Парад планет

РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ,

Як бачимо, чудотворцю Хомі в пору науково-технічного прогресу не так легко вдалось пристати до таких технічних революціонерів, як зоотехнік Невечеря, доярка Христя Борозенна, фуражир Дзюнька. Проте він ніколи не був би старшим куди пошлють у колгоспі «Барвінок», якби від прогресу відстав, а до революціонерів не пристав.

Кожен день науково-технічного оновлення в колгоспі «Барвінок» приносив небувалі гостинці, а коли дозрів сьогорічний урожай, у село хмарою нагрянув летючий загін роботів!

Пригадуєте, коли старший куди пошлють на лайнері літав до Америки, його на фермі підміняв робот Вася? Робот Вася належав іще до перших моделей, експериментальних, багато в чому недосконалих, тому-то й психіку мав неврівноважену, під впливом заїжджого гіпнотизера-шарлатана забаглось йому стати пляшкою горілки, з якої оковита не убуває, — й пропав безслідно робот Вася у світах...

Гай-гай, новітні моделі роботів із летючого загону, що прибув до Яблунівки, відрізнялись від робота Васі так, як сучасний колгоспник відрізняється від якогось печерного пітекантропа чи австралопітека. Роботи бігали по селу, снували в полях, на фермах, і ніхто з яблунівців не остерігався гостей, бо добре засвоїли так звані закони робототехніки, нещодавно введені до колгоспного статуту. Перший закон запевняв, що робот не завдасть яблунівському колгоспнику шкоди й неодмінно втрутиться, якщо хтось наміриться завдати шкоди тому колгоспнику. Другий закон запевняв, що роботи виконуватимуть усі накази, які їм даватимуть яблунівські колгоспники, за винятком тих випадків, коли вони вестимуть до порушення закону першого. Третій закон запевняв, що роботи захищатимуть своє існування, за винятком тих випадків, коли такий захист може призвести до порушення закону першого й закону другого.

Роботи, що прибули в Яблунівку, мали руки з кистями; були самохідні й самокеровані; мали системи енергопостачання й керування; мали невеличкий обчислювач із пам’яттю для видачі інструкцій і прийняття рішень; мали датчики — тактильні, шерехатостей, твердості, позиційні, маси, крайньої теплопровідності, температури, наближення, форми, розміру, зорові, кольорові, дистанційні, слухові й ті, що визначають положення кінцівок.

Хай ніхто не сприйме за образу, коли скажемо, що кожен із роботів мав прекрасні електронні мізки, які працювали з надзвичайною точністю й безвідмовністю. Тому, звичайно, прибулих роботів можна було використати на будь-яких роботах. Скажімо, ніхто не здивувався, коли замість листоноші Федора Горбатюка, що відбув на курси по підвищенню кваліфікації, пошту по селу став розносити робот, прозваний Кіндратом.

Яблунівці милувались і намилуватись не могли віртуозністю, з якою робот Кіндрат діставав кореспонденцію з поштарської цератової сумки! Ще б пак не бути йому віртуозом, коли конструктори навчили його робити захват долонею порівняно крупних предметів, таких, як журнали «Дніпро» й «Вітчизна», — тоді пучка великого пальця протистояла в нього пучці вказівного пальця з вишуканою граційністю. Коли робот Кіндрат брав порівняно тонкий об’єкт, такий, як лист чи переказ на гроші, — тоді великий палець протистояв пучкам інших пальців. А як йому вдавався так званий пір’євий захват, коли брав олівець чи ручку! Міцний боковий захват робот Кіндрат демонстрував, затискаючи районну газету між кінчиком великого пальця і боковою стороною вказівного пальця. А ще ж бо стрижневий захват, коли робот Кіндрат складав пальці на олівці в протилежних напрямках, а ще ж бо кульовий захват, коли його пальці замикались довкола круглої речі, а ще ж бо круговий захват!

Лишенько, та такому листоноші, як робот Кіндрат, не страшні були морози й негода — він сяяв пластиками й гумою, натуральною й штучною шкірами! А про його педантизм можна розповідати анекдоти — Кіндрат тричі на день у точно визначену годину приходив на обійстя яблунівця з кореспонденцією навіть тоді, коли для того яблунівця не було в сумці ніякої кореспонденції...

Замість буфетниці Насті за буфетною слойкою в чайній появилась грізна постать робота Полікарпа. Подивитись на Полікарпа збирались не тільки завсідники, а й прибігали діти, навіть старі баби навідувались. Річ у тому, що грізний робот Полікарп мав не п’ятипалу, а семипалу руку! Семипалою рукою електронний буфетник водночас хапав не тільки пляшку «Сонцедару», від якого б трава вигоріла, наче від американського напалму — в’єтнамські джунглі, а й чарку, а й смажену сарданелу під томатним соусом, а й пачку цигарок, а й коробку сірників. І хоч рука в робота Полікарпа не нагадувала руку буфетниці Насті, все ж це була досконала рука, на якій сім пальців поводились незалежно й протистояли фіксованому великому пальцю.

Вдаючись до так званих модульованих сигналів радіочастот, використовуючи пряме візуальне відображення вихідних сигналів за допомогою електронно-променевої трубки, а також виводячи сигнали в інфрачервоній і ультрафіолетовій сферах, або на ультразвукових частотах, електронний буфетник Полікарп увічливо казав:

— Сердечно прошу, шановний довгожителю Гапличок, приємного апетиту й довгих років життя!

Розчулений повагою, довгожитель Гапличок пускав сіру, як тля, пекучу сльозу:

— Робот Полікарп мене поважає! Лучче тепер, ніж у четвер, дождатися з моря погоди! Та його б устами мед пити, та хай би його казанню кінця не було.

— Та я такий, що й батога з піску вплету! — похвалився робот Полікарп, котрого, либонь, сконструювали не тільки любомудром, а й задавакою.

— Видно, Полікарпе, що ти господар не кепський, а лепський! — підхвалював довгожитель Гапличок, якому дедалі дужче подобався компанійський балакучий робот. — Еге ж, не сито з собачого хвоста!

А в яблунівський лавці замість лавочника з діда-прадіда Петра Кандиби появилося за прилавком чудо маніпуляційної техніки робот Василь Васильович, який зовні мало чим відрізнявся від людини. Статечний, імпозантний у рухах, він сяяв матовою білизною продовгастих щік і сферичною опуклістю блідого чола, а губи мав аскетично худі. Взагалі, губи своїм малюнком виказували в його натурі якщо не приховану похітливість, то глибоку зацікавленість протилежною статтю, себто грайливим яблунівським жіноцтвом, котре так і сипнуло в лавку, щоб помилуватися симпатичним роботом, схожим на кіноактора Мастрояні. І хоч якійсь вертихвістці товару ніякого купувати не треба, однак крутиться перед вродливим роботом, лупає й лупає на нього лукавими очима. Повірте, якби на вас так лупали, ваша душа співала б солов’єм, тож і робот, не лопуцьком роблений, мав почувати щось!

— Василь Васильович! — щебетала яка-небудь яблунівська звабниця. — А відпустіть-то мені кульок солодких горішків, бо щось на солодке потягнуло.

І, вже одержавши від спритного робота Василя Васильовича кульок горішків, звабниця загравала:

— Пригощайтесь моїми горішками, Василю Васильовичу, ох і смачні!

—Ми не вживаємо, — чемно відказував робот.

Проте навриплива колгоспна звабниця так насідала на робота Василя Васильовича, що де й дівався його стрим! Це чудо маніпуляційної техніки клало до рота цукровані смажені горішки й жерло так, що ніхто не засумнівався б: еге, він робот добрий — од хліба, од солі чорт його не віджене! А що молодичка підсміювалась до робота Василя Васильовича, то й він відповідав їй добре відрегульованим соковитим баритоном, блимав зіницями очей, і ніхто не осмілився б сказати, що цьому симпатичному Василеві Васильовичу, може, знамените чудовисько Франкенштейна доводиться пращуром по батьківській лінії.

Як ото в людській сім’ї не без виродка, так, буває, один паршивий робот усе стадо псує. Кіндрат, Полікарп, Василь Васильович — славні роботи, зажили пошани в яблунівців, хоч їхні портрети чіпляй на Дошку пошани біля колгоспної контори. Посадили в бухгалтерію «Барвінка» Модеста Олексійовича Недригайла, модель типу «Астарта», ціна якому не більша, ніж кольоровому телевізору в базарний день. Не так уже й багато операцій від нього вимагалося — сиди за рахівницею, клацай кісточками, підраховуй колгоспні прибутки, знай своє сальдо-бульдо, так ні ж!

Він, андроїд (себто робот екстремальної форми зі шкіряним покриттям — гладеньким, еластичним, ніжним, яке не відрізниш від людського), не хотів знати своє саль-до-бульдо, а тільки розхвалював сам себе, наче хворий на нарцисизм. Розвалившись у кріслі, як отой, що ладен із неба зорі хапати, а під носом нічого не бачить, Модест Олексійович Недригайло так казав про себе рахівникам та економістам:

— Та ні в кого з роботів нема таких блоків мажоритарної логіки, як у мене! А операція настройки перцептрона для мене — просто тьху! Та куди там системі «Адалін» чи «Мадалін» проти моєї системи «Астарта». Ось зачекайте лишень, скоро використають інтегральну схемотехніку, мініатюризують мій перцептрон — я тоді не такої заспіваю!

— А ви, Модесте Олексійовичу, знайомі з методом тіньової маски? — запитував котрийсь із колгоспних економістів, який теж був не ликом шитий у робототехніці.

— Ха-ха, ще б пак! — погордно відказував робот Недригайло і, ще важніше розкидаючись у кріслі, закладав ногу за ногу. — Знаємо так звані позитивні й негативні суми, й суму-помилку!

— Тямите на позитивній і негативній кореляціях?

— Ха! Авжеж!.. А хто з вас може похвалитись такими конденсаторами, як у мене? — І робот Недригайло бив себе кулаком у груди, наче якийсь яблунівський дядько. — А фотоелементами? А кодово-імпульсивними модуляціями? А мажоритарними логічними елементами?

Ввійшовши в раж, марнославний робот Модест Олексійович Недригайло хвалився, як ото хвалилася сова своїми дітьми, гудячи все людське, — хай то артерії великого кола кровообігу чи особливості капілярного кровообігу в яблунівців. Хто б то відати відав, що вітер віє та й стихає, а як робот почне — не переслухаєш. Модест Олексійович базікав про якісь свої рефлекторні дії і позиційний зворотний зв’язок, про методи акумулювання енергії й соленоїди!

— Я не без роду-племені! — бундючився й бундючився робот Недригайло. — Я маю родичів не десь, а в Америці. Система «Роботаг» трудиться на транспортері. Там мої родичі роблять не тільки на фермах, а й на заводах коло конвейєрів! «Сервейор-3» літав до Місяця! І в Японії теж маю родича на прізвище «Хівіп», знали б ви, які в нього підсистеми «око», «мозок», «рука», який у нього магнітний барабан для програми!

Як бачимо, робот Модест Олексійович Недригайло вдався не тільки базікою, що користувався своїм штучним інтелектом, як мельник путнім вітром, а й хвальком, що хвалиться, йдучи на торг, а не з торгу, а й ледарем, якому аби день до вечора. Та цур йому! Пек!..

Як не сказати про те, що голову колгоспу Михайла Григоровича Дима на якийсь час замінив робот Леонардо Явтухович Датунашвілі. Очевидно, враховуючи те, що Леонардо Явтухович покликаний працювати в середовищі, потенційно небезпечному для людини, конструктори наділили його лівою рукою й кистю лівої руки з дистанційним управлінням. Зате в праву руку й кисть правої Руки робота Леонардо Явтуховича вмонтовано систему автоматичного самоуправління. Хтось би подумав, що з такої причини ліва рука робота Леонардо Явтуховича подеколи не відає, що чинить права, — й помилиться. Бо коли працювала ліва, то не працювала права, й навпаки — коли працювала права, то не працювала ліва. «Справжнє моє місце за покликанням — у атомній промисловості, — міркував у Яблунівці робот Леонардо Явтухович. — Але де, коли не в селі, я повинен розширити обсяг своєї робочої зони, як маніпулятор?! Де, як не в селі, підвищувати швидкість функціонування?!

Мабуть, до вищесказаного годиться додати, що робот Леонардо Явтухович Датунашвілі, працюючи деякий час на посту голови колгоспу «Барвінок», привертав загальну увагу не так своїми прикметними руками, як тим, що пересувався не на ногах і не на колесах, а на... гусеницях!

Кабінет — обмежений простір, і в цьому обмеженому просторі робот Леонардо Явтухович показував високі зразки максимального маневрування. Прилаштували б йому, скажімо, троє коліс із незалежним управлінням — і вже б він не домігся такого ефекту за столом, чи біля сейфа, чи біля діаграми економічних показників, що висять на стіні. Звичайно, паркетна підлога в кабінеті дуже й дуже потерпала б від гусеничних шасі, якби не шини. Треба сказати, що шина в робота Леонардо Явтуховича на гусеницях була з окремих часток-брикетиків, її сконструювали з рояльних струн, так що Датунашвілі пересувався під звуки приємної фортепіанної музики. На протектор шини пішли титанові смужки, розташовані ялинкою, в шину також вмонтовано амортизаційні кільця, які зменшували прогинання, дозволяли наїжджати на камінці, пеньки, пляшки. Зайве захоплюватись такими шинами на гусеницях у робота Леонардо Явтуховича, адже кожному зрозуміло, що, коли ти підміняєш голову колгоспу «Барвінок», шини оптимальної конструкції дають тобі змогу вільно пересуватись не тільки в кабінеті, не тільки в полях і на фермі, а й незамінні біля законної жінки, з котрою мусиш теж неабияк крутитись.

І як тут не згадати робота-красеня Едика, який вразив увагу яблунівських жінок та дівчат! Хай і не в лавці за прилавком стояв, хай і не в кабінеті голови колгоспу гримів рояльною музикою гусениць, а звичайний механізатор — зате який механізатор! Споконвіку в яблунівських дядьків та парубків водилось на хозяйстві по дві ноги, і в майбутньому, не припусти Господь, мати менше чи більше...

Робот Едик мав чотири ноги!

Ставний, крутоплечий, груди — колесом, щоки — кров із молоком, він грав червоними вогнями очей, наче стоп-сигналами. Коли вдосвіта йшов у поле до трактора, ноги в робота Едика ступали по черзі й не квапились одна поперед одної, й не відставала якась у такому великому гурті. Траплялось, одна з численних ніг (тут не скажеш — ліва чи права! ) псувалась, тоді Едик спокійно втягував її в тулуб і далі йшов на трьох ногах. Траплялось, що вранці вродливий робот ішов у поле до трактора на чотирьох ногах, а з поля повертався лише на двох, бо — правди ніде не сховаєш — техніка безпеки роботів у «Барвінку» ще накульгує на обидві ноги, отож як добре, що Едику приробили аж чотири ноги!

Вечорами вродливий робот Едик, що квартирував у сільської самогонниці Вівді Оберемок, виходив у яблуневий сад із електрогітарою, звуки якої чимось нагадували звуки гаванської гітари.

— Ходи-но сюди, Векло, бо ще не смеркло! — лунав палкий спів робота Едика по всій Яблунівці. — Поквапся, Тетяно, бо ще рано! У всякої Федорки свої одговорки!

Прекрасна яблунівська стать мліла від мук кохання до звабливого робота, котрий розмовляв із нею щирим золотом яблунівських-таки приповідок.

— Хто вийде заміж за Пилипа — буде голий, наче липа!.. Дурного Кирила і Химка побила!.. Який Яків, стільки й дяки!

Отак-о вродливий Едик на чотирьох ногах залицявся до Векли, Тетяни чи Федорки, водночас ганячи й збиткуючись із їхніх Пилипа, Кирила чи Якова. Та ще під музику електрогітари, що ридала гаванськими звуками! Не один яблунівець спалахував злістю й ревнощами, не один хотів побити електрогітару на залізних крижах, заодно потрощивши Едику всякі гідравлічні циліндри, зубчасті коліщатка й зубчасті рейки, вертикальний вал та програмний барабан. Еге ж, поспівав би, якби добряче стукнули по програмному барабану! Хоч ти й на чотирьох ногах, але добре спотикався б!

Але ніхто з яблунівців так і не зважився по-чоловічому чи по-парубоцькому поговорити з роботом Едиком. Знаменита яблунівська гостинність не дозволила. Адже прислала роботів у село науково-технічна революція, хоч, може, не всі вони й достойні відстоювати її позиції.