Парад планет

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ,

«Он як буває! — скрушно міркував грибок маслючок після чергових відвідин кабінету голови колгоспу. — Я граду-тучі увійшов, а злих рук Йони Ісайовича Корогли не увійшов. Такому ворогу все оддай, а сам зостанься — аби далі від лиха, такого ворога хлібом та сіллю годилося б покарати, але ж, бачу, Йона Ісайович такий ворог, що ти його напій і нагодуй, а він ворогом таки буде. І баран буцне, як зачепиш, а тим паче — академік! Сидить у Києві, а в Яблунівці бачить, либонь, із тих мудрагелів, що, буває, має чим думати, та немає об чім, або і є об чім, та немає чим! Горе ж мені, відлученому від ударної роботи! Здається, й омолодився по-людськи, й віку собі доточив після отого макробіотичного дзену, а куди моя молодість теперішня судна й кому вік мій судний, коли на корівник нема доступу? Горе мені, народному умільцю з Яблунівки, але й голову колгоспу можна зрозуміти, має реагувати й вживати заходів, раз пише писака, що не розбере собака, має виховувати й перевиховувати, а як це тяжко йому, сердечному, ох тяжко! Либонь, жартувати з ним негоже, бо що, коли справді з колгоспу наженуть? Інші колгоспники як колгоспники, тільки я — мов горбатий коло стіни, і сміх, і гріх!»

Від остраху, що можуть нагнати з колгоспу, стихійний макробіотик Хома почувався так, наче за шкуру снігом сипнуло й волос шапку підсував. Омолоджений і забезпечений довголіттям, був не радий ні омолодженню, ні довголіттю. Вештався без діла по хаті й по обійстю, наче шукав добра, а біда сама прийшла, наче й не кликав біди до себе, а вона сама знайшла.

«А може, помріяти?!» — раптом осяяла грибка маслючка щаслива думка. Хома відлучений улігся за хатою в затишку груші. Лежить горизнак, пташки щебечуть, лопухи пахнуть, небо вгорі синіє волошково, а грибок маслючок наказує собі мріяти...

Може, помріяти, щоб ота он ворона, яка замолоду попід небом не літала, та й полетіла туди під старість?.. От якби наших білих яблунівських курочок та підгодовувати червоним перцем день у день, то вони б поставали рожевими й не було б таких рожевих курочок ні в Сухолужжі, ні в Чудвах, ні у Великому Вербчому...

Ось такі мрії снувались у голові грибка маслючка, але з тими мріями почувався Хома — як із-за вугла мішком прибитий: бо зумисне гнав од себе найсокровенніші мрії. А які? Та мріяв про колгоспний корівник і вила-згрелі!

Грибок маслючок відати не відав, що так трудно в білому світі мріяти. Адже який той білий світ широкий для мрій, еге ж, як ота свита, що на Савку шита, а вони водно — на корівник.

Де скоком, де боком, де рачки побігли в Хоми відлученого сльози з очей від великої розпуки, хоч і намагався чоловік узяти себе в руки. Сльози хоч рідкі — та їдкі, й сільський стихійний макробіотик киснув, як кваша. Хтось інший, може, не журився б і не ходив, як тума, бо якого дідька журитись, бо все те перетовчеться та перемелеться, тільки не Хома відлучений, котрий почувався так, наче журба та горе його з ніг звалили, а біда землею привалила.