Парад планет

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ,

Якийсь час не було ніяких вістей про нові чудеса чи дива Хоми. Хоч він, як усяка творча натура, не міг обходитись без чудес чи див, тільки, можливо, незначного калібру, що здавались непомітними на тлі його попередніх грандіозних звершень. Спитаєте, які чудеса чи дива? Наприклад, одного ранку на похмілля ждав, ждав, що Мартоха дасть йому кухоль холодної води — й жданки свої розгубив. А то спитали яблунівські діти на вулиці: «Дядьку Хомо, звідкіля ви?» Грибок маслючок і відповів: «Не з куля, а з соломи!» А то ще покрадьки спричинився до того, що відколи світ настав, то рак і по нинішній день не свистав, а то доклав свого дошкульного вміння, що жодна баба так і не стала дівкою, а то не без злих хитрощів старшого куди пошлють ще й дотепер ніхто не побачив свого вуха. Гадаєте, то не Хома невірний і лукавий убив у голову сліпим, що вони й нині кажуть: «Побачимо!»? Гадаєте, не він винуватий, що й досі іще не вся сорока біла? Гадаєте, не він домігся, що шкуратяні гроші як перестали ходить колись, то й нині не ходять? ..

Ну й інших багато див і чудес, але такі вони дрібненькі, як зорі в далекому небі, годі про них...

Кілька років тому в різних колективах стали популярними творчі угоди. А що яблунівський колгосп «Барвінок» не пас задніх, то його правління на чолі з Михайлом Григоровичем Димом вклало угоду на творчу дружбу з відомим театром опери та балету.

Перш ніж їхати в Яблунівку, театр довгий час дискутував: із яким саме твором їм слід звітувати перед колгоспниками «Барвінку»? Посилались на Арістотеля, котрий сказав, що фабула є основа й наче душа трагедії. Згадувались імена Есхіла, Софокла, Евріпіда. Так, навряд чи варто везти в Яблунівку отого мольєрівського скупого, який скупий — і тільки, але хто відає, чи в колгоспі правильно зрозуміють шекспірівського Шейлока, який і скупий, і кмітливий, і мстивий, і чадолюбивий, і дотепний. Так, Дон Жуана зрозуміють, але чи на часі Дон Жуан?.. Ах, Мейєрхольд, ах, зображувальна стихія театру!.. Ах, Станіславський, ах творець нового сценічного ряду, ах, імпровізаційна єдність звукових і пластичних інтонацій актора!..

Головний балетмейстер театру Веньямін Веньямінович Веньямінов, учень славетного Бальзама Бальзамовича Бальзамінова, безнадійно намагався винести на затвердження художньої ради таке питання: «Метафора. Трактування метафори у Києві. Трактування метафори у Яблунівці. Чи здатен зрозуміти старший куди пошлють, що метафора — одна з можливостей налагодити зв’язок мистецтва й реальності?» Проте художня рада театру відмовилася на своєму засіданні саме так ставити питання, наполягаючи на такій редакції: «Метафора. Спільність у трактуванні метафори в Києві і в Яблунівці. Метафора — одна з багатьох можливостей для старшого куди пошлють завжди підтримувати тісний зв’язок мистецтва з життям». Головний балетмейстер Веньямінов, учень славетного Бальзамінова, ніяк не міг пристати на таку редакцію, висловлюючи певність, що грибок маслючок навряд чи дійде через метафору до концептуального сприйняття світобудови. Й навіть правління колгоспу не поручиться за те, що Хома невірний і лукавий здатен осягнути міфологічні й міфологізовано-історичні персонажі у Шекспіра, у Расіна, у Гете.

Як бачимо, відомий театр опери та балету якнайвід-повідальніше поставився і до творчої угоди, підписаної з колгоспом «Барвінок», і до своєї звітної поїздки у Яблунівку, а що вже тут особа самого старшого куди пошлють фігурувала на першому плані — дивуватись не доводиться. Отож і морочилася художня рада з отією сакраментальною метафорою, повертаючи її і сяк і так, розглядаючи і в затінку, й проти сонця.

Раділи, що та метафора мислями в небі, і шкодували, що вона ногами в постелі. Співчутливо зітхали, що та метафора вморилася, поки хліба наїлася. Дурнувато кліпали очима, коли бачили в лінивої метафори горб на животі, а в скорої метафори — горб на плечах.

Зрештою, коли всі дискусії й суперечки начебто зостались позаду, славний театр опери та балету в своєму балетному складі відбув до Яблунівки. Либонь, немає потреби змальовувати ні маршрут, ні транспортні засоби, ні дорожні пригоди, бо не вони є визначальними у зв’язках мистецтва з життям, а визначальною була й зостається пряма віддача мистецтва. Не станемо розповідати й про те, як у «Барвінку» зустрічали видатних митців, чим пригощали і які тости виголошували, хоча можете не сумніватись, що при зустрічі в Яблунівці сварка на воротях у жодного хазяїна не висіла, ніхто не кричав у в одну душу й за болячку ніхто нікого не хапав. А давайте зупинимось на тому моменті, коли навіч став відбуватися зв’язок мистецтва з життям, коли мистецтво навіч стало давати свою пряму реальну віддачу.

Помиляється той, хто думає, що балетна трупа театру виступала в новому Будинку культури в селі. Адже того вечора старший куди пошлють мав працювати на корівнику, отож постановка спектаклю була задумана саме на корівнику, так би мовити, на безпосередньому виробничому терені. У проході між загонами для худоби обладнали такі-сякі лаштунки, щоб вони могли якнайповніше імітувати об’єктивну дійсність, щоб мистецтво не відривалось, а наближалося до життя.

У цю вечірню годину худоба, повернувшись із поля, жувала засипані до жолобів корми, зітхала й ремиґала. По кутках корівника тьмяно блимало електричне світло, яке начебто криво впрягли, та воно все-таки поїхало. Хома невірний і лукавий завзято вовтузився коло гною із вилами-згрелями в руках, і про грибка маслючка зараз ніхто б не сказав, що чоловік спить, а Химині кури бачить. І хоч у корові молоко не скисне, доярки метушились, готуючись до вечірнього доїння. У доярки Христі Борозенної аж душа свербіла взятися за дійки в корови, Щоб ото, як мовиться, чотири братчики в один корч стріляли. Зоотехнік Трохим Невечеря заглядав до рота рябій Квитанції, що поранила язика об колющину й жалібно мукала.

Спитаєте, який спектакль у той вечір ставився на корівнику? Даруйте, що досі не сказано, проте пора й самим здогадатись. Так, так, «Ікар». Інші балети відпали з різних причин — і «Лебедине озеро», і «Спляча красуня», і «Лускунчик», чимало інших, що складали золоту скарбницю світового й вітчизняного мистецтва. Славетний театр опери та балету приїхав у Яблунівку з древньогрець-ким міфом про Дедала та Ікара — батька й сина, що злетіли на саморобних крилах високо до сонця.

Отже, старший куди пошлють зі смаком поплював на шкарубкі долоні, побиті залізним горохом мозолів, міцніше вхопився за держак вил-згрелів, загадково проказав:

— Цілячи в орла, не влучаймо у вола!

Голос грибка маслючка долинув до головного балетмейстера Веньямінова, що стояв між двома хвостами — між хвостом чорно-рябої рекордистки Асамблеї і хвостом фуражної корови Ревізії. Балетмейстер Веньямінов ізблід, наче йому раптом усе пішло з рук, а не в руки. Помітивши, що зблід Веньямінов, одмінився на обличчі й оркестр, що розташувався неподалік поміж хвостами семи корівчин — Квитанції, Накладної, Економії, Премії, Догани, Регламентації, Безвідмовної. Хор, що мав співати без слів, збився докупи трохи далі за оркестром, і цей хор також спохмурнів на обличчі, наче раптом дружно позабував усі ті слова, яких він і не повинен був знати. Танцювальна група на дерев’яному підвищенні аж посіріла, наче в словах старшого куди пошлють застерегла оту іскру, з якої ох і великий вогонь буває!

Здолавши свій острах, що народжувався в демонічних безоднях підсвідомості, головний балетмейстер Веньямінов мимовільним молитовним трьохперстям правої руки торкнувся блакитної, в білу цятку краватки-метелика на грудях — і цей його панічний рух сприйнято як сигнал. Оркестр, що стояв між сімома хвостами Квитанції, Накладної, Економії, Премії, Догани, Регламентації, Безвідмовної, озвався ніжними голосами скрипок та дерев’яних духових інструментів — флейти, кларнета, гобоя, близького до подвійного авлоса. Хор, що мав співати без слів, і заспівав, власне, без слів...

І почалось! І почалось те, чого досі не бачили не те що на сцені театру, а на жодному корівнику світу. Оскільки зв’язок мистецтва з виробництвом тут був такий тісний, то подеколи навіть найдосвідченіші театрали не помітили б, де мистецтво мало не обертається на виробництво і де виробництво мало не перетворюється на мистецтво.

Флейта в оркестрі була не просто собі флейта, а флейта Пана, які водились іще в стародавній Греції, і в руках віртуоза-флейтиста її зв’язані мотузочком п’ять дудочок і сопілочки видавали звуки м’якого, ніжного тембру. Кларнет наче аж дихав ясним, чистим звуком десь у діапазоні від «мі» малої октави до «соль» третьої октави. Гобой у високому регістрі народжував пронизливий і різкий звук. Скрипка променилась звуками такого проникливого переживання, що, здавалося, ось-ось сконає в руках скрипаля. Хор, який із великим успіхом умів виконувати хорову музику Глінки, Мусоргського, Чайковського, Римського-Корсакова, Ніщинського, Лисенка, зараз без слів співав так натхненно, як іще ніколи не співав.

Блідий, мов смерть, головний балетмейстер Веньямінов думав: «Хор — це згусток архаїчних інтонацій, він допомагає передавати ветхозавітне відчуття старовини в міфі про Ікара». Перший акт сюїтного типу у виконанні балетної групи, що виступала у яблунівському корівнику, справив би враження на найрафінованіших поцінувачів мистецтва. Мрії та любов Ікара у першій картині, кування крил у другій картині, боротьба в третій, відчай і боротьба в четвертій, торжество безсмертної ідеї в п’ятій картині — все це разом, на глибоке переконання Веньямінова та всіх членів балетної трупи, не могло зостатись непоміченим старшим куди пошлють, фуражирами, доярками і зоотехніком Невечерею, все це мало справити на них естетичний вплив, а справивши такий безсумнівний естетичний вплив — і втілитись у прямій віддачі мистецтва: у високій продуктивності праці, в трудовому ентузіазмі, у зайвих кілограмах надоєного молока, у підвищеній його жирності.

Грибок маслючок порався з вилами-згрелями коло гною, дівчата доїли худобу, грав оркестр, античний хор співав без слів, а на збитій із грубих дощок сцені посеред корівника звершувалось велике таїнство мистецтва. Прозоро-кришталеві, пастельні тони в тих епізодах, де йшлось про любов Ікара, дещо втрачали в глухуватій напівтемряві корівника, проте танцюристи вражали майже фантастичною пластикою рухів, віртуозністю виконання кожного номера. Особливо вдались епізоди Ікара з Птицею, яку грала навдивовижу еластична блондинка, котра, либонь, зумисне гамувала свій дикий темперамент, але його видавала як врубелівської чарівливості синява очей, так і мелодійні, сказати б, контури тіла. А що вже музика спалахувала в цих епізодах! У музиці чувся політ, музика здатна була захопити в той політ не тільки Ікара й Птицю, а, здавалося, весь корівник разом із старшим куди пошлють, із доярками та зоотехніком Невечерею.

Головний балетмейстер Веньямінов, переживаючи за успіх спектаклю і водночас не сумніваючись у тому успіхові, аж млів од тривожного задоволення, коли під дірявим склепінням яблунівського корівника зазвучала пасторальна концертна п’єса для флейти соло та ударних. Музика тут мало не защебетала, або й защебетала, і в доярок, що не полишали доїння, перед очима постали, звісно, птахи й птахи, безліч птахів, що ринули в небеса й кликали їх за собою. Якби можна зафіксувати думки Веньямінова під час вечірнього доїння, коли худоба, жуючи сіно, зітхала й сопла, коли струмки молока вибігали з дійок і стріляли в дійниці, то думки головного балетмейстера мали б, очевидно, такий вигляд: «Ах, як злютовано короткі три-хордові і кварто-квінтові приспівки, яке остинато малої секунди у арфи та ударних, яка ладова й метроритмічна змінність із яскраво вираженою танцювальною основою!.. Прекрасно задзвенів сонорний акорд струнних, арфи й челести, він немов повиснув на якусь мить угорі над худобою, його можна було б побачити і, здається, навіть помацати пучками. А сопрано, тенори та баси ще ніколи й ніде не звучали, як сьогодні, бо чи тут, на корівнику, така неймовірна акустика, чи то на хор так магічно діє присутність старшого куди пошлють, котрий зовні дуже звичайнісінький, та зате внутрішньо, безсумнівно, багатий... Ще ніколи Ікар не кував собі крила так, як кує сьогодні в корівнику. Він вольовий і мужній, скільки енергії вкладає в кожен удар молота і як звучить молот на залізному ковадлі!.. Дяка долі, яка привела мене в Яблунівку! Ще ніколи з таким веселим натхненням не танцювався нашою трупою діонісійський танець, ще ніколи так не вражало темброве забарвлення міді в сцені полювання! »

Отже, як бачимо, коли не зостався спокійним головний балетмейстер, який у мистецтві балету з’їв собаку і з’їв собаку не одного, то що вже тоді казати про грибка маслючка та інших яблунівських тваринників! У мистецтві балету жоден із них собак не їв, було не до того, й на їхню чисту наївну свідомість спектакль мав справити небувале враження, позначившись на кілограмах надоєного молока.

Про такий спектакль могли б тільки мріяти кращі балетмейстери й виконавці світу! Щоправда, сталось кілька непорозумінь, хоча ті оказії комусь і не здадуться непорозуміннями. Коли в корівнику величаво-грізно зазвучала тема Архонта, коли музика стала схожа на вигадливе поліритмічне плетиво з негаданими темброво-регістровими поєднаннями, коли в оркестрі стали помітно домінувати труба і ксилофон, озвалась корова Квитанція. Їй би, звичайно, мовчати й жуйку жувати, бо для неї в спектаклі композитор не передбачив ніякої партії, та й куди їй, колгоспній Квитанції, було змагатися з прекрасними Птицею чи Дівчиною! Проте в корови несподівано пробудилась чи театралка, чи меломанка, й рябенька Квитанція, що мала роги віночком, задерла морду над жолобом і мукнула жалібно. Можливо, те мукання додало несподіваної барви до так званої жестової мімічної музики спектаклю — про це може кваліфіковано судити лише головний балетмейстер Веньямінов. Залишається сказати, що коли мукнула Квитанція, обличчя його було спокійне, жоден м’яз не здригнувся.

Друга оказія сталася така. Серед виставлених на корівнику декорацій були старогрецькі амфори, які театр позичив у історичному музеї саме для поїздки в Яблунівку Доярка Христя Борозенна, либонь, не звикла до того, що на корівнику йде спектакль, і, замакітрена, вилила піввідра надоєного молока до амфори, що стояла до неї найближче. Можливо, колись у Фівах якась старогрецька доярка й виливала молоко до цієї старогрецької вази, так що головний балетмейстер Веньямінов цю оказію міг розцінити позитивно, вважаючи, що саме життя втручається в мистецтво, дописує спектакль на свій лад, отже, якомога переконливіше втілюється ідея єдності мистецтва з виробництвом.

Головний балетмейстер Веньямінов страждання Ікара переживав як свої. Краєм свідомості і закрайком підсвідомості він побоювався, щоб ці страждання негативно не позначились на виробничому процесі на корівнику, щоб від співчуття Ікарові не опустились руки в грибка маслючка, а з тих працьовитих рук не випали вила-згрелі. Проте Хома невірний і лукавий мужньо перетерпів страждання Ікара, вила-згрелі не випали з його рук, і головний балетмейстер був упевнений, що вже й не випадуть, бо на корівнику тим часом звершився епізод явлення Дівчини, що обіцяє Ікарові прекрасні земні блага, бо він таки вистояв, переміг, ворожі сили мають відступити, образ польоту в музиці набрав монументального звучання...

Перед фінальною картиною котрась із доярок змилостивилась над головним балетмейстером Веньяміновим, що той захляв так і на тілі спав, та й налила чоловікові кухоль свіжоздоєного молока. Митець перехилив кухоль одним подихом, бо мав квапитись, бо вже звучала симфонічна поема з хором, бо вже пісенно-світло пливли над худобою та над яблунівськими тваринниками теплі звуки скрипок і гобоя, вже наче спалахувала звуками всіх своїх сорока семи струн арфа, так само сяйливо спалахувала небесними клавішними звуками челеста (слід сказати, що її молоточки, б’ючи по металевих пластинках, наче пульсували енергійним, ударним світлом, і їхній тембр був солодкий та ніжний, нагадуючи смак астраханського кавуна), і вже в цій божественній симфонічній поемі з хору озивався високий голос сопрано, й альти лебеділи білими лебедицями!.. Авжеж, спектакль увінчувався достойним вінцем, і сотворіння цього вінця вимагало від головного балетмейстера Веньямінова мало не повного самозречення, потребувало від нього максимального напруження й переживання, — й він намагався і самозректись, і напружитись, і переживати. Щоправда, запах молока, який стояв на корівнику, лоскотав ніздрі, горло здригалось від спазматичних ковтків, але ці дрібниці не заважали йому думати приблизно так: «Ох, фінал — політ Ікара, фонтан емоцій, радість досягнутої мрії! Контрастно-складові і поемно-симфонічні структури... Кода має символізувати пришестя десятків, сотень, тисяч нових Ікарів — хай вони приходять у колгоспи, на фабрики, на шахти. Ікари мають працювати, дерзати в труді, але труд їхній має бути не безкрилий, а крилатий. Новітні Ікари весь час повинні чути свої крила за плечима, чути себе в польоті, бо вони у віках утверджують подвиг першопрохідця повітряних трас!»

Авжеж, балетмейстер Веньямінов міг думати й зовсім не так чи приблизно так, ви ж бо знаєте, як трудно заглянути у внутрішній світ митця, спробувати зазирнути в безодні осяянь і натхнення чи силкуватись у словах передати знадливість і водночас матеріалістичну сутність творчого процесу...

Ще на яблунівському корівнику хореографічними, музичними й хоровими засобами творився образ монументального польоту, як грибок маслючок поставив свої вила-згрелі у кутку.

— Ну, я ниньки молодець, — сам себе похвалив старший куди пошлють, витираючи рясний піт із чола. — Я ниньки один за вісімнадцять управився, хоч подеколи впоруюся за без двох двадцять.

Отак сказавши, наче гвіздочком прибивши, Хома невірний і лукавий велично пройшов мимо оркестру, що розмістився поміж семи коров’ячих хвостів, мимо хору що співав без голосу і таким чином без слів коментував події спектаклю, пройшов повз дощані лаштунки сцени, де саме яскраво втілювалась оптимістична трагедійність подвигу Ікара, повз конаючого в творчому екстазі головного балетмейстера — й опинився надворі, в строгому зоряному блиску й запаморочливих пахощах літньої яблунівської ночі. Простував додому й гомонів сам із собою:

— Хе, хе, навіть негріте залізо можна під таку музику зігнути. Хо-хо, під таку музику навіть на крутеє дерево можна йти без крутого клина... Ну й Ікар! Такий не подавиться галушкою, як колись Мазепа в Полтаві подавився. Славний у них трикутничок вийшов: Дівчина, Ікар та Птаха!.. А які півтонові, чвертьтонові і кварто-квінтові!.. А яке важкодзвінке маркатне звучання рояля, які віолончелі й контрабаси, які голосні литаври, а ще ж ксилофон, дзвони, гонг, маримбафон!.. Хо-хо, під таку музику можна не спішити язиком, а квапитись ділом, можна руками підкладати, а не дарма ґелґотати!

Отож, як бачимо, на корівнику тільки здавалось, що той Ікар так Хомі невірному й лукавому потрібен, як ота ворожка — на той світ дорожка, у якої лікуватись — без здоров’я зостатись. Але така буває подеколи звичка в нашого колгоспника, що він усе бачить, усе розуміє, та тільки не скоро скаже — ну, в славнозвісний свинячий голос чи тоді, коли мокре поліно вогонь іматиме.

— Е-е, ти ниньки хутчій додому, — мовила Мартоха, коли Хома переступив хатній поріг. — Про тебе не скажеш, що ти живеш, аби землі важче.

— Де нема охоти, там нема роботи, — відказав Хома, — а сьогодні отой Ікар на фермі нагнав мені велику охоту до ударної роботи. Я й упорався на п’ять хвилин раніше, пішов додому, а вони там іще грали та співали...