Парад планет

РОЗДІЛ П’ЯТДЕСЯТИЙ,

Фук на фук як піде, то з того нічого не буде, але Хома не тільки фуків надбав і в фуках розкошував, Хома вмів готувати — вмів і подавати, не накладав батька свого лисого, а матір голомозу... Отож і з цього фортеля, який закономірно викинула науково-технічна революція у Яблунівці, дивуватись негоже, щоб не скидатись на того Семена, який очкур зав’язав — та й думає, що порозумнішав...

Стояла прозора, сонячна осінь. По садах світились достиглі пізні яблука, ясне павутиння бабиного літа пливло над селом, наче беззвучні срібні струни. Коло школи дитячі голоси на перервах палахкотіли, наче фейєрверки. Пахло присохлим канупером, зів’ялою м’ятою, пасльоном. У полях орали на зяб, і механічна тракторна музика хвилями напливала на село.

Мартоха пополудні шаткувала капусту в сінях, і все їй не йшов із голови Хома, котрий як подався зранку на корівник, то й досі. Авжеж, не пропаде, а як раптом у яку халепу впаде?.. З вулиці долинуло глухе гортанне рокотання трактора, далі вже той трактор гомонів коло воріт, загуркотів на обійсті. Виглянула жінка з сіней, кого це там хороба принесла, аж на тракторі — Хома благочинний, усмішка телесується на вустах, наче голий на їжаку.

— Радуйся, Хвесе, кіт сало несе, радуйся вельми, бо вже перед дверми! — дорікнула Мартоха, бо яка б це жінка не дорікнула, коли її чоловік вештається десь.

— Трактор вибивав у колгоспі, щоб городець свій зорати! — провинно крикнув Хома з кабіни.

— А чи не бігав часом твій бичок без вірьовочки?

— А, Мартохо, ти шпетиш, а сонце світить! — буркнув грибок маслючок та й в’їхав на город.

Поки він там орав, то Мартоха шаткувала капусту на шатківниці, а потім, одтерпнувши серцем, заходилась готувати вечерю для чоловіка, бо хоч і волоцюга, хоч, може, його бичок усю ніч і гасав без вірьовочки, але ж трудівник, але ж і трактора припер на обійстя але ж і замість. тракториста сів у кабіну, бо, видать, усі механізатори зараз коло колгоспного фунту пораються.

Хома доорав латку городу, бо скільки там орати, коли в руках не заступ І навіть не кінь, а машина, що вергає землю за багатьох коней.

— А йди-но вечеряти! — покликала Мартоха, коли чоловік зупинився з трактором коло хліва.

Хома сидів у кабіні і всміхався так, наче виграв по грошово-речовій лотереї електробритву «Харків».

— Давай сюди, на трактор, — сказав грибок маслючок.

— На трактор? — здивувалась Мартоха, й від здивування її ліве око стало наче к лісу, а праве наче ні к бісу. — Може, ти така вже важна птиця — чи шпак, чи хом’як, чи перепелиця?

— Та встати не годен, — нітився Хома в кабіні. — Так що вечерю сюди неси...

— Га? Побраталася свиня з пастухом, еге? — розгнівалась Мартоха. — Десь цмулив горілку цілу ніч, що ламаєшся ото на макарони? Ось я тебе погодую, стривай!

І Мартоха, випускаючи злих шершнів із розсерджених очей, відчинила дверцята кабіни, смикнула чоловіка за руку так, аж мало з плеча не вирвала. Грибок маслючок скривився від болю, наче отой виграш по грошово-речовій лотереї йому лиш приснився, проте до сидіння трактора як приріс. Жінка, гніваючись, уже й за поперек ухопила, а Хома сидів, мов скеля, непорушний. Лиш розгойдувався трактор на колесах, наче нечиста сила ним тіпала.

Та не я буду, п’янице, коли на оберемку в хату не занесу тебе. Ич, як налюрився!

— Мартохо! — молитовним голосом сказав грибок маслючок, наче до самої Божої Матері звертався. — Та не зрушиш із місця, бо я приріс до трактора, а трактор приріс до мене!

— Бачу, ти не навчишся розуму ні до старості, ні до смерті! — пасіювала жінка, намагаючись вирвати чоловіка з кабіни. — Бачу, не купиш ума, як нема!

— Мартохо, вгамуйся! — благав роздосадуваний грибок маслючок. — У старовину колись у Яблунівці водились динозаври, а я, може, записався в перші тракторозаври!

— Куди, куди?

— В тракторозаври!

Мартоха зів’яла на виду, як згасає шпаркий вогонь, залитий водою.

— Динозаври... — шепотіла з жахом в очах. — Тракторозаври...

— Ну, колись на землі водились кентаври, — поклавши руку на кермо, заспокійливо мовив старший куди пошлють. — Звиняй, до половини чоловік, а до половини кінь.

— З якої половини чоловік, а з якої половини кінь? — прошепотіла.

— Згори до пояса чоловік, а нижче пояса кінь.

— Лишенько! — зойкнула. — Нижче пояса — кінь...

— Та не бійся, Мартохо, — заспокоював Хома, — бо я нижче пояса зовсім не кінь.

— А хто ж ти нижче пояса?

— До пояса я людина, а нижче пояса — трактор.

— Лишенько! — знову зойкнула Мартоха, й серце їй у грудях гуркнуло, наче йорданська крижина під залізним ломом. — Нижче пояса — трактор!..

Хома на тракторі скидався на отого винуватого ведмедя, що корову з’їв, а Мартоха коло трактора скидалась на оту винувату корову, що в ліс зайшла, тому-то й зі світу зійшла.

— Не журись, Мартохо, ще не в таких бувальцях бували, не первина!

Й тоді Мартоха, ламаючи руки і кусаючи губи, тихесенько заголосила, клянучи на чому світ і долю свою, й науково-технічну революцію, й чоловіка. Бо в інших яблунівських жінок чоловіки як чоловіки, попереду прогресу не біжать і від прогресу не відстають, а цьому пришалимоненому Хомі найбільше треба. Від динозаврів і кентаврів — прямісінькою дорогою в тракторозаври! Вона кляла той день, коли Хома, прокинувшись уранці, побачив сяйво над її головою, кляла його захоплення магією, і зловживання санс-енергією, і макробіотичний дзен, і сорокаденне голодування, й шефів-роботів (особливо ж того волоцюгу Мафусаїла Шерстюка!), й машину часу, й невидимого грибка маслючка. Мартоха навіть кляла виходи старшого куди пошлють в астрал, про які лише інтуїтивно здогадувалась, бо вже коли він виходив в астрал, то не марно, Хома не з тих, що виходитимуть марно.

Хома слухав із філософським спокоєм, а коли Мартоха вмовкла, новоявлений тракторозавр озвався:

— Мартохо, не шукай винних, бо, либонь, сама найдужче винувата. Еге ж, якби ото колись давно не позичала мене за телицю спекулянтці Одарці Дармограїсі, то не було б такого гармидеру. І ніколи б я не став тракторозавром, от!

І тільки Хома перейшов у наступ, Мартоха вмовкла, бо жінки люблять відчувати над собою тверду чоловічу руку. І хоч, може, сьогодні це була рука тракторозавра Хоми, але ж!..

— А як тепер тобі на душі чується? — поспитала примирливо. — Чи й душі немає?

— Душа була, душа є, — оговтуючись, заспокоїв грибок маслючок, себто тракторозавр Хома. — Замість кричати взяла б та роздивилась мене краще.

Либонь, він хотів ще й похвалитись!

— Не в кожного яблунівця є очі та ще отакі фари, як у мене, — вів розсудливо. — А поглянь на колеса на гумовому ходу! Дідуньо Бенеря похвалиться такими колесами? Навіть у директора школи немає й не скоро будуть.

Залоскотана погордними словами тракторозавра Хоми, відтерпла душею Мартоха, цікавіше стала приглядатись до явленого перед її очі науково-технічного дива. А те диво, оговтуючись і набундючуючись, гомоніло:

— Маю такий передній міст, що ніхто з чоловіків у Яблунівці не має!

— Еге ж, маєш доброго моста, хай би він тобі запався...

— А бак для пального? Знаєш, скільки заливаю літрів?..

— Знаю, як ти позаливаєш собі фари...

— А коробка передач — безвідмовна!

— Спробуй тобі відмовити...

Усім хвалився Хома, чого в інших катма. Й гідропідсилювачем рульового керування, й повітроочисником, й водним радіатором, і генератором. Натискав на педалі керування гальмами, але якось чудно так, що вони самі в нього натискались, адже Хоми вже знизу не було, знизу була заводська машина! Й так само не міг нахвалитись важелем ручного керування, регулятором паливного насоса й важелем переключення передач. Заінтригована Мартоха навіть до мотора позаглядала — мотор був теплий, пахло від нього бензином, соляркою, мастилом. Посміливішавши, вона вказівним пальцем поторкала муфту зчеплення — й раптом тракторозавр Хома зареготав:

— Та не лоскочись, Мартохо!

А вона, лукава, щоб досадити чоловікові, який ото надумав випередити науково-технічний прогрес, не тільки однією рукою лоскотала йому муфту зчеплення, а й другою лоскотала генератор. Звісно, тут сміхи взяли б і трактор, а що вже тоді казати про тракторозавра Хому, який навіть звичайнісінькою людиною любив пускати смішки з гречаної лемішки! Отож він і реготав, граючи карими очима, здригаючись тулубом і дригонячи колесами,

— Облиш, Мартохо, — благав, — бо кольки штрикають аж в основний циліндр гідравлічної системи! Годі, бо щось булькає аж у масляному насосі!

— Я тобі зла не кою, а тільки веселю рукою, — підсміювалась капосна жінка.

А в тракторозавра Хоми від сміху виступили сльози не тільки на очах, а й на фарах.

— Мартохо, ти не русалка, а я не парубок, я тракторозавр, у мене від твоїх лоскотів судомить педаль ножного керування регулятором паливного насоса. Як стану від сміху калікою, то хто мене такого відремонтує, чи подумала?

— А ти про мене думав, коли на тракторозавра обертався, га? Ти зі мною радився? А як ти тепер у паспорті писатимешся? А за статтю ким будеш? А за національністю? Тебе мати такого не народжувала, зроду-віку таких українців у світі не знано. Хіба пісні чи казки для отаких тракторозаврів складено? Одарка Дармограїха не взяла б такого тракторозавра в позичку!

— За Одарку не ручайся, — буркнув Хома. — І не сердься, як спасівська муха, бо тепер яблунівські жінки ще більше накидатимуть на мене очима, ніж колись.

— Та куди ти такий судний?!

— Не скажи, бо коли тут тобі відразу чоловік і трактор — не одна подумає про такого хазяїна!

Мартоха, сплюнувши через ліве плече, почвалала до хати, а Хома тим часом засвітив фари, бо надворі посутеніло, Яблунівку облягала ніч. І снувалась йому під великими осінніми зорями в голові думка про Еклезіяста, сина Давидового, царя в Єрусалимі. Казав цей проповідник, що марнота усе, що немає нічого нового під сонцем, покоління відходить, і покоління приходить, а земля віковічно стоїть. І мудрість — то ловлення вітру, при многості мудрості множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль. Не лишається пам’яті про мудрого, як і про нерозумного, на вічні віки, — в днях наступних зовсім все забудеться, і мудрий вмирає так само, як і нерозумний. Краще добре ім’я від оливи хорошої, а день смерті людини — від дня її вродження. Гірша від смерті — то жінка, бо пастка вона, її ж серце — тенета, а руки її — то кайдани. Завжди тішся, але пам’ятай про дні темряви. І мигдаль зацвіте, й обтяжіє кобилка, і загине бажання, бо людина відходить до вічного дому свого, а по вулиці будуть ходити довкола голосільники, аж доки не пірветься срібний шнурок, і не зломиться кругла посудина з золота, і при джерелі не розіб’ється глек, і не зламається коло, й не кане в криницю... І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його! Наймарніша марнота, марнота — усе!..

Отож наринули в голові ці думки в зоряну осінню ніч, проте, звісно, тракторозавр Хома ой як був не згоден із проповідником Еклезіястом! Бо мудрість — таки не ловлення вітру, бо Мартоха — таки не пастка, бо хіба вже був колись під сонцем хоч однісінький попередник тракторозавра? Були іхтіозаври, динозаври, кентаври, але ще не бачив світ отакого саморобного й самочинного тракторозавра, як Хома, й хоч вертається вітер на круг свій, проте є нове в епоху науково-технічної революції, і мудрість — то не ловлення вітру!

Невдовзі Мартоха принесла макітру вареників із сиром і, залізши в кабіну, пригощала Хому. Виробившись за цілий день, тракторозавр наминав із таким вовчим апетитом, аж за вухами лящало, аж у повітроочиснику схлипувало, аж в основному циліндрі гідравлічної системи плямкало.

— Як же ми тепер житимемо? — поспитала Мартоха, пучками пальців ніжно торкаючись до рульового колеса, наче то була тепла чоловіча рука.

— Як їздила на мені, так і їздитимеш! — запевнив тракторозавр Хома. — Тільки тепер із більшою швидкістю, ніж на моїй шиї.

— А не любитимемось так, як кішка з собакою?

— Мартохо, не бив я тебе кулаками й ногами, не битиму важелями й колесами!

— Може, тепер ти станеш як отой, що не б’є, не лає і нічим не дбає?

— Мартохо, що маю робити, те зроблю сьогодні, а що маю з’їсти, те з’їм завтра!

— Не дай Бог коня лінивого, а тракторозавра ревнивого!

— Мартохо, мої серце й мотор до тебе летітимуть, мої очі й срари на тебе глядітимуть!

— Співай, Хомо, вона довга...

— Мартохо, жила зі мною у платтячку і в щастячку, еге ж? Хоч я й тракторозавр, але ти й далі матимеш і долю, і льолю.

Мартоху тішило, що тракторозавр Хома не відцурався яблунівської народної мудрості, як ото подеколи трапляється з деким, що йому ще ой як далеко до справжнього тракторозавра, а він уже не тільки від своєї мудрості відбіг, а й до чужої не добіг.

Мліючи серцем, наче в дівоцтві, Мартоха горнулась до законного свого тракторозавра Хоми, й запах бензину та солярки бентежив її не менше, ніж колись запах тютюну й здорового поту. Тракторозавр Хома так само горнувся до Мартохи, бо, ставши науково-технічним чудом, він любив свою рідну жінку не менше, ніж колись, а може, й більше. Еге ж, більше, бо, маючи потужність двигуна в багато кінських сил, він тепер і любив Мартоху всіма цими кінськими силами, а не тільки своєю. Від доторку лагідної жіночої руки до керма Хома відчував блаженство не тільки в двигуні чи в генераторі, а й в диференціалі, й у педалі ножного керування регулятором паливного насоса, а й у вихлопній трубі. Й коли Мартоха наступила внизу кабіни ногою на педаль керування гальмами, то тракторозавр Хома аж застогнав од задоволення, аж завібрував капотом і колесами, а фари в нього то приплющувались, то розплющувались.

— Ой Мартохо, — прошепотів, — хто кого любить, той того й голубить.

Зрештою Мартоха так палко пригорнулась до тракторозавра Хоми, що його наскрізь наче солодким струмом пронизало — й від того струму став працювати двигун внутрішнього згорання, потривоживши тишу ночі голосним гуркотом.

— Самозапалювання від нашого стиску! — скрикнув Хома, який багато чого звідав од жіноцтва, але такого ще звідувати не доводилось. — У мене тремтить уся ходова частина.

— Й моя ходова частина тремтить, — зізналась Мартоха.

— А що коїться з муфтою зчеплення!.. Як не полапаєш, то не взнаєш.

Але муфта зчеплення була так далеко, що з кабіни рукою не дістати й не помацати, тому-то, звісна річ, Мартоха повірила своєму Хомі на слово, що й справді з муфтою зчеплення діється щось небувале. Не владаючи собою, припала до вуст коханого тракторозавра, той відповів таким довгим і знетямленим поцілунком, що жінці страшно стало. Авжеж, стало страшно, бо мотор аж заревів, та й ніколи ще Мартоха не цілувалася з жодним тракторозавром у світі, не відала, до якої халепи можуть призвести такі поцілунки. Отож відштовхнулась ліктями від його грудей — і геть шаснула з кабіни!

— Жінко! — озвався Хома чи то голосом людським своїм, чи то ревом двигуна, бо вони злились воєдино, вичарувавши тембр не земного, а потойбічного звучання. — Чого втекла, а йди-но сюди...

— Страшно, Хомо, я наче та миша, для якої й кішка звір.

А що Мартоха справді боялась підступитись до Хоми, то вражений любов’ю тракторозавр, хвацько крутнувши кермом, посунув на жінку. Осяяна яскравим світлом фар, вона якусь мить стояла сполотніла й закам’яніла, потім злякано позадкувала, не спускаючи сполоханого погляду з грізного тракторозавра.

— Жінко, якого врага бояться! — рокітливим машинним тембром гримів Хома. — Хіба ти за моєю головою запропастила вік молодою? Обійму і поцілую — до стовпа не приревную.

Мартоха, облита тремтким електричним світлом фар, уже до самого ґанку відступила, вже й на східці скочила, вже й за поріг, уже й двері зачинила зсередини.

— Мартохо! — ревнув тракторозавр Хома, аж шибки забряжчали у вікнах. — А чого ти від чоловіка зачиняєшся? Чому до хати не пускаєш?

— А хай Господь милує, щоб я такого на поріг пустила! — долинуло з-за дверей.

— Мартохо, не гніви мене, до сказу не доводь, бо чи головна передача поламається, чи вал відбору потужності не витримає. Я хоч і залізний, та не весь!

Проте, злякавшись, клята Мартоха й не думала відчиняти. Тракторозавр Хома погрожував і двері висадити, й вікна вибити, їздив із одного причілка до другого, присвічував жаским світлом фар, чадів задушливим димом із вихлопної труби, потрощив черепок, із якого кури пили воду, обчухрав стовбур вишні, проте Мартоха як затялась! Сусіди й уваги не звернули на той гамір у дворі грибка маслючка, міркуючи, що тракторозавр добряче перепився, як то, либонь, із тракторозаврами водиться, отож Мартоха й злякалась його кулаків, не пускає до хати.

Зрештою, відчаєний і вбитий горем, тракторозавр Хома спинився в дворі під ясеном і, гірко схлипнувши, завмер під високими осінніми зорями. Мабуть, думалось йому, що в епоху науково-технічної революції свідомість жінки — навіть такої, як Мартоха! — ще відстає від загального поступу, з цієї причини він і повинен спати не під теплим жіночим боком, а на обійсті під ясеном. І коли задрімав, то в підсвідомості майнуло: звісно, пророк Еклезіяст багато в чому помилявся, бо ж не зумів передбачити тракторозавра, але як у воду дивився, коли про жінок висловлювався непоштиво...