Парад планет

РОЗДІЛ СОРОК ЧЕТВЕРТИЙ,

Можна, звісно, сказати, що Хомі так між ворогами, як тій криниці між дорогами, та чи не забагато честі, щоб старший куди пошлють звертав увагу на якогось там Боба Ґуччоне? Щоб він шанував кодекс: дай хліба і солі ворогові — хоч як скаженому псові?.. Хтось інший, може, так і повівся б, тримаючись між попами — попом, між дяками — дяком, між вовками виючи по-вовчому, між свинями хрюкаючи по-свинськи, а тільки старший куди пошлють завжди зоставався старшим куди пошлють, ніколи не зраджуючи свого кодексу честі.

Тепер, в епоху науково-технічної революції, стоячи коло скребкового транспортера на корівнику, чудотворець Хома вдосталь мав часу для думок, а коли в голові є думки, то чому б і не подумати, правда? Товклись там усякі раціоналізаторські пропозиції, сміливі прожекти, відчайдушні новації, технічні й філософські ідеї. А що грибок маслючок удався не рожевим мрійником, який зводить повітряні замки, то він скрізь підбирав розгублені поламані пружини, болти, гайки, крани, трубки, ланцюжки, гальма, колеса, клапани, котушки та іншу всячину, зносив на обійстя до своєї хати, й тут, під ясеном, у вільні хвилини мудрував над якоюсь мудрацією.

Незабаром під ясенами постала змайстрована грибком маслючком чудернацька машина — такої б ви не побачили на жодному підприємстві. Заввишки в людський зріст, вона складалася з великої металевої рами, до якої кріплено безліч конструкцій і деталей. Либонь, на її виготовлення пішла й слонова кістка, й нікель, і філігранно оброблений гірський кришталь, і кварц. Привертали увагу масивні лампи-діоди й лампи-тріоди, що сяяли не склом, а шліфованим білим мармуром. Біля кожної лампи в раму вмонтовано сидіння, схожі на довгоногі дзиґлики в барі.

— Чого не вчився, того й не вмітиму, — бубонів сам до себе Хома, задоволено оглядаючи свій фантастичний витвір. — Еге ж, побачимо, хто відстав од науково-технічної революції, а хто біжить попереду.

Мартоха в той пам’ятний день ішла по обійстю й довкола неї гуртом сокоріли голодні кури.

— Мартохо! — покликав Хома, стираючи долонею піт із чола. — А йди-но покатаю!

— Та вона ж без коліс! — засміялась Мартоха, бо машина й справді стояла без коліс.

— А йди-но покатаєшся без коліс.

— Видать, Хомо, ти цурався науки тому, що наука — не пиво: в рот не ввіллєш.

— Чи ти не бачиш, що це не проста машина, щоб дрова пиляти чи дерть дерти, а машина часу, на якій можна мандрувати в часі туди-сюди, уперед-назад, у минуле й майбутнє? Так що на цій машині покатаю без коліс, гайда сідай.

— Завжди ти щось придумаєш, Хомо! — дорікнула Мартоха, розглядаючи машину. — Без діла не сидиш, наче тобі найбільше треба.

— Якщо не я, то хто? — слушно заперечив грибок маслючок. — Краще вже я зладнаю таку машину, аніж якийсь Герберт Уеллс за кордоном, хай пріоритет буде за колгоспом «Барвінок».

— Ну, хіба що пріоритет... — згодилась Мартоха, яка теж ставила понад усе пріоритет яблунівського колгоспу.

Підкасавши спідницю, Мартоха спершу стала на металеву приступку, далі проворно вмостилась на сидінні коло мармурової лампи-діода. Карі очі її сяяли, наче все життя на свій млин воду обертала. Хома поклав мотузовану жилами руку на важіль, що блищав перламутром.

— Тобі кортить, Мартохо, вперед чи назад — у майбутнє чи в минуле? Бо, як то мовиться, у полі дві волі.

— Уперед страшно, бо хіба вгадаєш, яке те майбутнє? А раптом війна та мор?

— Отямся, Мартохо, хіба наш колгосп «Барвінок» іде до війни чи мору?

— Йти не йде, а хто віда, що там! Коли вже подорожувати, Хомо, то спробую в минуле: якось певніше на душі, коли знаєш, що траплялося колись...

— Ну, з Богом, Парасю, поки люди трапляються!

І чудотворець Хома рішуче повернув уліво таємничий перламутровий важіль.

Листя на ясені тривожно зашелестіло, злякано заскрекотала сорока на груші, вилягла на подвір’ї трава, наче од вітру. Молочним сяйвом спалахнули мармурові лампи, рухались численні деталі, шелестіли шківи й трансмісії, дзенькали ланцюжки, вібрували криві кришталеві прути. Машина, з катастрофічною швидкістю міняючи свою подобизну, загойдалась, наче на повітряній подушці, гзиво крутнулась — і це вже була начебто не машина часу, сконструйована старшим куди пошлють, а розпечена страшна примара, що погрозливо мерехтіла залізом, слоновою кісткою, гумою, перламутром, мармуром, гірським кришталем і кварцом.

Вона щезла разом із Мартохою, розтанула в прозорому осінньому повітрі, наче щойно й не стояла під ясеном. Грибок маслючок задоволено потер долоні:

— На те й голова моя, щоб у ній розум був!

— Тут на подвір’я ступив довгожитель Гапличок — борода в старого така розкішна, що куди тому графу Льву Толстому, а в руці костур незвичайний. Цей костур змонтували юні техніки з яблунівської школи, щоб водночас правив і за портативний транзистор. Так що вишневий сучкуватий костур то останні вісті передавав, то прогноз погоди, то музичну увертюру — хай то дід по багнюці брьохався, хай із бабою через пліт сварився, хай свині товчу ніс.

— Хомо, це правда? — поспитав довгожитель Гапличок. — Уся Яблунівка язиками плеще!

— Від Яблунівки не сховаєшся, раз плеще — значить, правда, — зізнався грибок маслючок.

— Куди ж ти Мартоху послав? Далеко? — бідкався старий.

— І як ви, дідуню, могли подумати так на мене? Послав недалечко, вже додому жду.

Сиділи на колодках під вишнею, з костура-транзистора соталась цівка симфонічної музики, а вони гомоніли про принципи, на яких тримається машина. Мовляв, старший куди пошлють поламав усі канони теперішньої геометрії, він використав математичну лінію завтовшки в нуль, сміливо обійшовся без математичної площини, зате широко послугувався миттьовим кубом. Авжеж, миттьовим кубом, який має не тільки довжину, ширину й висоту, як усі звичайні куби, а ще й тривалість у часі. Між першими трьома вимірами в просторі й четвертим виміром у часі нема протиріччя, вони взаємозв’язані і взаємообумовлені, а якщо зважити, що наша свідомість усе життя посувається в одному напрямку — у четвертому вимірі часу, то...

— Еге ж, еге ж, — стверджував довгожитель Гапличок, постукуючи по землі костуром-транзистором, що потріскував атмосферними розрядами. — Значить, за принципами чотиривимірної геометрії, значить, ти, Хомо, опанував перспективу тіла...

— І зумів відійти від сучасного моменту, дідуню! — вигукнув старший куди пошлють. — Тепер від сучасного моменту я можу піти вперед або назад.

— Але ж і сучасний момент, Хомо, не стоїть на місці, — мудро проказав довгожитель Гапличок. — Підеш із сучасного моменту вперед чи назад, а в той самий сучасний момент уже, гляди, й не повернешся, муситимеш пристати до іншого моменту.

— Ха-ха-ха! — засміявся старший куди пошлють, сидячи на колоді. — А чи я так ладнав свою машину часу, що тільки стук-грюк, аби з рук? Та я в такій машині під’їду до того моменту, до якого захочу, бо, як то мовиться, своя стріха — своя втіха.

— Десь твоя Мартоха бариться, чи не заблукала там по всяких моментах?

— Чи, ви, дідуню, жінок не знаєте? Знайшла вчорашній день, а в учорашньому дні вчорашні клопоти непопорані, ось і порається з ними... Я машину завів так, що скоро жінка має бути додому.

— Хіба що, — згодився довгожитель Гапличок, постукуючи по землі костуром-транзистором, що співав голосом Алли Пугачової.

Тут листя на деревах тривожно зашелестіло, зляканою хмарою пролетіли горобці, трава на подвір’ї вилягла, наче од вітру, — й Хома з довгожителем Гапличком побачили під ясеном машину часу з Мартохою. Гаряче пахтіння йшло від залізних деталей, тхнуло гумою, віяло сухим теплом від слонової кістки, мармуру, кришталю й кварцу. Обличчя в Мартохи горіло пластівцями яскравого рум’янцю, карі очі прискали присками золотої втіхи, а губи ледь-ледь припухли. Обдивилась подвір’я, наче не вірила собі, й вигукнула:

— Думала, що не втраплю в нинішній день!.. Що на якийсь день відстану чи на якийсь день випереджу. Як би нам тоді, Хомо, бути? Коли жінка в завтрашньому дні, а чоловік в сьогоднішньому? Ні посваритись, ні помилуватись, горенько!

— Ти де була? — звівшись із колодок, поспитав Хома, і в голосі його почулась крига.

— Як то де? — здивувалась Мартоха, по-дівочому легко зістрибуючи з машини часу. — Дорікає так, наче сам і не посилав мене в минуле.

— Питаю, де вешталась? — надимався сичем. — Зізнавайся, хай і дідуньо Гапличок послухають!

— Та в молодості своїй була, Хомонько!

— Бачу, що не в старості своїй, шкода, що не послав я тебе в майбутнє...

— У молодості, Хомонько, — солодко повторила Мартоха. — Бачила нашу довоєнну Яблунівку, хотіла здибатися з батьком і матір’ю, та не застала в хаті, чи не в область на базар подались, бо якраз неділя трапилась...

— А моїх батька-матір не бачила? — похмуро допитувався чоловік.

— Одарка Дармограїха стрілась, геть зовсім дівчинка, в биндах ішла, бо за світилку попросили її на весілля. — І враз Мартоха сказала не без серця: — Але ж, Хомо, дав ти мені й не так багато часу на мою молодість! Не вспіла туди-сюди обкрутитись, як машина хуркнула — й назад ось!

— Тобі тільки дай більше часу на молодість, я тебе знаю! — сичав Хома.

— Чого ти насипався? Радів би, що з молодості додому повернулась, до тебе, старого квача, — і собі розгнівалась Мартоха. — Скупій, пожалкував часу на мою молодість...

— Тобі тільки дозволь, тільки пусти в молодість!.. — гримів старший куди пошлють.

— І чого ти, Хомо, такий, наче люльку запалив не з того боку?

І тоді грибок маслючок, ставши на лиці такий, наче не тільки запалив люльку не з того боку, а й допалив до ріпички, мовив зловісно:

— Кажеш, мало часу на молодість дав! Та ти й за трохи вспіла багато. На лиці написано, що цілувалась, та й губи покусані. Прокатаю тебе в молодість, стривай, хай дід Гапличок піде...

— Стріло-брело, здоров їхав! — зареготала Мартоха, мало не до сліз втішена ревнощами чоловіка. — Та то я й справді поцілувалась, ти вгадав.

— Із ким? — ледь повернув змертвілим язиком Хома.

— Забула сказати тобі... Вийшла з рідної оселі, кваплюсь на машину часу, щоб не опізнитись, а тут на дворище нашої хати заходить... І славний, і молоденький, і веселий!

— Хто? — нетерпеливилось грибку маслючку.

Я хутенько до машини, вже сіла, а він злякався, що втечу, наздогнав — і ну цілувати в машині!

— Хто? — поспитав, перевернувши в роті жорнову ваготу язика.

— Та не хто, Хомо, а ти сам, забулася сказати. А тут машина завелась — я й вирвалася! Ти ж бо знаєш, що в молодості своїй ні з ким не цілувалась, тільки з тобою.

— Х-ху-у! Наче з хреста зняли мене, — мовив Хома, стаючи на лиці такий, немов ніколи й не брався запалювати люльку не з того боку, — А й справді, наче мої зуби видно на твоїх губах...