Парад планет

РОЗДІЛ СОРОК ПЕРШИЙ,

Коли того літа в колгоспі трудились роботи, «Барвінок» цвів і зеленів!

Робот Кіндрат, педант із педантів, розносив пошту; робот Полікарп велично стояв за буфетною стойкою, завжди доливаючи й не обраховуючи; чудо маніпуляційної техніки Василь Васильович відпускав товари із лавки, наче з рогу достатку; робот Модест Олексійович Недригайло, не перестаючи орудувати язиком, наче ковшем екскаватора, клацав рахівницею в бухгалтерії. Робот Леонардо Явтухович Датунашвілі на посту голови колгоспу тільки й знай що гримів рояльною музикою своїх гусениць не тільки в кабінеті, а й по артільних об’єктах. Робот Едик інколи йшов у поле до трактора на чотирьох ногах, а повертався на двох, і його електрогітара не переставала дзвеніти вечорами в яблунівському саду самогонниці Вівді Оберемок.

«А як там Хома з Мартохою? — запитаєте ви. — Дійшов бодай один із летючого загону роботів на корівник чи не дійшов, перечепився по дорозі?»

Кумедна оказія приключалася з Хомою, бо дурному дурне в голові, а старшому куди пошлють — робота!

Щойно Хома одного ранку впорався на фермі, підчистивши гній і вибравши всю гноївку, щойно вимкнув скребковий транспортер і помив руки, як приходить зоотехнік Невечеря й каже:

— Познайомся, Хомо Хомовичу, з роботом Мафусаїлом Шерстюком!

Грибок маслючок неквапливо — ударники справжню ціну собі знають! — витер руки рушником, почепив на цвяшок над рукомийником, а вже тоді обернувся до гостя.

Робот Мафусаїл Шерстюк теж був на гусеничному ходу, як і робот Леонардо, який у хмарі куряви і з рояльною музикою щодня літав по тваринницькому комплексу. Проте, на відміну від Леонардо, робот Мафусаїл був обладнаний протипожежними засобами, які захищають від полум’я. Датчик вогню виглядав у нього з нагрудної кишеньки — цей датчик виготовлено у вигляді кулькової авторучки на шість різнокольорових стрижнів.

— Щоб ви були такі веселі, як весна! — привітався грибок маслючок, тиснучи руку робота, зодягнену в лайкову рукавичку.

— А щоб ви, Хомо Хомовичу, були багаті, як земля! — не поліз робот Мафусаїл по слово в кишеню.

— Чув, Хомо, що в нас об’явились роботи? — озвався зоотехнік Невечеря. — Помагають, аж гай гуде. Ось робот Мафусаїл і постоїть замість тебе коло скребкового транспортера.

— Як це — постоїть робот Мафусаїл? — тіпнуло грибком маслючком. — А хіба не я наставлений старшим куди пошлють коло транспортера? Та я від гною ані ногою! Та мені без гною хоч у вир головою? Та мені без гноївки не захочеться ні жінки, ні дівки!

І розгніваний чудотворець Хома так подивився на новоявленого робота Мафусаїла, що якби того не обладнали протипожежними засобами — згорів би маніпулятор від пекельного погляду яблунівського колгоспника. В усякому разі, датчик вогню автоматично ввмікнувся у нагрудній кишеньці — й не вимикався, зумерив із погрозливою тривогою. Фотоелектрична оптична система (заміняла роботу Мафусаїлу очі й справді виготовлена у формі блакитних сливовидних очей) під тим вогненним поглядом вимкнулась, бо спрацював затвор, що оберігав зір Мафусаїла від яскравого світла й механічних пошкоджень.

— Хомо! — злякано скрикнув зоотехнік Невечеря, який усякої всячини набачився за грибком маслючком. — Обламай свій норов і не чіпай робота! Чи закортіло, щоб правління назавжди відлучило тебе від скребкового транспортера?

Чудотворець Хома згадав, як після доносу золотоокого академіка Йони Ісайовича Корогли його відлучили від вил-згрель, згадав, як упав у макробіотичний дзен, як сорок днів голодував, омолоджуючи й доточуючи собі віку для роботи в корівнику, — й погроза зоотехніка Невечері вмить отямила його.

— Гаразд, — тільки й мовив похнюплено і відвів пекельний погляд убік.

І щойно відвів полум’яний зір, як датчик вогню в нагрудній кишеньці робота Мафусаїла автоматично вимкнувся й перестав зумерити, фотоелектрична оптична система блимнула осмисленими блакитними сливовидними очима.

— Ось щоб я почервонів, коли оце збрешу! — вигукнув Мафусаїл Шерстюк. — А тільки б круть-верть — була б мені в черепочку смерть, якби в моїй автоматичній швидкодіючій системі захисту та й не використовувались властивості різних суспензій у рідинах!

Став робот Мафусаїл до скребкового транспортера й тільки ввімкнув та вимкнув, бо старший куди пошлють уже попорав на корівнику. Й коли чудо маніпуляційної техніки торкалось до транспортера, то в чудотворця Хоми так заболіло серце, наче за мамою рідною: хоч би й що ви казали, а недарма самонавіюванням вбивав у душі любов до вил-згрель і прищеплював любов до скребкового транспортера, законного дітища науково-технічної революції!

— Отож дивись, Хомо, — застеріг зоотехнік Невечеря, — щоб і муха-говоруха об твоїх фокусах не буркнула!

Гай-гай, що людина — то не робот, і що робот — то не колгоспник...

Поміркуйте лишень, як учені мозолили собі мізки, щоб явити на світ Мафусаїла Шерстюка! Як дбали про його рефлекторні дії й регулювання температури з використанням термісторів, про датчики силового зворотного зв’язку й резистивні тензодатчики, як піклувались про муфти й гальма, про пневматичний та гідравлічний приводи! Озброюючи робота Мафусаїла зором, ішли від простих способів розпізнавання символів, розвивали ті прості способи, підсилювали контраст у скануючій системі й підсилювали контур шляхом накладання! А як привчали слух Мафусаїла сприймати мову, розуміти структуру слів, — тут тобі й вокодер із пасивними фільтрами, й активні фільтри для вокодера, й механічні фільтри у вокодерах, й індуктивні дистанційні детектори! Та ще багато всякої всячини, що не злічити.

А чи може Хома Прищепа з яблунівського колгоспу «Барвінок» навіть в епоху науково-технічної революції похвалитись, що батько з матір’ю, зачинаючи свою дитину, обладнали її бодай кисневим аналізатором, фото-транзисторами чи повітряною подушкою? І на війні грибок маслючок не розжився ні тобі гідростатичним манометром, ні пневматичним приводом, ні індуктивним дистанційним детектором, хоч, може, для організму все знадобилося б. А хіба в героїчний післявоєнний час у колгоспі на трудодні видавали мультивібратори, потенціометри, напівпровідникові діоди, хіба в той час було до моторних теорій і до так званих «муарового образу» та «муарового ефекту»? Що ні, то ні!

Отож і довелося старшому куди пошлють викручуватися своїм розумом, а не позиченим чи прикупленим, а не вкутим на ковадлі чи сконструйованим у заводських лабораторіях...

Робот Мафусаїл Шерстюк, маючи дистанційне управління, пришелестів увечері на гусеницях до корівника точнісінько у визначену пору. Бачили б ви, як сяяли його очі — себто пристрої, де клітини сітківки утворювались рядами сірчано-кадмієвих фотоелектричних елементів! Мафусаїл, увімкнувши скребковий транспортер, пустив машину по корівнику, щоб підчищати гній, а коли згодом вимкнув, то транспортер хоч би навильник гною нагріб!

— Не тепер по гриби ходити, а восени, як будуть родити!

Так мовив фуражир Ілько Дзюнька до ошелешеного робота Мафусаїла Шерстюка. А доярка Христя Борозенна, проходячи по корівнику, проказала із загадковою усмішкою:

— Як не вмієш, то й не знайдеш!

Наступного ранку повторилась та сама історія. Зашелестіли по соломі гусениці, і в точно призначену годину робот Мафусаїл, підвладний дистанційному управлінню, появився біля скребкового транспортера. Й знову роботу не пощастило зібрати й на пучку гною чи бодай краплину гноївки, бо на фермі було чисто-чистісінько, як у лікарняній палаті. Здавалася, сірчано-кадмієві фотоелектричні елементи в Мафусаїла зараз ось задимляться — й згорить од здивування оце чудо маніпуляційної техніки, не допоможуть і протипожежні засоби.

— Прийшов ні за чим, пішов ні з чим, шкода й питать, тільки ноги болять, — проказав фуражир Ілько Дзюнька, що за звичаєм не міг не кинути дошкульне слівце.

— Ярьома, Ярьома, посидь лучче дома, — додала й свій глечик на капусту доярка Христя Борозенна, яка з допомогою доїльної установки, Молокопровід-100, са-ма-самісінька вже встигла подоїти всю колгоспну череду.

Увечері повторилась та сама приключка, наступного ранку — теж, а що фуражир Дзюнька та доярка Борозенна не втримувались від глузів, то, здавалось, робот Мафусаїл Шерстюк ось-ось сподобиться діждати своє серце на шматки рвати, що заплаче — ще й ухне!

Проте, либонь, про робота Мафусаїла не сказав би, що дурень, що був би більший, то вже нікуди. Бо знагла, наче якийсь рядовий яблунівський колгоспник, вдався на фермі до самонавіювання.

— На корівнику ось-ось появиться гній, — бубонів Мафусаїл коло скребкового транспортера, і його сірчано-кадмієві фотоелектричні елементи іскристо пульсували. — Появиться багато гною, вже появляється гній, багато-багато гною на корівнику!

— Й де ти спав, що такого великого, як ти, не вкрали? — дорікнула доярка Христя Борозенна. — Де ж тобі той гній візьметься, коли череда в лузі?

Знетямлений, робот Мафусаїл Шерстюк знов увімкнув транспортер, але й самонавіювання справді не зарадило.

Зашелестівши гусеницями по соломі, робот Мафусаїл у великому розпачі прямо з механізованого корівника подався до чайної. За старих часів тут би його зустріла буфетниця Настя, а за нових — зустрів електронний буфетник Полікарп.

— Два по сто, пляшку пива й солоний огірок, — замовив робот Мафусаїл, примостившись за столиком.

— Мафусаїле, а чи не порушуєш ти третій закон робототехніки? — сухо запитав електронний буфетник.

— Який там третій закон? — закричав Мафусаїл голосом, що нагадував голос розгніваної людини, а не голос робота. — Коли біля худоби я зазнав такого свавільного беззаконня!..

Старший куди пошлють появився в буфеті тоді, коли перед роботом Мафусаїлом на столику стояла батарея порожніх пляшок із-під пива. Підперши залізне подборіддя зодягнутою в лайкову рукавичку рукою, Мафусаїл співав печальну пісню:

— [Ln-1 - (Ln + Ln-2 )] k + Ln-1.

Уславлений своєю семипалістю, компанійський електронний буфетник Полікарп, сяючи хромовими деталями, підспівував за стойкою:

— kLn + (1 - k) Ln-1 – kLn-2.

А то спів робота Мафусаїла й робота Полікарпа зливався докупи, вражаючи суголоссям, якого могли домогтись тільки талановиті маніпулятори:

— А (1 - А) = А - А2.

Яблунівка здавен славилася співочими голосами, які брали за живе, проте такої задушевної злагодженості, такої сердечної щирості, з якою співали два роботи, Хома Хомович за своє життя не чував не тільки вдома, а й за кордоном. Біль і страждання співали вустами Полікарпа й Мафусаїла, розпач і сльози лунали в отому їхньому:

А (1 - А) = А - А2.

І грибок маслючок, що заглянув до буфету закропитись пивом, спізнав пекельні муки каяття: адже робот Мафусаїл побивався за роботою на корівнику не менше, ніж побивався колись він, старший куди пошлють. Ударивши себе кулаком у груди так, що аж загули вісім шийних, дванадцять грудних, п’ять поперекових, п’ять крижових і один куприковий спинномозкові нерви, роздосадуваний чудотворець Хома підступив до робота Мафусаїла.

— Прости, брате Мафусаїле! — проказав устами, що запеклись від смаги.

А що розпачу Мафусаїла Ізраїлевича не було меж, робот співав далі:

— A/Amax – A2/A2max = A/Amax (1 – A/Amax).

Старший куди пошлють підсів до робота Мафусаїла, що завмер із заплющеними сірчано-кадмієвими фотоелектричними елементами, і, схлипнувши та набравши в легені повітря, підтягнув:

— (A – Amin / Amax) – (A – Amin / Amax).

Грибку маслючку ще ніколи не випадало співати з роботом, та ще й поділяючи його невтішне горе, до якого сам спричинився своїм махровим егоїзмом. Отямлений людським голосом, Мафусаїл розплющив сірчано-кадмієві фотоелектричні елементи, про всяк випадок помацав у нагрудній кишеньці датчик вогню, бо згадалось, що мало не згорів на фермі під пекельним поглядом старшого куди пошлють.

— Прости, брате Мафусаїле! — повторив чудотворець Хома. — Завжди чесне діло роблю сміло, всяке діло починаю з голови, й нема для мене над щирую працю мозольованую. Нема горя більшого, коли від роботи силоміць відлучають, а тут іще холера ясна принесла тебе на ферму, щоб став до транспортера.

— У роботів — як і в людей, — схлипнув Мафусаїл. — Праця робота годує, а лінь марнує.

— Ви, роботи, як? Сказано до роботи на шість — ви на шість, сказано з роботи о сьомій — ви о сьомій. А ми, колгоспники, звикли по-всякому... Ось я й приходив цілий тиждень удосвіта на корівник, хутенько діло робив і гав не ловив, так що тобі й навильника не зоставалось. Бо не міг якомусь приїжджому роботу віддати свою роботу, без якої я не старший куди пошлють, а казна-що!

Від почутого Мафусаїл, либонь, самозайнявся б, напустивши чаду повнісіньку чайну та зіпсувавши настрій деяким засвідникам, які тут відпочивали, поки роботи за них трудились. Та добре, що самоввімкнулась протипожежна захисна система, якою обладнали Шерстюка. А коли небезпека минула й досконала протипожежна захисна система відключилась, робот Мафусаїл Шерстюк здивовано сказав:

— Значить, Хомо Хомовичу, ти не з отих, що коли люди жать, то вони на межі лежать?

— Авжеж, не з тих, Мафусаїле! Мокрого поліна вогонь не лиже.

— І я не з отих роботів, що лежать, аби сало зав’язалось або для яких добра річ — попоїв, та й на піч!

Отак порозумівшись, грибок маслючок став на свої довгі ноги, а робот Мафусаїл на всюдихідні гусениці — й подались на колгоспний корівник. А на корівнику цієї вечірньої години як допались удвох до скребкового транспортера, то за якихось півгодинки кругом панувала стерильна чистота.

Попоравши худобу, старший куди пошлють повів робота Мафусаїла Шерстюка не кудись, а додому, й познайомив із рідною жінкою Мартохою. Звичайно, молодиця зраділа гостеві і, походжаючи по хаті, мов пава, та поглядаючи, мов ясочка, проворно зготувала вечерю на стіл. Авжеж, поглядаючи на Мартоху, робот Мафусаїл хотів би вигнути брови дугою, а де їх візьмеш? Так хотілось бути повнолицим, як місяць, але ж не судилось. Отож гість тільки блискав сірчано-кадмієвими фотоелектричними елементами та під столом човгав гусеницями так, що шини весь час озивалися солодкою фортепіанною музикою.

— Ну, брате Мафусаїле, — припрошував грибок маслючок, наче йому не первина пригощати отаких модерних маніпуляторів, — чим багаті, тим і раді, не цурайся хліба-солі.

Мафусаїла довго впрошувати не довелось, він випив добру чарку горілки, аж у голові пискнув голосно датчик рівноваги, що коригував усі його дії, й сказав чемно:

— Еге ж, призволятимусь, не сидітиму, як сваха в гостях.

І так допався до наїдків та напоїв, що Мартоха подумала: «Видать, робот не простого роду — п’є горілку, як воду».

Горілка не тільки людей до добра не доводить... Скоро в сірчано-кадмієвих фотоелектричних елементах Мафусаїла стояв густий посоловілий туман. Вокодер, що забезпечував введення мовних сигналів в асоціативні пристрої, почав заплітатись, бо яка вже там фільтрація сигналів! «Гай-гай, — міркувала співчутливо Мартоха, — а що станеться з його фотодетектором, фотодіодом і фототранзисторами! Жаль мені його чутливості до інфрачервоного випромінювання, а ще візуального й позиційного зв’язків, а ще й насоса з радіальною віссю обертання, ой жаль, жаль!»

А Хома, радий такій дружбі, знай пригощає Мафусаїла. Звісно, затягнули й пісню, бо, либонь, коли колгоспник та робот вип’ють, їм завжди прагнутиметься вилити свої душі як не в веснянках і гаївках, так у риндзівках чи русальних піснях, у петрівчаних чи косарських.

— Ой на горі вогонь горить, під горою козак лежить, — сидячи за щедрим столом, співав старший куди пошлють, а в зіницях його очей тремтіли срібні мурахи від електричного світла.

— Порубаний, постреляний, китайкою покриваний! — підтягував робот Мафусаїл Шерстюк, а що човгав гусеницями під столом, то на всю хату лунала фортепіанна музика шин.

— Накрив очі осокою, а ніженьки китайкою, — виводив старший куди пошлють.

— А в головах ворон кряче, а в ніженьках коник плаче, — підтягував робот Мафусаїл, і в його посоловілих сірчано-кадмієвих фотоелекричних елементах стояли сльози.

Хома з роботом доспівали пісню про козака, який узяв собі паняночку — в чистім полі земляночку, а по тому, зсуваючи руками посуд і пляшки, обнялися за столом, гірко заплакали на плечі один в одного, й сльози Хоми змішувалися зі сльозами Мафусаїла.

Потім вони ще співали пісень про кохання — і про те, як летіла пава, на воротях упала, й про те, що зірочка по хмарочці як бродить, так бродить, і про те, що пора тобі, вербонько, розвиваться. Наспівавшись і охлявши, грибок маслючок заснув, уткнувши свою буйну голівоньку в курячий холодець, а робот Мафусаїл ні додому не йшов, ні кнопку під пахвою не натискував, щоб самовимкнутись до ранку. Мартоха щось там шила на лежанці. Хома спав чубом у холодець, а гість знай мугикав пісні про кохання — й про черевички з рогожі, й про соснову кладочку, й про калину коло тину. Якби ото не горілка та не любовні пісні, які не одного з розуму зводили...

Підвела Мартоха голову від шиття, а робот Мафусаїл Шерстюк уже не співає — й чудно так дивиться на неї своїми посоловілими сірчано-кадмієвими фотоелектричними елементами.

— Заспівали б іще «Ой на татарській границі», — попросила Мартоха не своїм голосом, бо що не кажіть, Хома хропе, а вона ще ніколи не зоставалася з роботом віч-на-віч.

— Проведіть мене, Мартохо, бо засидівся, пора, — мовив Мафусаїл, зводячись із-за столу й п’яно похитуючись на гусеницях.

Щойно вийшли на ґанок під зоряне погоже небо, як робот Мафусаїл дихнув сапко, наче загнаний кінь. І, либонь, після випитого йому відмовили в голові не тільки датчик рівноваги, а й датчик кутової швидкості та датчик крутого прискорення. Бо, потупцявшись на гусеницях довкола Мартохи, він іще раз дихнув сапко — й раптом яблунівська молодиця відчула, що невідома могутня сила відриває її від землі й підносить у повітря.

— Ой! — злякано скрикнула Мартоха, бо так би скрикнула будь-яка жінка.

Тулячи залізні губи до м’якого жіночого вуха й лоскочучи її теплу щоку своєю залізною щокою, робот Мафусаїл шепотів:

— Ти ж така хороша, як калина!

Як медом не зіпсуєш куті, так і улесливим словом не зіпсуєш жінці настрою. І Мартоха, що вже хотіла закричати і вдарити робота по руках, мовила несподівано для себе самої:

— А вас, Мафусаїле, не краса красить, а розум!

— З твоєї краси можна напитись води, — шепотів робот Шерстюк, І його сірчано-кадмієві фотоелектричні елементи світили Мартосі прямісінько в душу.

Мартоха, може, й відштовхнула б робота, але як ти відштовхнеш, коли так красно говорить, коли від нього так тривожно пахне корівником, наче від рідного Хоми!

Згадавши про свого коханого грибка маслючка, Мартоха вмить розгнівалась на робота і, засунувши йому під пахву руку, проворно натиснула кнопку. Робот Мафусаїл вимкнувся, й тепер непорушно, мов стовп, стояв на ґанку, тримаючи на руках жінку. Тепер, здавалося б, можна зіскочити додолу, та як ти зіскочиш, коли руки могутні завмерли й не випускають. Еге ж, завмерли черв’ячна передача й система шатунів, не рухаються мініатюрні роликові ланцюжки, що імітують сухожилля людини, міцно вчепились у Мартоху п’ять пальців, які, мабуть, теж перебувають під впливом п’яти планет — Венери, Юпітера, Сатурна, Сонця і Меркурія.

Застогнавши від розпачу, Мартоха ввімкнула кнопку під пахвою й попросила:

— Мафусаїле, майте совість, відпустіть, бо що сусіди скажуть, як нас побачать удвох?

Та що там закоханому роботу якісь сусіди! Щойно ввімкнувшись, він ще міцніше пригорнув до грудей знадливу молодицю, шепочучи їй на вухо:

— Моя дорога до твого порога, моя стежечка до твого сердечка!

— Мафусаїле, та не пустуйте! Хіба в нашій Яблунівці мало для вас дівчат? І молодші за мене, і вродливіші, тільки моргніть і кивніть! Хлопці їхні чи в армії, чи на ударних будовах. То хіба їм не краще ближній чоботар, ніж далекий рабин?

Ну, вона спересердя візьми й знову натисни йому кнопку під пахвою. Та хіба порятуєшся із залізних обіймів? Ухопив, мов чорт грішну душу. Звісно, якій жінці не кортить, щоб на руках поносили, та ще в таку зоряну нічку, та ще коли голова чамріє від пахощів саду й городу! Але ж Яблунівка не без очей та язика, завтра плескатиме, що п’яний робот носив Мартоху по обійстю, а вона горнулась до нього, мов барвінок.

— Та відпусти, люципере вражий! — гнівно скрикнула, знову натискаючи кнопку. — Чи я можу з тобою отак стояти до ранку, коли завтра в ланку?

— Мартохо, як жаль, що не я розчесав вам косу до вінця, — белькотав робот.

І тут рипнули сінешні двері — на ґанок, голосно позіхаючи, ступив сонний грибок маслючок. Полупавши очима, він застеріг, нарешті, принишклу й скоцюрблену свою жінку на гандрабатих руках остовпілого робота Мафусаїла Шерстюка. Ну, подумала Мартоха, зараз Хома кинется в бійку за мою честь, зараз не тільки полатає одяг на негостинному гостеві, а й потрощить йому фотодетектори, фотодіоди й фототранзистори, де й подінеться його чутливість до інфрачервоного випромінювання.

— Це ти, Мафусаїле? — поспитав глухим голосом грибок маслючок. — Ну, поносив трохи на руках мою Мартоху — і годі, віддавай, бо ще звикнеш.

І, мирний та лагідний за вдачею, легко перехопив пружне жіноче тіло.

Робот Мафусаїл спустився з ґанку, гримлячи гусеницями, і вже коло воріт заспівав на всю свою луджену горлянку:

Ой, мамуню, горох кочу,

горох кочу,

чорнявую дівку хочу

чорнявую дівку хочу!..

А грибок маслючок ще довго стояв на ґанку, дивлячись на високі зорі й горнучи до грудей вірну Мартоху, наче найдорожчу земну зорю.