скраклі, цей академік світив злими золотавими очима, що нагадували монети царської чеканки. Маститий Мастодонтов-Рапальський пошепки сказав старшому куди пошлють, що золотоокий в оксамитовій шапочці — знаменитий сходознавець, часто виїжджає в арабські країни, брав участь у якихось древніх розкопках на берегах Мертвого моря, написав цінні праці про унікальні й рідкісні монети династій Саманидів, Тимуридів і Шейбанидів, здатен годинами аналізувати традиційні версії сюжету про Юсуфа й Заліха в пуштунській літературі, може в самозабутті напам’ять цитувати Османські судові документи будь-якого століття. Авжеж, вико-мішанка з його рук розсипається, авжеж, він не годен пройти як слід по корівнику, але нехай старший куди пошлють не сумнівається, що золотоокого в блакитній шапочці знають майже всі тюркологи. Мабуть, в очах Хоми невірного і лукавого майнув сумнів чи недовіра до почутого, бо маститий Мастодонтов-Рапальський проворно скочив до знаменитого сходознавця, щось шепнув на вухо — і в того від обурення побільшало золота в кожному оці принаймні унцій на тридцять-сорок. Заплітаючись тоненькими ніжками в підстилці, він підійшов до грибка маслючка й відрекомендувався: Йона Ісайович Корогли. Рука, яку потиснув грибок маслючок, була тверда, маленька й кругла, наче мідна фельса, себто монета. А потім став мало не виспівувати арабською мовою, химерно округлюючи або витягуючи рум’яні, мов персики, губи. Коли Йона Ісайович Корогли вмовк, старший куди пошлють сказав із усмішкою:

—Даруйте, що я трохи засумнівався у вашій ученості, але після того, як ви майстерно продекламували газель із паризького рукопису Дивана, що належить незрівнянному Бабуру, я більше нітрохи не сумніваюсь у вашій ерудиції.

У бідного Корогли від здивування обличчя стало таке, наче він тільки щойно втямив, що приїхав до Яблунівки у великому чоботі на лівій нозі, а малий чобіт забув удома під лавкою, і гордий погляд золотих очей став прямий, як свинячий хвіст. А грибок маслючок оту газель Бабура, що прозвучала арабською мовою, відразу ж переклав на українську. Його сухий, мов перець, голос арабською тривогою звучав на яблунівському корівнику:

—З тих пір, як це обличчя й ці коси заполонили моє серце, вдень немає мені спокою, вночі немає мені сну.

В яку сторононьку я не піду, поряд зі мною йде страждання, куди б я не повернувся, назустріч мені йде горе. Сотні мук і кривд звідавши, тисячі страждань і печалей звідавши, спокою мало звідавши — такий, як я, є ще хто-небудь? Розлука з цією сонцеликою, біль від цієї непоправної біди запалили в моєму серці вогонь, затопили мою душу водою. Хоч би й як було тяжко, не кажи людям про свій біль, бо твій плач, о Бабур, для людей — сміх.

Академік Мастодонтов-Рапальський, якого старший куди пошлють уже встиг зачарувати раніше, дивився йому прямісінько в рот, поки з того рота вилітали всі бейти — від першого до останнього. Академік Корогли ще не здогадувався, що за оцим грибком маслючком водиться сила, здатна й мертвого з могили підняти, тому лиш ошелешено кліпав повіками, вислухавши газель по-українськи.

— Цю газель Бабур написав метром хазадж-і мусаман-і ахраб, — сказав Йона Ісайович, отямлюючись, та ще не відаючи, що з грибком маслючком водитись — як з лихою годиною. — У першому бейті слова-антоніми «день» і «ніч» надають антитетичності висловлювання...

— Еге ж, Йоно Ісайовичу, — не дуже ввічливо перебив старший куди пошлють, якому досі не випадало так близько спілкуватися з академіками на корівнику. — А вже в п’ятому бейті, який завершує газель, Бабур виразив антитезу словами-антонімами «твій плач» і «сміх»...

Спантеличений Корогли (язичок його, либонь, любив скочити, перескочити і хвостика не замочити) шпарко заговорив про ряд семантичних протиставлень у цій газелі, що вони притаманні для багатьох дуалістичних міфологій, характерних для архаїчних періодів розвитку суспільних структур. А Хома невірний і лукавий з великою впевненістю того, що на вечерні був і в кадило дув, не зостався в боргу перед академіком: шпарко заговорив про бінарну логіку мислення на основі тотемічних уявлень, про рунічне письмо, про парні антитетичні словосполучення задля стилістичного прийому.

Слухаючи тонкі, кваліфіковані міркування старшого куди пошлють про перший бейт п’ятої газелі Бабура з його паризького рукопису Дивана, посилання на авторитетні імена Алішера Навої, Самойловича, Благого, Мелетинського, Золотарьова та інших, академік Йона Ісайович то синів, то зеленів од нападу несподіваних заздрощів і від бажання, щоб грибок маслючок послався й на його ім’я. Проте Хома невірний і лукавий не квапився посилатись на ім’я Корогли, з яким оце вів учену бесіду на яблунівському корівнику, не намагався навіть стати з ним на спільну дошку, а вперто підкреслював свою більшу обізнаність, ширшу ерудицію.

Либонь, цей турнір двох любомудрів тривав би й далі, та на корівнику появилась похмура постать зоотехніка Трохима Невечері.

— А чого ви, хлопці, тіснитесь, немов хліб у печі? — поспитав зоотехнік Невечеря, — А чого ви бали-теревені точите, а свині в ріпі? А чого ви мнете роботу, як сліпий торбу? По академіях своїх на одне слово відказуватимете сто, а тут працювати треба. Які позбирались: навіть Хома через вас позбувся ума, а досі ж на ньому вся ферма трималась. Та ви, бачу, такі славні шефи, що якби виглянули з вікна, то яблунівські собаки три дні ґвалтували б!

Мастодонтов-Рапальський хутенько за вила-згрелі схопився. Йона Ісайович побіг по вико-мішанку, а для Хоми теж робота знайшлася: здійснюючи загальне керівництво академіками, він то руки засував до кишень, то чвиркав крізь зуби.

Слава про грибка маслючка, який розумом перевершив Мастодонтова-Рапальського й Корогли (хоч вони були спеціалістами із різних галузей знань), хутко поширилася серед приїжджих шефів. Очевидно, цю славу поширив не так Корогли, котрого публічно осоромили, як Мастодонтов-Рапальський, який знайшов собі рівного по плечу в благословенній Яблунівці. Й коли наморений грибок маслючок, ухоркавшись коло худоби, вийшов із ферми на колгоспне дворище, тут на нього чекали цікавим гуртом найвидатніші уми зі столиці.

Академіки дивились на старшого куди пошлють так, наче знайшли п’ятака, та не відають, як поділити знахідку. В їхньому гурті золотоокий Йона Ісайович був схожий на оту славнозвісну руду мишу, котра, вважай, загинула. Мастодонтов-Рапальський скидався на Ганну без солі, хоча й дженджурився, й очі його грали двома осінніми задерикуватими півниками. Дехто кривився так, наче позаторік вимокнув як хлющ, дехто сутулився, немов у дитинстві обмерз як качка, дехто супився, наче йому ще сьогодні вранці на засіданні якоїсь вченої ради втерли носа. Грибок маслючок веселим зизом оглянув оторопілу компанію академіків і зразу відчув їхню глибоку недовіру до себе — таку глибоку, що жабі по око.

— Чого ви, хлопці, поставали тут як опарені? — щиро поцікавився Хома невірний і лукавий. — Може, не годні набрести на свою стежку?

А що академікам заціпило від радості так близько бачити старшого куди пошлють, то він узяв нитку балачки всвої руки, став підбадьорювати:

— Хрестійбо, як сироти! Як сироти, на яких світ стоїть, бо вони тільки народжуються, а не мруть. Як сироти, що горбаті, й череваті, і їдять багато. Не журіться, хлопці, бо з яблунівської хати по нитці — ось уже одній сиротині сорочка, а коли сорочка біла, то відразу сиротині й Великдень!

Академіки слухали, пороззявлявши роти, наче грибок маслючок вправно обертав перед ними кота назад хвостом.

А був у їхній компанії Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго, великий спец із технічних наук. Пізнавши в технічних науках геть усе, Козак-Мамариго взявся за хобі: цікавився медициною, генетикою, архітектурою, живописом, музикою, історією народності майя, кримінальним правом, японськими віялами з рисової соломки, горловим співом, так званими виходами людини в астрал, древньоєгипетськими папірусами, жаргонною лексикою одеських биндюжників і так далі. Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго зодягався у вишивану сорочку, носив полотняні штани, фарбовані бузиновим чорнилом, а також французький слуховий апарат. Еге ж, Козак-Мамариго трохи недочував, і слуховий апарат він одержав у подарунок від марсельських докерів... себто не зовсім від марсельських докерів, а від позашлюбного сина своєї другої дружини, з якою перебував у громадянському шлюбі. Позашлюбний син, будучи знаменитим футболістом, купив цей слуховий апарат у Марселі, куди їздив на матч у рамках офіційного європейського турніру, й купив не для когось, а для глухуватого вітчима, котрий начебто доводився йому й не вітчимом, а отим родичем, із яким спільно сушили онучі на одному сонці. Але ж не міг Аполлон Кіндратович сказати своїм високолобим колегам, що дістав іноземний слуховий апарат саме таким шляхом, ось тому й заявляв гордо, що апарат йому подарували марсельські докери, хоча вперто мовчав, де саме й коли зустрічався з ними...

Наділений мегатоннами вродженого й набутого в академічному середовищі апломбу, Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго дивився на грибка маслючка так, наче побачив злодія, котрий украв, та ще й кінці поховав. Хома невірний і лукавий, упіймавши з натовпу шефів-академіків саме той погляд, доброзичливо підморгнув ученому в полотняній вишиванці і в полотняних штанях, фарбованих бузиною.

— А чого ви, дядьку, так дивитесь, наче угледіли десяту воду на киселі?

Лишенько, як від того невинного запитання завівся академік Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго! Потемнівши на лиці так, наче ось тут, біля яблунівського корівника, з його кишені вкрадено спасибі, він запрагнув змішати грибка маслючка з болотом, а тому й засипав колгоспника градом запитань. Еге ж, коли такий велемудрий, коли зажив такої слави серед моїх колег, то відповідай! Що буде, коли коротконогого смугастого півня схрестити з коротконогою чорною куркою? Які вродяться курчата від чорного темношкірого півня з листовидним гребенем та від курки смугастої, білошкірої, теж із листовидним гребенем? Коли в нормальної жінки є брат-дальтонік, то чи може бути в неї син із кольоровою сліпотою? Якщо одружаться здоровий чоловік і здорова жінка, то чи може в них народитися син-гемофілік? Якщо батько й син у сім’ї гемофіліки й кароокі, а мати має нормальне згортання крові й голубоока, то чи передалися синові прикмети від батька? А коли схрестити білооку сіротілу самку дрозофіли з червонооким чорнотілим самцем?..

Вечірнє сонце сміялось у скалочках зіниць старшого куди пошлють.

— Говоріть хоч до скоромного Спаса! — весело озвався Хома невірний і лукавий, потішений тим, що до нього звертаються з такими мудрими проблемами. — Говоріть, поки я ще не запитав, скільки яйцеклітин утворюється у вас, Аполлоне Кіндратовичу, з одного оогонія!

Почувши веселу відповідь старшого куди пошлють, академік Корогли сіпнувся, неначе приску на нього кинули, академік Мастодонтов-Рапальський зрадів, ніби ховався від смерті, та смерть усе-таки знайшла, академік Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго зморщився, немов згадав про своїх далеких предків, які повмирали від редьки. Та, либонь, він удався з отих, хто уповатиме на поміч воскової свічки, яку встромлять між пальців, коли покладуть на мари та понесуть до ями. Отож, вірячи, що подужає грибка маслючка, він знову сипнув запитаннями, наче зі скрині Пандори. Мовляв, ти, яблунівський Хомо, чоловік темний і не вчений, храму Сивілли в Тіволі не бачив, через міст Фабриція в Римі не ходив, акведуків поблизу Німа не оглядав, у дім Веттіїв у Помпеях не навідувався й розписом стін не милувався, навколо Колізею не вештався, під аркою Тіта не шпацірував, до колони Трояна тебе не водили. Пантеон тобі не показували, тінь від кінної статуї Марка Аврелія на Калітолії на тебе не падала...

Слухаючи академіка Козака-Мамариго, який, здавалося, здатен собі рота роздерти, коли той перестане вихвалятись, грибок маслючок поблажливо й великодушно всміхався. Зрештою Аполлон Кіндратович свою річ уклав, як сіно в годину, а Хома невірний і лукавий сказав:

— Е-е, видать, що ви не дурак, а наче отой буряк: на дорозі не росте, а все на городі. А знаєте, хлопці, що Плутарх казав про протилежність розуму й матерії? Перше для нього — Озіріс, друге — Ізіда. Від їхнього шлюбу, від цієї єдності протилежностей, спочатку появилась докосмічна єдність, яку Плутарх назвав Аполлоном, чи не так, шановний Аполлоне Кіндратовичу?.. А далі ця докосмічна єдність обертається й на космічну, так що космос виявляється найбільшою красою буття взагалі, правда ж бо, дорогий Аполлоне Кіндратовичу?..

Слухаючи грибка маслючка, який говорив і говорив, наче дрова під казан із киплячою смолою в пеклі підкладав, академіки лагідно всміхалися. За винятком хіба що єдиного Корогли, котрий ніяк не міг перейнятися симпатією до яблунівського любомудра, та заповзятого й самозакоханого Козака-Мамариго. Щоправда, поки грибок маслючок проводив тонкі історичні паралелі між Аполлоном і Аполлоном Кіндратовичем, у академіка випадково самовимкнувся французький слуховий апарат, подарований начебто марсельськими докерами, тому-то Козак-Мамариго й не оцінив по достоїнству сказаного, тому-то, знову ввімкнувши французьку слухавку, він ще раз кинувся вперед зі своєю ерудицією, мов індик на червоне. З його рота сипнули якісь еліпси, циклоїди, епіциклоїди, гіпоциклоїди, параболи, гіперболи, параболоїди...

В академічній компанії незворушний, самовдоволений грибок маслючок скидався на оте українське дерево, про яке говорять: «Дарма верба, що груш нема, аби зеленіла! » Звідки-бо академікам, які начебто все знали, та й було знати, що він не тільки бачить справжні срібні німби над їхніми головами, не тільки бачить з’їдені ними сніданки та обіди, не тільки внутрішні болячки, а й кожну думку їхню читає! І хай ти будеш хоч семи вершків у лобі, і хай би ти любив їздити — і не любив саночки возити, і хоч би ти хотів багато мати — і ще більше спати, однаково від грибка маслючка ні з чим не сховаєшся.

І коли з рота академіка Аполлона Кіндратовича Козака-Мамариго, нарешті, в запашне яблунівське повітря літнього вечора перестали сіятись усякі там теореми Дезарга й Паскаля, Хома невірний і лукавий ступив якийсь крок по споришу до академіка Козака-Мамариго й сказав:

— Еге ж, чули ми про мильні плівки на контурах, чули й про формулу Лапласа про поверхню рідини в капілярі. Як то мовиться, козел в огороді, а п’яниця ключник! А скажіть, шановний Аполлоне Кіндратовичу, глухота вам не заважає?

Академікові Козакові-Мамариго від несподіваного запитання заціпило, і в його запальних речах не стало браги, а на обличчі відваги.

— У диспуті мені допомагає французький слуховий апарат, подарований марсельськими докерами!

— Апарат, може, помагає, зате глухота заважає, — не без афористичної влучності відповів грибок маслючок. — А чи не хочете ви позбутись французького слухового апарата?

— Але ж це подарунок марсельських докерів!

— Еге ж, від дідового сусіда молотників! — усміхнувся грибок маслючок так, що академік Козак-Мамариго зблід, зрозумівши: цей скотар знає і про його другу жінку, з якою він живе у громадянському шлюбі, й про її сина-футболіста, якому доводиться чи то вітчимом, чи то й ні. — Давайте лишень слухавку, а я вам вуха полікую!