Парад планет

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ,

При нещасті і розумний подурнішає, сяка-така напасть, а спати не дасть... Що ж тоді про старшого куди пошлють казати, коли оті напасті валились на нього так, як галузь на ведмедя: коли мала галузь, то ведмідь спересердя бурчить, а коли велика, то бурмило мовчить.

Мовилось уже про те, як, буцнувшись лобами, грибок маслючок із рідною жінкою геть здитиніли, бавились у дворі коло криниці. Оте нагле здитиніння, та ще навідини начальника районної міліції самого товариша Венеційського, галас буржуазних органів дезінформації, туманний виступ районної газети (з отією, наче з «чорного гумору» взятою погрозою «далі буде») — усі ці чинники спричинились, либонь, до помітної макоцвітності в голові старшого куди пошлють.

Макоцвітність Хоми насамперед помітила його рідна жінка Мартоха, яка завжди заднім розумом була міцна, бо в неї й голова виросла, й ума багато винесла. А вгледіла вона, як уранці Хома взяв глек молока — й ніяк не вмудриться випити. Й так хотів голову свою встромити у глечик, і сяк, і перетак — не лізе голова ніяк! То взяв чоловік корито для свині, вилив туди молоко — й давай посеред хати навіть без ложки їсти. Мартоха так отетеріла, що змовчала, наче свого язика на позички віддала аж у Велике Вербче, а його їй і досі не повернули.

Старший куди пошлють, поснідавши молоком із корита, подався з хати.

Потім довго сперечались: це був великий день у житті грибка маслючка чи, навпаки, грибок маслючок сам був великий у цей день?..

На подвір’ї колишньої пройдисвітки та спекулянтки Одарки Дармограїхи горів огонь. Горів огонь саме на тому місці, де колись старшого куди пошлють уп’ято на ланцюгу до криниці, а позичений чоловік побоювався так смикнути за ланцюг, щоб не перевернулась уся Яблунівка, а разом із Яблунівкою та й не перевернувся білий світ із військовими кораблями в морях і океанах, із корупцією усяких мастей у США, Японії та Ізраїлі, із сексуальною революцією в країнах буржуазного Заходу...

Отож, горів огонь, а сама Одарка Дармограїха у цю хвилю поралась коло великого закіптюженого казана, підвішеного над вогнищем. Тепер, живучи чесним життям, Дармограїха схудла, проте багатий і розкішний квітник, на який скидалось її буйне тіло, чарував чоловіче око, як і колись, і хто б не подумав про неї: «Добра жінка чоловіка дванадцять раз на день одурить, а як отака вогненнощока Одарка — то й без числа! »

— Готуєш вечерю? — поспитав грибок маслючок.

І він, забувши, що має квапитись на ферму до худоби, заходився допомагати Одарці Дармограїсі, не боячись пересудів людських.

І тих голубів, що набила Дармограїха на голубину печеню, п’ятеро славних турманів, кинув до казана. А в казан линув повне відро води. А під казан докинув кілька березових поліняк, щоб багаття горіло веселіше. Господиня, зачарована старатливою роботящістю грибка маслючка, позирала так, наче бачила: біда пішла з дому, а любов — у дім.

Хома приніс із криниці ще двоє відер води й долив у казан, а згори накрив кришкою, а до багаття знову докинув палива, і язики вогню скакали завзятіше, ніж язики всіх тещ на світі.

— А тепер, Одарко, дивися!

І артистичним рухом колгоспника-віртуоза зняв із казана гарячу кришку.

— Ой! — сказала Дармограїха, злякано затуляючи обличчя руками.

Та й хто б на її місці не сказав «ой», хто б злякано не затуляв обличчя руками, якби зненацька перед його очима з казана, підвішеного над вогнем, та й не випурхнуло п’ятеро голубів! Еге ж, п’ятеро отих голубів, яких господиня побила на голубину печеню, яких грибок маслючок варив в окропі. Живі птахи, вирвавшись із казана, залопотіли крилами й полетіли на гілля саду, а потім спурхнули — й невдовзі потонули в лагідній синяві яблунівського неба.

— Мама за багача, а багач навтікача, — розгублено пробубоніла Одарка Дармограїха, зазираючи до казана. — А де ж поділись оті троє відер води, що ти сюди наливав?

Бо й правда: з казана і голуби полетіли, й жодна краплинка води не блищала на дні. Дармограїха похапцем одставила казан од вогню, щоб не луснув од жару, а Хома:

— Чого тобі журитись, Одарко? Отих самих голубів можеш удруге зловити, вдруге забити і вдруге у казані зварити!

— Тією самою печенею двічі ситий не будеш... Отак можна десять разів заміж виходити — і в старих дівках вік звікувати...

Двері чайної стояли навстіж одчинені, під стелею крутився вентилятор із чорними гумовими крилами, а буфетниця Настя — ширша, ніж довша, з грудьми, що висіли, наче два переспілі гарбузи на тину, — цідила з бочки пиво по кухлях і сварилась на листоношу Федора Горбатюка:

— Нащо ви мені тицяєте ґудзика замість монети? Пиво за ламані ґудзики не відпускаю.

— Чудеса, — бубонів Федір Горбаткж. — Наче ж клав у кишеню гроші, ніяких ґудзиків не було, й де тільки взявся...

— Дай лишень глянути, — мовив Хома, що трапився до чайної саме на цю хвилю. І, взявши ґудзик із руки листоноші, засміявся так, наче зрадів, що камінь йому зсунувся з душі. — Та який же це ґудзик? Зовсім не ґудзик, а натуральний карбованець.

Дивляться зачудовані листоноша Горбатюк та буфетниця Настя — й справді старший куди пошлють тримає на репаній долоні блискучого карбованця, новенького, наче щойно з монетного двору. Підкинув хвацько на долоні, просить:

— А налий-но два кухлі, Насте, бо в горлі пересохло, треба промочити.

— Е-е, бач, який прийшов посол та й упав у розсол, — отямився листоноша Федір Горбатюк і заговорив нудним та голодним голосом, неначе три дні хліба не їв: — Либонь, хочеш напитись пива не за свої гроші, а за мої.

— За які твої гроші? — мружиться грибок маслючок. — Ти мені ґудзика ламаного дав, а пиво я хочу випити за справжнього карбованця.

— Еге, кажи-розказуй! — лукаво моргає листоноша. — Знають тебе у Яблунівці й по світах.

— Як же це так? — дивувався Хома. — Я в тебе взяв ґудзика, а маю повернути карбованця?

— То ж мій, ха-ха-ха, карбованець, ти ж бо сам сказав, що ґудзика не було, та й не клав я ґудзика в кишеню, коли до чайної збирався.

— Ага, кажеш, не клав? На ось, бери!

І весело так простягає листоноші Федору Горбатюку долоню, в якій щойно тримав блискучого карбованця, й той, зрадівши, бере, хутенько простягає буфетниці Насті:

— За свої гроші і я можу випити два кухлі пива. Налий, Насте, але так, щоб менше піни.

Буфетниця Настя простягла руку по карбованця, взяла, а потім як закричить на листоношу:

— Ти бач, як у нього дереться горло — чи би пило, чи би жерло! Та я ще не ота дурна, що аж крутиться, аби мої мізки старими ґудзиками забивати.

Аж-витріщився листоноша Федір Горбатюк: таки й справді хотів розплатитись ґудзиком. Отим самісіньким ґудзиком, якого щойно давав старшому куди пошлють і якого з доброго дива таки надибав у своїй кишені.

— Напився пива? — глузував грибок маслючок. — Напився пива, аж заболіла спина? Ото будеш знати, як носити ківш на рибу, коли риби катма... Насте, налий-но кухоль за мої трудові!

Що тут сталося з буфетницею — злякано скривилась, наче їй на плохенький животик раптом завадили з’їдені зранку пироги, та й каже:

— Е-е, хлопці, зачиняюсь!

— Та за трудові, Насте, а не за ґудзики.

— Немає пива, порожня бочка, зачиняюсь! Хто відає, де там у вас трудові копійки, а де ґудзики? А вас, Хомо Хомовичу, знають скрізь, ой знають!

Ну що було діяти грибку маслючку? Обернувся — й гайда на вулицю, тільки далеко від чайної не відійшов, бо тут поряд промтоварний магазин трапився. Ступив через поріг, привітався із потомственим яблунівським лавочником Петром Кандибою, що стояв за прилавком, наче аршин, зодягнений у синій бостоновий костюм.

— То, кажете, немає дитячих цяцьок? — допитувалась у лавочника молоденька телятниця Фрося, тримаючи за руку п’ятирічного синочка Василька. — Бо мій малий скиглій просить і просить цяцьку.

Лавочник Петро Кандиба вже вкотре пробубонів, що є тільки відра кольорові пластмасові. А що п’ятирічний Василько мав уже троє пластмасових відер, подарованих родичами, то мама Фрося допитувалась, чи немає якої стоящої цяцьки під прилавком. Голосом сухим і шорстким, як терпуг, лавочник відказував, що, може, колись і завезуть, бо чом не завезти, коли, трапляється, по інших місцях таки завозять гарні іграшки. І лупав на маму Фросю, як дурень на каганець.

— Як то не привезли? — втрутився до розмови грибок маслючок, якому того великого дня самою долею судилося скрізь тицяти свого носа. — Затим крамниця пуста, що лавочник тут свище!

Й по цих словах старший куди пошлють ізняв із голови лавочника приношеного бриля з рисової соломки. З несподіванки Петро Кандиба нічичирк і дух притаїв, а очі стали такі, що лиш мовчали б та потакували. Телятниця Фрося з малим Васильком цікаво дивились на бриля в цупких і покручених, мов коріння калгана, пальцях яблунівського характерника.

— Пір’ячко бачите? — поспитав той і нагнувся, щоб підняти з підлоги пухнасте пір’ячко, занесене до лавки хтозна-яким вітром. Підняв, подмухав і повторив: — Бачите?

Хитро всміхнувшись, грибок маслючок опустив пір’ячко на дно бриля з рисової соломки й затулив долонями з розчепіреними пальцями. Довгі рукава піджака нависли над брилем, неначе притомлені крила загадкового птаха. Несподівано грибок маслючок крутнувся на одній нозі, бриль завертівся в його руках вовчком — і вже Хома наставляв бриля над прилавком, казав:

—Мої руки легкі, мої руки непожиточні!

Гай-гай, що тільки посипалося з рисового бриля потомственого лавочника, з того бриля, що опинився у легких і непожиточних руках грибка маслючка, у його вузластих пальцях, схожих на кручене коріння калгана! Посипались чудернацькі розцяцьковані машинки наших марок, а також марок зарубіжних, модерних моделей і випусків старих. А ще літачки — реактивні військові й мирні «ку-курудзяники», якісь дирижаблі, аеробуси, вертольоти... Цяцьки лежали на прилавку живим казковим царством, і, здавалося, рисовий лавочників бриль здатен явити ще й не такі багатства. Малий Василько, наче остерігаючись опектись, потягнувся до автомобіля з системою дистанційного управління — й злякано відсмикнув руку.

— Ну, хіба моя робота сама за себе не каже? — похвалився грибок маслючок і, отямившись, уже Петру Кандибі дорікнув: — А ти верзеш, наче цяцьок нема в лавці! Є цяцьки, тільки сховані у твоєму брилі. Ото б признався, чоловіче, навіщо таке добро від дітей ховаєш?

Петро Кандиба кидав своїми очима на ті цяцьки, наче молодих кібців пускав на курчат. І лице в нього кривилось, як у тієї людини, що хотіла б навчитись плавати, та боїться набрати води у вуха.

— Бери, Фросино, всі цяцьки, — великодушно мовив вартий куди пошлють.

І вже телятниця Фрося з сином Васильком намірились ті цяцьки згребти й до великої корзини висипати, як Раптом лавочник Петро Кандиба отямився. Уже не лупав, як дурень на каганець, і вже його очі не мовчали й не потакували. Звинувшись, мов сірко за мухою, вихопив у грибка маслючка свій бриль із рисової соломки і так за чудовано розглядав, наче мав цілий ожеред золотої соломи, якою і сам визолотиться, і рідню свою визолотить.

— Ха-ха-ха! — сміявся, радіючи, немов і в його кози нарешті виріс хвіст. — Та я ж тепер із цим брилем такі цяцьки даватиму, аби донесли, а потім доганятиму — і ще даватиму!

Телятниця Фрося, яка нічому не дивувалась, бо, здається, народилась після дощику в четвер, позбирала даровані цяцьки до лозинової корзини, Василька свого за руку — й гайда з лавки. Наче побоювалась, що лавочник справді доганятиме — і ще даватиме.

— Ти глянь! — булькав сміхом, наче індик, Петро Кандиба. — П’ятий рік на голові ношу й не знав! А я ж його в Калинівці купив на базарі, з машини торгували такими брилями, покупці не дуже брали, а я взяв. Хомо Хомовичу, яка ж це фабрика випускає такі брилі, га? Шкода, ярличок не зберігся, то я б тепер по всіх усюдах поскуповував отакі брилі! Вони ж бо всі такі, як ріг достатку, еге? Крутну, а з нього й посипалось, еге? А можна, щоб із нього не тільки цяцьки сипались? А щоб удосталь сипались килими й кришталь, золоті каблучки і запчастини до телевізора? То нічого, що брилик маленький, а сила ж у нього має бути велика, правда?.. І хай би горілочка з нього полилась, і червона ікра, і домашня ковбаска, і вудженина, і всяка всячина!

Тулив той рисовий бриль до грудей, зазирав усередину, цілував — і не вірилось, що може так далеко відбігти розуму людина, яка ще зовсім недавно виглядала, як аршин, зодягнений у синій бостоновий костюм. Крутив отим брилем і так, і сяк, і наперекосяк, бо вірилось, що ось-ось із того щось буде, має статись усякого дива по парі, по парі, а ззаду два! Може, для того слід знати потаємне заклинання, бо ж Хома вміє заклинати, може, треба сказати під ніс: «І носе Солосі! » Або: «Фесь! Та й увесь! »

Лавочник мордувався, а бриль той зоставався глухий та німий, а що з нього випало — так оте пухнасте пір’ячко, яке Хома знайшов на підлозі.

— Навчи свого хисту, Хомо, бо тобі навчити легше, ніж попу програти парафію!

— Еге ж, тебе тільки навчи, а потім тебе і вхопить, як попа за живіт.

— Бриль мій? Мій! А твій хист... Що там годиться приказувати? Моя покійна баба так приказувала: як густо, то й копно, весною і в вереб’я пиво, в степу і хрущ м’ясо. Шепчу по-всякому, а наче нахапав муки у міх без вітру... Отож признайся, щоб і я заклинав свого бриля, хай би з нього сипалося, мов із рогу достатку. А я б оддячив!

— Ти, Петре, не сподівався б на вербі груш, бо з такого статку не матимеш достатку.

— Хомо Хомовичу, з половини бариші наші: бриль мій — хист ваш.

І лавочник, знавіснілий від безсилля, знову взявся товкти в гандрабатих руках отого бриля, й очі його скупі враз поглухішали, мов хата без когута, а бриль із рисової соломки, куплений колись у Калинівці на базарі, зоставався собі й далі поношеним брилем, не обертався на ріг достатку.

Грибок маслючок, посміюючись із загребущості яблунівського лавочника, подався собі геть із лавки, бо його чекало в цей великий день багато інших справ, не звершивши яких, він ніколи й не зажив би слави великого народного умільця.