Парад планет

РОЗДІЛ П’ЯТДЕСЯТ ЧЕТВЕРТИЙ,

Мартоха потім не раз у запізнілому розпачі хапалася за голову:

— Гаразд, Хомо, що тепер усяких запасних деталей у колгоспі вдосталь! А якби так, як раніше? Ну, спрацювалась втулка стартера, а чим заміниш, коли нема? Чи механік напився і спить у бур’яні? Віддав би ти Богові душу ні за цапову душу...

А грибок маслючок (ох, і безпечний: йому до обіду ложка, а після обіду не треба) посміювався:

— Було б мені тоді: рости псу, трава, коли кобила здохла.

— А завелося б каміння в нирках чи голубий апендицит розбушувався б? Який би лікар знайшов у полі, де ти ореш чи гичку возиш? Довелося б думати про смерть, а труна всякому готова.

Ліве око в Хоми лукавого й невірного сміялось так, як отой карбованець, що другого карбованця до компанії кличе, а правий печалився, як у коровки, котрій довелося звикати до житньої соломки:

— Доллють масла в бак, замінять конденсатор, відрегулюють запобіжний клапан — ось я знову й здоровий. Навіть не чхнув ні разу, хіба що через вихлопну трубу.

Еге, видать, добряче звик Хома, тракторозавром будучи, до харчів таких, як дизельне паливо певної кінематичної в’язкості й кислотності, до консистентних мастил та до їхніх ароматів. Бо як поставить Мартоха на стіл миску борщу з м’ясом чи курячої смажені, то грибок маслючок носом крутить.

— Що, закортіло консталіну жирового? Щоб змащувати підшипники та всякі вузли тертя? — гнівалась Мартоха. — Вже не тракторозавр, то пора відвикнути. Не жди, я тобі на стіл не поставлю мастила графітного чи тавоту. Наминай те, що люди наминають. І чого ото хліб у пальцях качаєш? Не з’їсть собака калача, як не покача, еге?.. Випий для апетиту, коли такий...

Грибок маслючок охоче випивав для апетиту чарку-другу, брався до ложки.

— О, випив, о, їсть! — гомоніла сердешна Мартоха. — Бо всяке дизельне паливо й консистентні мастила з чого? З нафтопродуктів! І оцю прокляту сивуху, подейкують люди, тепер женуть із нафтопродуктів, ось вона тобі й до смаку, ось і закусюєш.

— Хіба в нашої Вівді Оберемок уже не з буряків чи цукру?

— О, бач! Сам захотів бігти попереду прогресу, записався в тракторозаври, то чого Вівдя має відставати? Раз хоче йти в ногу з прогресом, то жене з нафти для таких ротів, як твій... І вишкварки з сала не лізуть у рот? Може, кортить червоної й чорної ікри з нафти? А білого хліба з газу?

Жінка завжди знайде, за що шпетити чоловіка, навіть коли немає за що шпетити... Ото йдуть удвох по вулиці, тільки Хома лупнув мимоволі очима на яку машину чи цистерну, що просунула по в’язкій осінній багнюці, а Мартоха відразу ставала сердита, наче на обидві кована, наче єгипетська мума. Аж у стані тоншала через свій гнів:

— І досі тобі всякі сівалки та машини тримаються голови? Хай би тобі добро, коли ти їм під колеса заглядаєш! Коли такий ненажер напав, то хоч на дівок дивись, не так обидно. Бо що про мене люди скажуть, як ти на залізні мотори ладен кинутись, що тобі й досі техніка на умі!

Отак не могла Мартоха довго заспокоїтись, пнулась до Хоми, як жаба до гусяти. А що грибок маслючок? Наче подеколи й не бачив Мартохи, бо впам’ятку трималось недавнє життя тракторозавра, а тракторозаври не так поводяться, як чоловіки. Ото іноді загурчить на Мартоху, наче мотор йому в грудях озвався, ну сердито блимне очима, як блимав фарами, та ще з рота йому звук клаксона вирветься, та ще почується мелодія, наче з вихлопної труби, а так більше нічого. А так більше нічого, хоч ізбоку могло здаватись, що, слухаючи пащекувату жінку, Хома побіля неї не на двох ногах огинається, а прокочується чотирма колесами на гумовому ходу.

І тут маємо зізнатись у найдавнішому, найхимернішому...

Тепер, коли Хома надумав випередити прогрес і став самодіяльним тракторозавром, здавалося, зоря його слави має зійти так високо, як ніколи не сходила. Щоправда, за простотою душевною він ніякої слави не бажав, але ж Мартоха... Але ж Мартоха, котра стільки звідала злигоднів, коли Хома обернувся на тракторозавра, аж поки магічний чар української пісні та ще її закохані поцілунки знову обернули його на чоловіка!..

Мартоха не могла втямити людської байдужості, наче грибок маслючок і не був тракторозавром, а вона — з його лихої волі дружиною тракторозавра. А тому кожному стрічному сокоріла:

— Як без діла сидіти, то можна одубіти, а мій Хома без діла не сидів, тому-то й не одубів. У тракторозаврах він поза хахольками-заулками не тинявся, а землю орав і землю засівав, буряки збирав і в бурти складав, картоплю копав і в ями клав, сінаж набирав і на ферму доставляв... Тракторозавр Хома ні дня ні ночі не відав, не вечеряв, ні снідав і не обідав, ще й від мене зазнав гіркої обиди!

Якось їй здибався голова колгоспу Дим у машині, запросив сідати, ось вона й сіла, зрадівши, бо хотілося швидше додому втрапити.

— Мартохо, — мовив голова колгоспу, — про яких трак-торозаврів ти всім розказуєш, вуха протуркотіла?

— Та з Хомою ношуся, як дурень із писаною торбою, — похвалилась. — Чи ви й не примітили, що він ходив у тракторозаврах?

— У яких тракторозаврах? — розсміявся чудно, як отой, що його пізнають по реготу.

— Не примітили? Ну, його машина часу в колгоспі не знадобилась, еге?

— Техніки маємо доволі, поки що обійдемось без машини часу.

— То Хома що придумав? Тракторозавра такого, що ні трактор, ні людина... Брешу, бо до пояса людина, а вже від пояса трактор. Два тижні в колгоспі на різних роботах крутився, поки я його додому забрала.

Голова колгоспу Дим чудно так подивився на Мартоху, наче аж нині пошкодував, що колись у май оженився — й тепер мається.

— Ну, пособив Хома трохи, не все ж на корівнику біля гною, подихав свіжим повітрям. Та яблунівські механізатори хіба по два тижні з трактора не злазять? Трапляється, місяцями трудяться, раз трудовий фронт вимагає. Ні жінок, ні дітей не бачать!.. Заскучала — й додому забрала?

— Та я його поцілунками до тями вернула... Та ще пісня помогла!

— Поцілунками всякого тракторозавра знімеш із машини, відірвеш від робочого місця.

— Михайле Григоровичу, та я ж не про тракториста, а про свого тракторозавра Хому!

— Не один чорт? — здивувався голова колгоспу, ведучи машину по розкислому баговинню дороги, що примарно блищала під промінням низького сонця. — В нашому колгоспі всі професії почесні.

— Та він — до пояса людина, а від пояса трактор, ось як!

— Не дорікай, Мартохо, за тимчасові труднощі. Еге ж, кожен механізатор іще так трудиться. Але скоро самі тільки машини в колгоспі робитимуть, от згадаєш моє слово. А Хомі спасибі, що поміг на тракторі, бо в нас із людьми завжди запарка... Ну, виходь, ось і твоя хата.

— Не повірив, бо не бачив своїми очима, — проказала, вийшовши з машини. — Звісно, осіння пора, в голови колгоспу стільки клопоту, що за кожною людиною не впильнуєш.

Переступивши хатній поріг, Мартоха завважила, що її грибок маслючок із довгожителем Гапличком сидять за столом і підвечіркують. І стоїть перед чоловіками пляшка міцної казьонки, а не від Вівді Оберемок напій із нафтопродуктів. А що раптовий гнів пойняв запальну Мартоху, то схопила недопиту пляшку зі столу й розкричалась, як на пуп:

— Бач, як призвичаївся до цього оковитого нафтопродукту! Ну, поробив трохи тракторозавром, то хіба інші трактористи менше роблять? Роблять не менше, хоч вони люди до пояса й від пояса, а ти не перетрудився, бо нижче пояса був трактором, нижче пояса трактор за тебе трудився. Так що годі горювати й пити!