Парад планет

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ,

Чутка про те, що в пору відлучення від колгоспної роботи грибок маслючок ударився в макробіотичний дзен, себто в мистецтво омолодження й довголіття, хутко поширилась по Яблунівці. Макробіотичний дзен!

Ну, раз грибок маслючок ударився в мистецтво омолодження й довголіття, то в нього знайшлись послідовники, що захотіли нагуляти молодості й здоров’я для роботи. А що Хома з Мартохою не ховалися зі своїм дзеном, як кіт із салом, то послідовники росли й росли, як гриби після дощу. Інший би, посіявши рожу, поставив би сторожу, тільки не Хома з Мартохою. Отож із Яблунівки макробіотичний дзен перекинувся на Чудви, Сухолужжя, Велике Вербче та інші села району й навіть області, знайшлись послідовники в самій Вінниці! Гаразд, дзен так дзен, мало які кампанії траплялись на нашому віку. Але ж як ти її переживеш чи пересидиш, коли тут почались усякі химерні непорозуміння...

Спочатку в лавці в яблунівського з діда-прадіда лавочника Петра Кандиби можна було дістати все, що заманеться. Скажімо, заманулось тобі веретенистих маленьких чорних водоростей хідзікі, замандюрилось пасти із японської туберози конняку, приспічило умебосі, себто японської сливи, яку засолюють і зберігають три роки, — приходь до Петра Кандиби, винесе з підсобки й не обважить, хоч, здавалось, який лавочник не обважує. Купують у чоловіка — й він такий щасливий, аж пика в нього стає солодким медом, що, дивись, мухи заїдять. Вам, довгожителю Гапличок, потрібен кунжутний сир гома тофу? Беріть кунжутний сир, ніде такого свіженького не знайдете, як у мене! А ви, дідуню Бенеря, хочете поласувати тофу, себто сиром із білих соєвих бобів? Беріть, Дідуню, наїдайтесь від пуза й походжайте поважно не тільки там, де маленькі вікна! А чого треба вам, колишня самогоннице Вівде Оберемок? Трохи кинпіри, себто суміші лопуха з морквою? Авжеж, можна й самій зготувати кинпіру, дурне діло не хитре, але беріть готовеньку, бо за роботою в ланці нема коли лопухів нарвати й моркви начистити, їжте кинпіру й величайтесь, як попадя на весіллі...

Та коли в яблунівському колгоспі «Барвінок» зчинився ажіотаж із отим макробіотичнин дзеном, в лавці стали відбуватись усякі дива. Які, наприклад? Скажімо, приходить зоотехнік Невечеря і просить у лавочника Петра Кандиби чану, себто турецький горох. Мовляв, оцей турецький горох із зародками й шкуркою підсмажуватиме в піску і їстиме по пригорщі в день...

Ще не встиг зоотехнік Невечеря вийти з лавки, як поріг переступив листоноша Федір Горбатюк, надимаючись на лиці так, наче колись був волом, а тепер хоче здаватись конем.

— Петре, всип турецького гороху трохи, — попросив і запишався, як попович у гостях.

— Велено турецький горох відпускати з навантаженням. Додається рубана петрушка, нітуке з моркви, коріння кульбаби в соєвій підливі, нітуке з креса, натуральний зелений чай банча.

— Схаменися, Петре! — вигукнув листоноша й заметушився по лавці, як отой заєць від радості, що Бог його надарив таким хвостом.

— Але ж я прийшов до тебе лікувати не курячу сліпоту! Нема в мене курячої сліпоти!

— Кажеш, нема в тебе курячої сліпоти? — прикро з-за прилавка питає Петро Кандиба, й очі в нього такі горді, наче в отієї панської свині, що об тин почухалась. — Нема, то буде, значить, бери, що дають!

І, либонь, листоноші Федору Горбатюку так припекло мати турецький горох, що взяв чоловік рубаної петрушки, нітуке з креса, коріння кульбаби в соєвій підливі та натуральний зелений чай банча, щоб лікуватись від курячої сліпоти, хоч її ніколи не було ні в нього, ні в родичів, ні в сусідів!

З діда-прадіда лавочник Петро Кандиба, либонь, не був би лавочником із діда-прадіда, якби деякі товари відпускав не тільки з навантаженням, а й з-під прилавка. Якщо ти йому доводишся небожем чи небогою, то не пошкодує кілька банок джему з червоних бобів, так званого єну, чи кілька пучків дайко, себто довгого білого японського редису, чи кілька в’язанок морських крупних водоростей кобу і комбу, знайдених на глибоких місцях.

Зловживання ніколи до добра не доводить, а тут зловживання — ще й яке! Наче й продуктами став менджувати лавочник Петро Кандиба, а поміркуйте, що стоїть за тими продуктами? За ними стоять невилікувані болячки, а ще ж молодість і довголіття яблунівців!

Гадаєте, не діяв макробіотичний дзен? Діяв, ще й як! Довгожитель Гапличок скинув із своїх плечей років із двадцять, ходив по селу півником, так і жди, що закукурікає. Навіть на дівчат знову став задивлятись, як у молодості, і встрявав із парубками в ті сварки, в яких один одного не цілують, а малюють.

— Моя баба вмерла, — гомонів у чоловічому гурті коло буфету. — Либонь, пристану до жінки здорової, а до тещі багатої, хай би були мені послухачами, а я для них був би постукачем.

А дідок Бенеря? Либонь, цьому зарадили такі страви, як юшка з мідіями, бульйон із червоної доради, сирий тунець, з якого здерто шкіру, порізаний на дрібні шматочки. І, либонь, в омолодженні діда Бенері неабияк прислужилась так звана сидяча хлорвінілова ванна, яку він майстерно готував сам для себе. Заварював дві-три пригорщі сухого листя білої японської редиски в чотирьох літрах води, додавав трохи солі. Тепленько накрившись рядном, дідок Бенеря сідав у ночви й подеколи доливав іще гарячий відвар туї. Прийнявши цю ванну, він випивав чашку чаю з соєвою підливою.

І хоч макробіотичний дзен стверджував, що хлорвінілова ванна — чудовий засіб проти всіх хвороб саме жіночих органів, дідка Бенерю це твердження макробіотичного дзену зупинити не могло, бо він усі його положення своїм міцним вузлуватим розумом освоював творчо. Й добився того, що так скинув із своїх плечей не менше двох десятків років.

— Кажуть, що жінка не черевик, із ноги не скинеш, — розмірковував омолоджений дідок Бенеря в чоловічому гурті коло буфету. — А я б так щодня тепер по такому черевику скидав!

— Вам, дідуню, може, краще вдома чорта тримать, а не жінку? — жартівливо допитувались. — Щоб вона вам удома не співала пісеньки: «Поки кисіль укипів — уже милий одубів!»

— Та я!.. Та в мене!.. Та зі мною!..

Бачте, як нахвалялись Гапличок і Бенеря, самотужки осягнувши мистецтво омолодження й довголіття!

Інші яблунівці теж гав не ловили, хоч, може, на перших порах і не вповні осягнули секрети макробіотичного дзену. Чому? А тому, що коли на їхній стіл потрапляли вермішель огура, коріння лотоса чи пиріжки з сезамом, то за давнім звичаєм їли ці екзоти так, як не того тіста книш, чи як галушки, які дзьобом сіли, чи оте що-небудь, аби вареники. Отож і не було ніякої користі ні від підливи бешамель, ні від осітасі, ні від кави з кульбаби...

Саме в ту пору пишним цвітом розцвів у благословенній Яблунівці хаос... Та й як було не розквітнути хаосу, коли якась тітка має з лавки ліонську підливу і яннох, себто каву Осави, може омолодитись і скинути з плечей років десять-п’ятнадцять, а її сусідка через дорогу як носила на плечах свій вік, так і носить, бо не годна в лавочника Петра Кандиби дістати ні ліонської підливи, ні каву Осави, ні кокко, ні чай міу, ні банча-жень-шень. Поглянеш на якого механізатора чи шофера — не тільки сам чоловік омолодився, походжає лебедем, а й жінку свою омолодив, і та походжає лебідкою, а й своїх молоденьких діток омолодив, хоч, звичайно, дітворі те омолодження зовсім не потрібне!.. А на деяких яблунівських бабів подивилися б ви (звісно, на тих бабів, у яких якщо не син при ділі, то зять, якщо не дочка, то невістка)! Ще вчора була отією бабою, якою двір наживається і зживається, яка сиділа на печі й не кукала, яка всіх жаліла, а її ніхто не жалів, зате сьогодні... Зате сьогодні вона вже спростувала оту споконвічну яблунівську мудрість — і стала таки дівкою. Та ще такою дівкою, що якби її дід на торг возив, то ту бабу кожен би купив, що якби дід їй говорив о хлібі, то вона б йому тільки о фіалках!

А кашу заварила колишня спекулянтка й пройдисвітка Одарка Дармограїха, навернена грибком маслючком до сумлінної колгоспної праці. Коли вона зайшла в лавку погожого літнього дня, то очі в Петра Кандиби стали такі, наче в їхніх зіницях міль молю гризе, а молі чорт не бере. Задумавши й собі омолодитись, попросила молодиця гречки й пшона, помідорів і картоплі, квасолі й щавлю, буряків і грибів, часнику й чечевиці, редьки й цибулі та іншого надібку, без якого яблунівці тепер не омолоджуються. Лавочник із лиця став такий, наче йому краще б відьму зобачити, а не Одарку Дармограїху.

— Може, тобі ще й реп’яхів дати? — поспитав крізь зуби їдко.

—І реп’яхів, і гарбузів, і капусти...

— І молоденьких пагонів бамбука? — поспитав, наче глека розбив пополам.

— І пагонів бамбука, й сельдерею, й зеленого горошку, й спаржі...

— Оливок зелених і чорних, куропаток, яєчок із зародками, анчоусів, лангуст, форелі, жабок? — допитувався з таким притиском, наче ось-ось на кутні засміється.

— І жабок, Петре, аякже, бо коли омолоджуватись, то омолоджуватись, бо коли дбати про довголіття, то дбати. Все візьму, навіть напій із білого полину!

— Навіть такі спеції, як василіон і кервель? — Петро Кандиба кидав слова, наче маслаки для скаженого пса. — І морську нерафіновану сіль?

— Еге ж! Бо коли всі скидають літа, то чом би й мені якийсь десяток-другий не скинути, чом би знову в молодість не повернутись!

— Не дам! Так що пора тобі гладити дорогу з лавки, — сказав Петро Кандиба голосом людини, що вчора перепила, а сьогодні ще ніяк не похмелиться.

— Але ж іншим відпускаєш...

— Тобі не дам, щоб знову не схибнулася з правильної дороги й не вдарилась у спекуляцію та шахрайство. Бо, чує моя душа, не доведе до добра оте добро, яке ти хочеш узяти в лавці. Та й де стільки грошей набрала, щоб закупити чи не всі макробіотичні харчі? Видать, зосталися запаси від колишніх нетрудових доходів?

Одарка Дармограїха доказувала, що, звичайно, могла б нарвати реп’яхів по бур’янах і гарбузів і капусти дістати для макробіотичного дзену, але ж роботи стільки, що вгору ніколи глянути. От якби вона ледарювала, як перше, то в лавку не навідалася б, усі ці макробіотичні харчі мала б якщо не зі свого саду чи городу, то з чужих пройдисвітських рук.

— Остання в попа жінка, та й то неправда, — стояв на своєму лавочник Петро Кандиба, сердячись на покупця так, як сердилась на попа три роки ота проскурниця, а піп і не знав.

То до чого додумалась Одарка Дармограїха? Надумала скаржитись голові колгоспу Диму. І ще не встигла поскаржитись, як отой вредний лавочник Петро Кандиба, що намислив собі потішитися з бідної колишньої спекулянтки й пройдисвітки, а тепер свідомої трудівниці, вирішив замаслити Одарку Дармограїху. Він їй посеред ночі на автомобілі «Запорожець» повнісінький багажник чого тільки не припер — тільки з риби були там вустриці, спрути, вугрі, судаки, мерлани, форель, щука, тунець, дорада, камбала, соми, лангусти, креветки, омари, оселедці, сардини, анчоуси... Бери, Одарко Дармограїхо, їж, омолоджуйся, дбай про довголіття, як інші яблунівці дбають, тільки не ходи зі своїми заявами до голови колгоспу Дима.

Од гніву обличчя в Одарки Дармограїхи стало червоне, Мов круглий місяць над сільським обрієм.

— Щоб тебе живцем земля пожерла! Та тобі забожиться, як-собаці муху з’їсти! — полетіли їй із рота прокльони. — Та чи Хома Хомович для того навертав мене на путь істини, путь правди й добра, щоб ти мене знову збивав на криву стежку? Та лучче мені ходити мара марою, нечупарою, ніж я руку простягну до твоїх хабарів!

— Дурна клятьба господаря шука, — буркнув роздосадуваний лавочник Петро Кандиба. — Та ні один чесний чоловік не відмовився б від оцих макробіотичних харчів, бо розумний.

То до чого іще додумалась молодиця? Сіла за кермо «Запорожця», завезла оту рибу до яблунівського ставу й випустила у воду. От саме з тих пір, коли хочете знати, й розбагатів колгосп «Барвінок» на вугрів, судаків, спрутів, щук і сомів, бо стало водитись тієї риби в Яблунівці тьма-тьмуща, вистачало не тільки для своїх споживачів. Та це вже випереджаємо події...

Не збивши з путі праведного колишню спекулянтку і пройдисвітку, лавочник Петро Кандиба змушений був покаятись і сам із кривої стежки вернутись на путь істини й правопорядку. Відтепер уже він цурався всяких родинних стосунків чи блату, відтепер відпускав макробіотичні продукти в порядку живої черги. Так що навіть Одарка Дармограїха навезла собі стільки макробіотичних продуктів, скільки хотіла, навіть запас, який біди не чинить, зібрала в коморі й на горищі, в погребі й погрібнику, в хліві і в курнику.

Тепер уже ніщо не перешкоджало Яблунівці всерйоз і надовго зайнятись мистецтвом омолодження й довголіття, і вже ніхто не прагнув того довголіття на дурницю.