Парад планет

РОЗДІЛ СОРОК П’ЯТИЙ,

Хома в гордині великій думав, що йде попереду прогресу, себто зухвало показав п’яти науково-технічній революції: ще б пак, із утилю, використовуючи внутрішні резерви, змудрував машину часу, досі нечувану й небачену!

Наш люд за роки народної влади на всяких транспортних засобах наїздився — хай тобі кінь чи віл, автомобіль чи трактор, човен підводний чи надводний, вертоліт чи літак. Учені обіцяють, що незабаром космічні кораблі стануть таким самим буденним транспортом, як пошарпаний автобус від Яблунівки до району, що надзвукові й надшвидкісні фототрони в двадцять першому столітті не дивуватимуть навіть мальованих стовпів.

Але гемонська машина часу змудрована просто з утилю геніальними руками старшого куди пошлють!..

На машині часу їздити не випадало, а кому не закортить! А кому не засвербить помандрувати не просто від Яблунівки до Сухолужжя чи Великого Вербчого, а в часі, в якому, виявляється, можна їздити так само, наче від свого села до сусіднього!

Ну, тут і сипнули до чудотворця Хоми, щоб дав покататись. Всідались на зручному сидінні за мармуровою лампою-діодом, грибок маслючок крутив перламутрового важеля, тривожно шуміло листя на деревах, вилягала трава — й машина часу зникала з мандрівником, наче їх не було від ясеном!

Видать, той кустарний витвір ще був багато в чому недосконалий, бо раптом машина почала возити цікавих яблунівців із колгоспу «Барвінок», із нашого кипучого сьогодення в часи античні!.. Так, повернувшись із мандрівки в часі, директор школи Діодор Дормидонтович Кастильський розповідав на уроках у школі, що побував у стародавній Трої, оспіваній Гомером. І, звичайно, яблунівські учні — єдині в світі! — вірили своєму директору. Вірили, що він там зустрічався з Гектором, Ахіллом та Агамемноном, бачив могутні фортечні стіни міста, неприступні башти, палаци, а також начебто зустрічався з царем Пріамом. Цар Пріам, приймаючи в пишному палаці директора яблунівської школи, похвалився перед гостем своїми знаменитими скарбами. Він, Діодор Дормидонтович, тримав у руках золоті персні, золоті діадеми, золоті пластинки серцевидної форми. А ще зображення богів — і ці зображення також із чистого золота. А ще жіночі прикраси, ґудзики, голки, а ще великі золоті чаші й кубки та інший золотий посуд, а ще посуд срібний, посуд мідний!..

Почувши про золоті гори, побачені Діодором Дормидонтовичем у античній Трої, колишня спекулянтка і пройдисвітка Одарка Дармограїха відчула в собі рецидив шахрайської сверблячки. На грошах нема знаку, ким вони нажиті, міркувала вона потай, то чи не звідати оту напасть, що чорт мені часом гроші дасть? Та й теж упросилася в Хоми помандрувати в машині часу. Помандрувала вранці, а повернулась увечері, зла й роздосадувана, що так не поталанило. Розповідала молодицям, що потрапила в пустелю, а в тій пустелі — на руїни міста, а в тому місті — на руїні палацу. Лишенько, смалить сонце, спека, обвалились гранітні балки; на кам’яних барельєфах вибито, як полюють на биків, як б’ються лев і бик, а ще чоловік і бик; на одному камені вибито дерево, що схоже на Молочний Шлях, а коло нього два місячні серпи. А ще великі, виточені з каменю звірі — бик, обіч бика два леви, а віддалік — два сфінкси з жіночими очима. Здибалось на руїнах палацу двоє людей, але теж кам’яні й німі, як бовдури. В нанесеному смерчами піску валялись амулети із зображеннями зміїв, що звиваються. Важка плита кам’яна страхала зображенням химери, шо мала людську голову, тулуб у химери знизу переходив у риб’ячий хвіст, а в руках у химери — велетенська змія, що звивається дужим тілом.

— Людоньки! — бідкалась Одарка Дармограїха. — Авжеж, хотіла щось прихопити, коли без хазяїна лежить у пустелі, але не було що й брати! Який зиск на хазяйстві із кам’яних зміїв та кам’яних биків, який толк із кам’яного чоловіка?

Значить, колгоспний люд із Яблунівки їздив по всіх усюдах, а потім скільки балачок точилось про ті поїздки і всякі чудні придибенції в часі з видатними й менш видатними героями історії!.. Фуражир Ілько Дзюнька хвалився, що побував у Єрусалимі, в долині річки Йордан, милувався розкішними пальмами, вдихав запахуще благовонне повітря, відвідав Ієрихон. І начебто йому, яблунівському фуражиру Ількові Дзюньці, своїми очима вдалось побачити великі біблійні чудеса. Еге ж, бачив, як Господь Бог висушив води річки Йордан, як довкола Ієрихона носили «ковчег Господній», як дули в священні труби, від звуків яких розсипались на прах могутні стіни, й суремний звук священних ієрихонських труб і досі чується у вухах фуражиру Ільку Дзюньці.

Гай-гай, де тільки випало яблунівцям побувати на машині часу... На корівнику, запаливши цигарку, зоотехнік Невечеря не міг нарозповідатись не комусь, а грибку маслючку, як ниньки, гей, і в далекі часи забрався на тому химерному транспорті. На чужині, біля міста, що зветься Віфсаїда, зібралось кілька тисяч голодного люду. Мали вони у вечірню годину, коли день став схилятись, лише п’ять буханців хліба й дві риби. Зоотехнік Невечеря, подорожуючи в часі, своїми очима бачив, як порозсідався той голодний люд рядами, як смиренний чоловік із бунтівними пророчими очима взяв тих п’ять хлібів та дві риби...

— І повіриш, Хомо, чи не повіриш? — оповідав зоотехнік, блимаючи цигаркою. — Споглянув той чоловік на небо, благословив п’ять хлібів та дві риби, і поламав, і дав учням, щоб клали народові. І всі їли й наситились!

Носило яблунівців у тих подорожах не тільки від Трої до Мертвого моря, побували вони не тільки на Голгофі, де розп’ято Ісуса Христа, а й у славному Віфлеємі, де нова зоря стала, себто народився Ісус. Декотрі з яблунівців, жодного разу не побувавши в сільській бібліотеці, відвідали бібліотеку царя Ашшурбанапала, що розмістилась у розкішному палаці, який вразив їхню уяву могутніми алебастровими стінами й крилатими кам’яними велетнями з людськими головами. Ці яблунівці, що прочитали унікальні клинописні таблички, потім ніяк не могли нахвалитися своєю ерудицією, наввипередки одне перед одним цитуючи власноручний напис царя Ашшурбанапала: «Я, Ашшурбанапал, осягнув мудрість Набу, все мистецтво переписувачів, засвоїв знання всіх майстрів, скільки їх є, навчився стріляти з лука, їздити на коні й колісниці, тримати віжки... Я осягнув ремесло мудрого Адапа, осягнув приховані таємниці мистецтва письма, я читав про небесні й земні будівлі й міркував над ними. Я був присутній на зібраннях царських переписувачів. Я стежив за знаменнями, я тлумачив явину небес із ученими жерцями, я розв’язував складні задачі з множенням і діленням, які не зразу зрозумілі... І в той же час я вивчав і те, що треба знати владиці; і пішов своєю царською дорогою».

Старенька й суха, мов очеретина, жіночка, що самотиною вік вікувала неподалік од колгоспного дворища, не один день зважувалася сісти на машину часу. Зрештою таки сіла, пополотнівши на безкровному виду, таки зникла з машиною, мовби наслання. Як поїхала без лиця мандрувати в часі, так і повернулась без лиця.

— Хомо Хомовичу, я ж тебе просила показати Содом і Гоморру! — мовила докірливо.

— А я вам, Дарино, показав не той Содом і не ту Гоморру? — здивувався грибок маслючок. — А що ж ви там бачили?

— Ой, бачила, бачила... Й велику зірку, а вона світить червоним і чорним промінням... А ще багато зміїв посплітались клубком, а з того клубка дивиться велике око... А ще кремінні сокири й черепки, а ще попіл і головешки... А ще бачила, як сонце зійшло над землею, як дощем проллялись вогонь і сірка й пропали міста... і як жінка Лотова оглянулась на страшні румовиська — й стала соляним стовпом.

— Значить, Дарино, таки побували в Содомі й Гоморрі, як і просили!

— Ой Хомо Хомовичу, не в тому Содомі і не в тій Гоморрі я хотіла побувати, а на війні, що мого сина Миколу вбила. Та ще в той день я хотіла втрапити, коли його вбити мало, я ж бо ту кулю хотіла відвести руками від нього...

— Так ви ж не Божа Мати, Дарино...

—Кожна мати для своєї дитини — це Божа Мати!..

Значить, усякий люд просився в грибка маслючка на машину часу, щоб навідатись у день завтрашній чи позавтрашній, у минуле чи давноминуле. Той яблунівець, гляди, хотів попрощатися й поговорити з рідною матір’ю, бо нагло вмерла й на той світ переставилась, навіть слова не сказавши; той щось забув прихопити, то хотів знайти сокиру під лавкою; та баба не досварилася з сусідкою за межу чи за курей, то нині хотіла допомнитися свого. Якби грибок маслючок давав кожному свою машину, щоб із дня нинішнього в день учорашній їздили, то розпалася б вона від частого вжитку, як розпалися могутні оборонні стіни Ієрихона від звуку священних сурем, пізніше прозваних ієрихонськими... Гаразд, що конструкція була недосконала, тому старший куди пошлють відказував прохачам:

— Можу завезти в старовинний Вавілон, можу показати вам царя Навуходоносора, познайомити з біблійним Авраамом, коли він залишає легендарне місто Ур... А яке диво — місячні глиняні бики з Урука!.. Хто бажає посидіти під дубом Авраама?.. Напитись води з колодязів у Беер-Шеві?

Згодом уже тільки дітлахи катались на машині часу. А дорослий люд, по-перше, оскому збив од тих подорожей, по-друге, жінка чи теща зизом дивляться на ті вештання в часі, коли чоловік хати не тримається, по-третє, робота в полі чи на механізованому стані сама не зробиться, коли ти, скажімо, помандруєш і підпряжешся будувати піраміду Хеопса чи пересипати з пригорщі в пригірщ пісок у Сінайській пустелі...

Машина часу мала й іншу істотну ваду. Чудотворець Хома наобіцяв, що на цьому транспорті-всюдиході можна мандрувати в часі не тільки в минуле, а й у майбутнє. Яке те минуле — ми вже знаємо: Троя, древні Вавілон та Ассірія, Голгофа в Єрусалимі, єгипетські фараони, володіння цариці Савської, яка, за свідченням однієї допитливої молодиці, таки справді мала козлячі ноги. А майбутнє?

Звісно, кому не кортить заглянути в завтрашній день? Та ще так, щоб не покласти в ім’я майбутнього все своє життя, а сів на машину — і вже там! І вже ти подивився й знаєш, із ким візьмеш шлюб, якщо зараз холостякуєш; і яке підвищення в посаді матимеш, якщо в тебе міцна кар’єристська жилка; і довідаєшся, в яку халепу вскочив не твій ворог, а близький друг, який подеколи здається тобі лютішим від ворога. Охо-хо-хо, скільки цікавого можна підглянути в майбутньому вже сьогодні, коли те майбутнє ще тільки брунькує і в пуп’янок убивається!

Але в старшого куди пошлють один конфуз траплявся за другим. Ото сяде чоловік у машину часу, щоб у майбутнє летіти, Хома крутне перламутровий важіль різко праворуч, а машина чомусь не заводиться — й край. Вже за той перламутровий важіль брались не тільки найдужчі чоловіки, а й найвправніші механізатори, проте, як на зло, машина стояла на місці, хоч важіль і рухався. Ну, звісно, дехто потай вважав, що Хома хитрує, що грибок маслючок жаліє майбутнього для яблунівців. Мовляв, у минуле — будь ласка, а в майбутнє — зась, бо з майбутнього хочемо вдвох із Мартохою покористати так, щоб аж із горла лізло...

Зрештою, балачки про машину часу не могли не дійти до голови колгоспу, і Михайло Григорович Дим, вибравши вільну хвилинку, завітав на дворище до старшого куди пошлють. Уже посивілий, із покропленими сивиною скронями, з протуберанцями зморщок під очима, він розважливо оглядав машину часу, що завмерла на своїй звичній стоянці під ясеном.

— Значить, надумав іти попереду прогресу, Хомо? — поспитав, світячи мудрим поглядом.

— Ініціатива моя! — похвалився той. — Нате й моє горнятко, щоб і я була Химка!

— Складної еволюції зазнав твій геній, Хомо. Сам поміркуй: від ясновидюшості, вентрології, магії, ілюзіонізму, знахарства та всяких забобонів із макробіотичний дзеном та сорокаденним голодуванням ти перейшов у лави борців за технічний прогрес!

— Не без вашої допомоги, — нагадав грибок маслючок, ніяково переступаючи з ноги на ногу, — я додумався до такої машини!

— Кажуть, ти й парад планет обіцяєш організувати?

— Дурне діло не хитре, — не став критися з творчими задумами народний умілець.

— Сам упораєшся?

— Спробую сам, а в разі чого — й перед колгоспом поклопочуся за поміч.

—Авжеж, гуртом і батька легше бити, а парад планет — починання хоч і цікаве, але нове... То що я тобі скажу за машину, Хомо. Добре, що ти, народний умілець, не стоїш осторонь прогресу, дерзаєш. Та чи не здається, що дерзаєш ти без належної відповідальності? Ну поміркуй. Та тітка з твоєю поміччю подалась до ассірійських царів у древню Ніневію, вештається по палацах, зачитується клинописними табличками в бібліотеці Ашшурбанапала. Той дядько потеліпався хтозна в яке століття, опинився в Єрусалимі, поплуганився на Голгофу подивитись, як там розпинають Ісуса Христа. Ще там хтось додумався податись у Єгипет, помагає зводити піраміду Хеопса, наче там рабів мало, наче там піраміду не зведуть без яблунівського колгоспника. Хіба всіх колгоспників наших проконтролюєш, як вони в часі подорожують? Дивись, наш Іван чи Степан пристане до фанатичних жерців у Вавілоні, дивись, Василь чи Микола очолять бунт рабів у древньому Єгипті... Та вони ж, наші хлопці, всю історію догори ногами поставлять! А хто відповідатиме? Михайло Григорович Дим! Бо відпустив своїх людей байдикувати в часі. Ну поміркуй!.. Та й роботи в колгоспі доста, земля рук просить, а ті руки повіялись у Содом і Гоморру, а ті очі видивляються, чи в цариці Савської часом не козлячі ноги! Бачиш, як обертається твоя самодіяльність для колгоспу, для загального добробуту. А для мого авторитету?.. Що б про мене казали у Сухолужжі чи у Великому Вербчому, якби довідались, що я кинув гарячі діла в колгоспі — й теж гайнув у гості до пророка Мойсея чи до пророка Ієзекиїля? Та з мене голови колгоспів усієї України сміялися б, та після цього вже ніколи мені головою не бути.

— Я ж хотів як краще, — прошепотів грибок маслючок, мов громом небесним прибитий. — Та не така ця машина кепська, в колгоспі знадобилася б на якійсь роботі.

— На якій роботі? Щоб по чужій історії кататись?

— Підчитаю літературу, відрегулюю важіль, то й у майбутнє поїдуть люди, знайдуться охочі.

— Ой Хомо, хоч ти й замірився на парад планет, і цю твою ініціативу я підтримую, але хіба на отакій машині часу наш колгосп «Барвінок» збирається їхати в майбутнє? Гай-гай, Хомо, наша філософія — це не машина часу, а ударний труд. І кому пам’ятати про це, як не старшому куди пошлють? Чим більше й краще працюємо — тим ближче наше майбутнє, так що не треба наш люд роззброювати такими утопіями, як твоя машина часу.

— Та чи не маю я права на помилку? — пробурмотів Хома, якому ой як полестило, що голова колгоспу наголосив на його високому званні страшого куди пошлють.

— А чи не здається, Хомо, що всю твою дорогу в майбутнє вистелено помилками, наче трояндами?

— Я весь у гріхах, як у реп’яхах, — згодився грибок маслючок, і лице його стало пісне, мовби проміняв чоловік бики на воли, аби вдома не були. — А що ж мені з цією машиною діяти?

— Відправ її в таке далеке минуле, щоб вона звідти ніколи не повернулась і не зривала трудової дисципліни в колгоспі, бо за дисципліну тепер суворо питають.

Ех, бачили б ви, як завзято грибок маслючок крутнув уліво перламутровий важіль! Машина часу, мерехтячи слоновою кісткою й нікелем, гірським кришталем і кварцом, а ще шліфованим білим мармуром, залізом, гумою (а все це — утиль, знайдений під ногами), завібрувала, зажахтіла теплом — і враз її не стало під ясеном, наче й не було ніколи, тільки листя зашелестіло грозовою тривогою, зашаруділо на городі сухе бадилля соняшників, хрипко скрикнули молоді півники біля хліва.

— Та хай летить під три чорти, раз таке діло! — з серцем сказав грибок маслючок — Бо на старість від своєї Мартохи всього можу сподіватись. Тільки я в колгосп до скребкового транспортера, а вона — в машину часу й гайда в довоєнну Яблунівку цілуватися з довоєнними парубками.

— Маєш глузд! — хвалив голова колгоспу Дим, тиснучи на прощання руку чудотворцю Хомі. — А з організацією параду планет обіцяю тобі свою підтримку!