Парад планет

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,

Православна й католицька релігії, а також іслам із їхніми тисячолітніми традиціями не вбачали в Хомі бодай найменшої загрози своїм догмам, зате відчули занепокоєння всілякі секти. Та й як їм було не занепокоїтись, коли дедалі помітніше зростав чи не по всіх материках земної кулі культ старшого куди пошлють із яблунівського колгоспу «Барвінок»!

Культ Хоми, як стверджували деякі дописувачі до районної газети, своїм корінням сягав у сиву минувшину, коли наші предки поклонялись богам сонця та місяця, вітру та грому, родючості — Даждьбогу, Стрибогу, Перуну, Велесу та іншим богам із їхньої компанії. Проводили аналогії між культом грибка-маслючка, якому вже приписували певне вчення, і Заратустрою. Не обходилось без посилань на древньоєгипетського бога сонця Ра-Горахте, чомусь у цих розмовах згадувалось ім’я прекрасної Нефертіті, дружини фараона Ехнатона з XVIII династії, згадувався Тутанхамон, храми у Фівах, Мемфісі й Геліополісі. І вже не дописувачі до районної газети, а богослови зі світовою репутацією пов’язували Яблунівку з древньою Шумерією, а всякі квитанції, які Хома одержував у колгоспній бухгалтерії, порівнювали зі стародавніми глиняними табличками, написаними піктографічними знаками чи протоклинописом, — на них зафіксовано прийом чи видачу харчових продуктів, інструментів, кількість рабів. Деякі інтимні листи, написані Хомою до рідної жінки Мартохи, порівнювалися з «Листом Саргона II до бога Ашшура»; романи старшого куди пошлють ставились не нижче, ніж літописи царя Ашшурбанапала, цінні в художньому й історичному аспектах. Красномовство Хоми, навічно відлите в золоті форми яблунівських приказок, прислів’їв, порівнянь, каламбурів і нісенітниць, небезпідставно цінувалось не нижче, ніж месопотамська народна мудрість епохи до народження Ісуса Христа.

Наприклад, як говорилось у Месопотамії за царя Саргона?

«Біднякові краще вмерти, ніж жити: якщо в нього є хліб, то немає солі, якщо є сіль, то нема хліба, якщо є м’ясо, то нема ягняти, якщо є ягня, то немає м’яса».

А в Яблунівці до революції як говорилось? «Якби все витріщилось на мужика, що йому буде, то вмер би з ляку».

За царя Навуходоносора: «Сильна людина живе руками своїми, а слабка — ціною своїх дітей».

За царя Миколи II: «Що ж робить — треба жить! Душа не пташка — не виженеш!»

За Сарданапала: «Той, у кого багато срібла, може бути й щасливим, той, у кого багато ячменю, може бути й щасливим, але той, у кого нема зовсім нічого, спить спокійно».

За Керенського та за Тимчасового уряду: «В малу мірку міряєшся, а в велику не влазиш».

Взагалі, слід наголосити на тому, що знавці древньої історіографії, котрі собаку з’їли на дешифруванні східних клинописних знаків (великі фахівці в галузях знань із шумерології, еламітології, урартології, хеттології), дійшли висновку, що риси образу яблунівського колгоспника Хоми Прищепи зримо проступають у зображеннях древніх богів Месопотамії. Так начебто бог сонця Шамаш, руїни храму якого знайдено в древньому місті Сіппара, зовні мав вигляд далекого предка грибка маслючка. Бог місяця Наннар та його дружина богиня Нінгаль теж у якийсь дивний спосіб ототожнювалися з Хомою космічної епохи, теж були причетні до його походження. І, звичайно ж, богиня родючості Іштар не доводилася старшому куди пошлють отією, про яку в Яблунівці сказали б: «У лісі медвідь, а в хаті мачуха».

Звертали погляди й до древньої Індії, казалось у зв’язку з грибком маслючком про бога вогню Агні, про бога вітру Ваю та про бога грози Парджанья. Мовляв, знаменита ненажерливість позиченого чоловіка — це, безсумнівно, позачасовий модифікований релікт древнього ритуалу, коли просто неба на олтарях приносили жертви богам, заколюючи тварину, кидаючи зерна хліба в огонь, ллючи топлене масло, молоко. Мовилось про Будду та його вчення, про його чотири «благородні істини», про те, що Хома, безперечно, не згоден із індійським богом. Авжеж, не згоден, бо не вважає, що життя є злом і стражданням. Хоча, можливо, пристає до твердження, що до життя і відроджень спричиняють бажання — жадоба життя, насолод, влади, багатства. Але, звичайно, Хома не став би рятуватись від зла життя, бо навіть із квітів зла він намагався б зібрати плоди добра. І, безперечно, великий життєлюб із колгоспу «Барвінок» не захотів би досягнути порятунку, придушивши всі свої бажання, погасивши всі емоції, ставши урівноваженим.

Сходились на тому, що Хома й нірвана — речі несумісні!

Ха, нірвана? Щоб Хома звільнився від усіх своїх пристрастей? Та нірвана — це сім день конопель, а матірки три дні! В Хоми борода ще не виросла і розуму не винесла, щоб він перестав кланятись хлібові-батькові й воді-матері, щоб йому хтось зумів перегодити спати й родити, щоб йому перестала подобатись ота дівка пишна, яка заміж вийшла. Де це видано, щоб, б’ючи поклони нірвані, відцурався праці і, не поговоривши з головою, та й брав руками, щоб він мав жаготу і в його руках не кипіла робота, щоб він перестав напинати пупа, мріючи відпочити лише тоді, як помре. Не закортить грибку маслючку ніколи, поглядаючи на молодь, міркувати отак: «Дівки, не прядіть, бо коли виросте лопух — буде вам сорочка і фартух!»

Отже, як бачимо, яблунівського Хому, нині сущого, ототожнювали з усіма богами та божествами, котрих тільки знало людство за всю свою довгу історію. Мовляв, старший куди пошлють витворений за образом і подобизною їхньою. Хай би ототожнювали, хай би поклонялись грибку маслючку по городах і весях нашої великої планети, — і сам Хома вже якось стерпів би поклоніння та обожнювання, й Мартоха б призвичаїлась, і правління колгоспу «Барвінок» було б поставлено перед доконаним фактом. Але ж...

Але ж до чого додумались фанатичні хомопоклонники? В джунглях і преріях, у піщаних пустелях і на коралових атолах, у тундрі і в субтропіках — скрізь стали виготовляти погруддя Хоми. Виготовляли з міді й заліза, з мармуру й граніту, різьбили з дерева й випалювали з глини. Багато хомопоклонників надсилали свої вироби у Яблунівку, За короткий час у селі зібралося стільки погрудь старшого куди пошлють, вони так рясно заполонили вулиці, що ні пройти ні проїхати. Погруддя стояли на подвір’ях, на городніх межах, по левадах. Дехто висаджував погруддя на хату чи на хлів. Іноді сам Хома, кваплячись на тваринницьку ферму, не відав, де й ногою ступити.

— Чого ти, Хомо, сердишся на ті свої погруддя? — сміялась рідна жінка Мартоха. — 3 них хоч і користі нема, зате й клопоту катма: не п’ють, не їдять — поставали та й мовчать!

— Село без вікон та без дверей — отож і назбирало стільки гостей. Але ж вони, мої боввани, звикнуть у гостях, то й дома не захочуть,— відказував Хома.

— Гадаєш, посідають за нашим столом та й будуть розмахувати постолом?

— Еге ж, як оті злодії, що на злодіях їдуть і злодіями поганяють. І треба ж було сподобитись такої честі, що тешуть мої погруддя з каменю й рубають із дуба, виливають із бронзи, га!

—Бачу, Хомо, що ти їх любиш, а кишеню бережеш. До чого додумались у Яблунівці, де мудрі ніколи не лізли під стіл, де скільки голів, стільки й умів? Спершу ставили бовванів по межах та рівчаках, топили по калабанях і викидали на пустирища. Але хтось із сільських Довгожителів, оті мудрі, що безумному з дороги вступаються (дідок Бенеря чи дідок Гапличок), порадили бовванів бити по головах, а з побитих шматків звести корівник новий для худоби. 1 звели в стислі строки! Славний вдався корівник. Хомі теж випало тут поратись коло товару. Не міг чоловік намилуватись приміщенням для артільних корівок, званих чи то Асамблеєю, чи то Квитанцією, чи то Ревізією. І чудо ж яке — стіни викладено із гранітних голів старшого куди пошлють, що поглядали на живого Хому неживими гранітними очима чи посміхались до нього лукавими гранітними губами. Куди в корівнику ступить грибок маслючок, а з усіх боків, із усіх кутків сам на себе грибок маслючок дивиться, сам собі всміхається, аж моторошно.

— Хай тобі грець! — інколи мимрив Хома.— Либонь, у нашого діда капелюх не по-капелюхівськи.

Напевне, чорт сім пар чобіт стоптав, поки до пари зібрав Хому та Мартоху, то, спитаєте, як їй велось, коли бовванів били по Яблунівці? Спершу й сама помагала трощити на друзки, й рук своїх теж доклала до корівника, а потім у сльози вдарилась.

— Хомонько мій,— лебеділа по вечорах у хаті,— щоб мені руки всохли, коли ще вдарю якого боввана. Е-е, либонь, у них живу душу вкладено, бо коли б’єш, то плачуть кам’яними чи дерев’яними сльозами, бо зітхають залізними чи мідними голосами, бо стогнуть глиняним чи дубовим стогоном. Та хай їх грець поб’є, а не я!

Не тільки у Яблунівці чи у Великому Вербчому гомоніли, що ніхто з богів чи пророків за життя не плюндрував своїх храмів, не нищив культових зображень, ото тільки божок грибок маслючок у «Барвінку» до такого додумався. Чутка, що Хома б’є бовванів, гайнула по світу, і вже до Яблунівки перестали надходити ідоли від хомопоклонників, хоча, звичайно, самих хомопоклонників не поменшало, а, може, навіть побільшало. Побільшало з тієї причини, що Хома в розквіті найчудесніших діянь виступив і проти культу своєї особи, й проти канонізації свого імені.

Хто міг прочитати потаємні думки старшого куди пошлють, котрий удався до такого войовничого атеїзму? Либонь, текли вони в отакому руслі: «Е-е, не хочу бути отим богом, якого можна й за гроші купити. Жодна дівка не прийде на мене молитись, а тільки гайне на хлопців дивитись. Не хочу, щоб на мене дивились, а чорта бачили».