Парад планет

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ,

Наїзд шефів-академіків до Яблунівки, їхня посильна участь у суспільно-корисній праці, наукові диспути з грибком маслючком, а також сеанси практичної голкотерапії, які Хома невірний і лукавий дав багатьом світилам науки за колгоспним курником у дерезі, — все це не могло пройти не поміченим органами світової преси — хай то будуть органи інформації чи органи дезінформації. Англійська буржуазна газета «Дейлі міррор», наприклад, писала про те, що постановка балету «Ікар» на яблунівському корівнику — це незначний, малопомітний успіх у налагодженні контактів мистецтва із життям. Паризька газета «Орор» удавано скрушно зітхала, що на Україні не так багато мандрівних звіринців, у кожному колгоспі їм побувати трудно, отож ближчим часом важко сподіватись на різке підвищення врожайності сільськогосподарських угідь. За кордоном не припинялися спроби з’ясувати «феномен Хоми», коріння його надлюдської сутності. Блеф, сон рябої кобили — так можна б назвати більшість статей. Особливо яскравий такий сон рябої кобили появився в одному напівпорнографічному бульварному журнальчику, що друкувався в Амстердамі, а називався цей сон рябої кобили так: «Дослідження Хоми з Яблунівки у клінічній психології».

Автор статті, що починалася з імені Зигмунда Фрейда, стверджував: мовляв, на генеалогічному древі грибка маслючка не обійшлось без сучків... Для баби Явдохи, яка так любила малого Хомка, був характерний так званий симптом капюшона. Симпом капюшона виражався в тому, що, б’ючи праником шмаття на камені, баба Явдоха так закидала спідницю на спину, що спідниця навіть затуляла бабі обличчя. Крім того, в баби Явдохи був синдром Отелло. Цей синдром виражався в тому, що баба Явдоха ревнувала свого діда Харитона до кожної яблунівської спідниці. Крім того, баба Явдоха в дівоцтві кілька разів преживала манію еротичного переслідування Крафта-Ебінга, їй здавалось, що в темній вулиці її перестрінуть парубки, здавалось, що чує їхні сороміцькі балачки. Ця манія еротичного переслідування минула в баби Явдохи, коли її пошлюбив дід Харитон.

А вже в цьому напівпорнографічному амстердамському журнальчику перепало дідові Харитонові, звичайнісінькому яблунівцю! Та, либонь, не такому й звичайнісінькому, раз без нього не могло обійтись на тому генеалогічному древі, яке увінчував Хома невірний і лукавий. В юному віці трудячись на панській економії, Харитон на восьмому й дев’ятому роках життя спізнав жах так званого акінетичного нападу Дузе: несподівано завмирав перед рябим ярчам чи безрогим телям, наче блискавкою вдарений. Тоді ж, на роботі в панській економії, він побачив локомобіль, з допомогою якого молотили зерно. Сильне враження від локомобіля спричинилось до синдрому Джеліффа: малому яблунівцю здавалось, що його ноги обернулись на двоє металевих коліс, на яких можна хутенько котитись по дорозі та бездоріжжю. Уже парубком він часто потрапляв під владу скиртоїдії Бжезицького: любив позадаватись і похизуватись перед дівками, проскакавши перед ними на дикому огиреві, міг на ярмарку захопитись волами, на які в нього не було грошей, а то раптом у розмові з учителем церковноприходської школи ввернути вчене слівце, почуте від сільського батюшки. Та чи не найяскравіше в діда Харитона в першу світову війну виявився симптом акайрії Аствацатурова. Поранений у ногу в мазурських болотах, Харитон із Яблунівки до кожного приставав із одним і тим самим запитанням: «За віщо вони мене?.. За віщо вони мене?.. За віщо вони мене?» Почувши чи й не почувши відповідь, розпачений, ненавидячи жорстоку несправедливість смерті, він тоді, в мазурських болотах, із цим запитанням, здається, звертався до хвойника, до морошки, до клюкви, до птахів, наче світ природи міг відповісти!

Далі в тій статті в амстердамському напівпорнографічному журналі йшлось про матір грибка маслючка, начебто Варвара з Яблунівки хоч і була молодиця при вроді та доброму здоров’ї, а все ж... Коли до революції в Яблунівці трапився недорід, то юна Варвара страждала ункусним епілептичним нападом Джексона; раптом у батьківській хаті, де й порошинки борошна не було, їй починали пахнути книші, паляниці, коржі, пундики, маторжаники, в ніздрях лоскотали пахощі ковбас, шинки, вудженини!.. Уже коли прийшли фашисти, у Варвари начебто виявились прикмети ліліпут-галюцинації, себто всі німці та поліцаї стали їй здаватись малесенькими людьми, що їздять на малесеньких танках і машинах, тримають у руках малесеньку зброю, п’ють шнапс із малесеньких наперстків. Ліліпут-галюцинації у матері Варвари водночас дуже дивно поєднувалися з гуллівер-галюцинаціями: сама собі вона видавалась дуже великою й сильною, іноді бачила свою голову в небесах. Отож зарубіжні писаки в своїх вигадках дійшли до того, що стверджували, нібито вона одного зимового вечора з сухою соняшничиною в руках кинулась на колону німців, що марширували через Яблунівку. Авжеж, німці видавались мурашками, то чому їй, головою до хмар сягаючи, та й не змести їх одним помахом сухої соняшничини, щоб очистити землю від окупантів?..

Лишенько, а які тільки синдроми приписано в тому напівпорнографічному амстердамському виданні старшому Хомі, себто батькові грибка маслючка! Роблячи в колгоспі коло худоби, він вірив, що в кожної корови, коня, свині чи кози всередині закладено магніт. У якої тварини його більше — та краще слухається, її легше доглядати й запрягати в плуг, а в якої всередині закладено менше магніту, та тварина вредна, брикається, хвицається, дає мало молока, не підставляє шию під хомут... Коли німці вступили в Яблунівку, майбутній батько грибка маслючка задумав спалити в полях урожай пшениці на пні, його було зловлено своїми ж таки посіпаками, бито шомполами до смерті, а в очах йому до скону стояв, не гаснучи, образ молодої Варвари, що тримає на руках малого сина Хомка, й так та картина заскліла в його стуманілому погляді, що і в цій чіткості й довготривалості картини виявився начебто ейдетизм Урбанчича-Йенша.

А Мартоха! А яких тільки собак начіпляли на Мартоху! Щоправда, вона відбрехалася б од будь-якої собаки в Яблунівці, але цур і пек отому напівпорнографічному амстердамському журнальчику: як такого ходу, то лучче з мосту та в воду... Мовляв, чоловік і жінка одного плота коли, отож Мартошині синдроми теж не з дому, а тільки додому, отож і від них дещо перепадало Хомі. Й перераховувались, наче на бухгалтерській рахівниці. Синдром Пьотцля, себто звуження поля зору: іноді бачить Мартоха поза собою, та не бачить перед собою. Піквікський синдром, себто сонливість: вона виспала б і коваля, і бондаря, якби поруч не спав старший куди пошлють. Синдром Стерджа-Вебера-Краббе, себто дражливість, схильність до перебільшень: говорила б, як ота покійниця балакуча, в якої аж пуп розв’язався, брехала б, як отой владика, в якого кістка не стримить із язика, гнівалася б і мутила, як під греблею біс.

Автор статті в амстердамському напівпорнографічному журнальчику про синдром самого грибка маслючка обіцяв написати в наступній своїй статті, а в цій доходив сакраментального резюме. Бачте, казав він, на якому генеалогічному древі виріс Хома з Яблунівки, бачте, які в нього батько й мати, які дід і баба, яка рідна жінка Мартоха. Безумовно, в своїй сукупності риси їхніх особистостей не могли не позначитись на формуванні психіки старшого куди пошлють, на особливостях біологічного поля, на незвичайній енергії його свідомості та підсвідомості.

Звичайно, ця стаття намагалась поставити все з ніг на голову, напевне, автор добре набравсь та й замислив податись у гості до довгохвостих. Якби авторові отого добра та ще хоч піввідра, то він не тільки б свій ум пропив, а й останні штани!