Розділ 9

Вранці Анжела прокинулася з важкою головою та гострою алкогольною інтоксикацією. Події вчорашнього вечора ховалися під щільною завісою, тож коли вона побачила величезні синці на тілі Лесі, не одразу зрозуміла, що сталося.

— Вдягни щось на довгий рукав, — звеліла доньці.

Леся покірно кивнула й пішла вмиватися до ванної. Анжела тим часом посмажила дитині яєчню, а собі зварила міцної кави. Голову розпирав жахливий біль, під горлянку підступала гірка нудота. Сидячи за кухонним столом, вона підперла голову руками й подумки сказала собі: «Кляте бухло... треба зав’язувати». А тоді її погляд зачепився за невеличкий складений удвоє аркуш паперу, на якому дитячим почерком її доньки зазначалося «Мамі».

«Шановна Анжело Богданівно! Повідомляю, що ваш син Дмитро Кухарчук прогулює шкільні заняття. Був відсутній у четвер та п’ятницю. Прохання провести виховну роботу вдома, або негайно надати довідку від лікаря, якщо він захворів.

Заздалегідь удячна.

Гайсин Катерина Вадимівна, класний керівник 11-В»

Тієї миті, коли Анжела дочитувала записку, на кухню увійшла Леся. Побачивши, що мама нарешті знайшла папірець, сказала:

— Діми нема. Ти не знаєш, куди він подівся?

Анжела хитнула головою. А по спині їй пробіг холодок. Так, наче раптом до квартири увірвався зимовий вітер.

— Може, поїхав з друзями на якийсь фестиваль... ти ж його знаєш, — відповіла вона дитині, не вірячи жодному своєму слову.

— А якщо з ним якась біда? — ледь чутно прошепотіла Леся, колупаючи виделкою сніданок. Їй не хотілося їсти смажені яйця знову й знову.

— Припини! Та що з ним буде? — із награним позитивом відказала Анжела. — Зараз вип’ю кави й зателефоную йому на мобільний.

Леся вирішила, що мамі краще знати. Проте не могла не хвилюватися за брата. Вони не були надто близькими, але в таких випадках як учора ввечері — Діма завжди заступався. За неї та маму. І коли тато Вітя ставав злим, лише Дімі вдавалося його угамувати.

— Мам, можна я щось запитаю? — несміливо мовила Леся, відставляючи повну тарілку вбік.

Мама кивнула.

— А навіщо ви п’єте горілку?

Мама застигла, а Леся продовжила:

— Мені дуже страшно... Коли ви п’єте, то одразу міняєтеся. Ну, ніби щось вселяється.

Анжела не знала, що відповісти доньці. Їй раптом стало дуже соромно. Пекуче відчуття огиди до самої себе накотило величезними хвилями, забиваючи подих. І справді, навіщо? Як вона могла дозволити підняти руку на її дитину?

— Не знаю, доцю. — голос тремтів, Анжела ковтала сльози. — Просто я так стомлююся на роботі, а горілка допомагає розслабитися. Ми так відпочиваємо, розумієш?

— Не пий сьогодні, — попросила Леся. — Ну, будь ласка.

— Не буду, — пообіцяла мама. — Я більше не питиму.

Та вже за годину, коли Француз із Віктором прокинулися, на столі з’явилася чвертка розливної від баби Марії задля похмелитися, а до обіду вони втрьох уже випили й наступні півлітра. Зателефонувати синові Анжела забула. Та й узагалі викинула з голови інформацію про записку й про те, що сьогодні субота, а Дмитрова кімната досі стоїть порожня за зачиненими дверима. Щойно пекуча оковита ковзнула горлом, а коханий чоловік усміхнувся, від сорому після розмови з донькою й сліду не зосталося. Горілка справді примушує їх змінюватися, і — чорт забирай! — Анжела почувалася краще, коли випивала.

Леся вдягнула трикотажний светрик на довгий рукав та блакитні джинси, прихопила з полиці бібліотечну книгу «Таємний сад» Френсіс Бернет[6], узяла на повідець-ланцюг Ладу й вийшла з квартири. Такі розмови між нею та мамою вже траплялися. Щоразу Леся просить її більше не пити, чує у відповідь «обіцяю»... проте ще жодного свого слова мама так і не дотримала. У темному прохолодному під’їзді Леся розплакалася. Вона почувалася зрадженою.

Вулиця зустріла дівчинку лагідним сонцем й ледве вловимим пряним ароматом пожовклого листя. На подвір’ї було майже порожньо. Тепер діти нечасто виходили гуляти у двір, адже сьогодні субота (і за прогнозами синоптиків — останні теплі вихідні цього року, а далі: прощавай «бабине літо»). Тому більшість поїхала з батьками кудись на відпочинок. Кілька місцевих хлопців сиділи за дерев’яним столиком під старим деревом й завзято грали в карти. Леся обережно обійшла їх, прямуючи до улюбленої лавочки під кущем бузку, щоб у затінку почитати. Лада йшла поряд й задоволено махала куцим обрізаним хвостом, висолопивши язика.

Розмістившись на лавці, дівчинка спустила собаку з повідця й розгорнула книгу на тому місці, де зупинилася вчора. Це була цікава історія про дівчинку Мері, яка залишилася без батьків й опинилася в іншій країні у величезному маєтку свого дивного дядечка. Лесі подобалася книга. Там була дружба й багато мальовничих краєвидів. За читанням їй теж хотілося опинитися в таємному саду й досліджувати квіти та дерева. Хотілося, аби й у неї був шматочок землі біля дому, де можна висаджувати пахучі квіти та доглядати їх.

Набігавшись, Лада вмостилася на пожовклій траві біля ніг Лесі й захропіла. Тим часом героїня книги познайомилася зі своїм кузеном — прикутим до ліжка хлопчиком із мерзенним характером — й поволі між ними зав’язалася справжня дружба. Леся знову згадала про Діму. Вони, як більшість братів і сестер, часто сварилися. Дмитро був старшим, мудрішим, але до біса нервовим. Його постійно дратувало, що Леся залишала скрізь свої іграшки. Дратувало, коли вона часом ні з того ні з сього починала рюмсати...

Колись усе було інакше. Як Леся ще не ходила до школи, вони з братом часто гралися удвох. Він діставав з шафи свою коробку з-під взуття, де зберігав модельки автомобілів, і вони разом майстрували на підлозі ціле місто — вирвані аркуші із зошита вирізали у формі дороги, тоді фломастером креслили розмітку, викладали будинки з порожніх коробок з-під сірників та чаю, а на дерев’яних паличках від морозива малювали зелені, жовті й червоні кружальця й на пластилін ліпили обабіч паперових шляхів світлофори. Так вони могли гратися годинами, реготали до болю в животі. Згодом Діма подорослішав, а Леся все ще хотіла гратися. Брата потягло тинятися з хлопцями гаражами та всілякими іншими неприглядними місцинами, а Леся наодинці шила з клаптиків тканини одяг лялькам, читала казки й мріяла колись потрапити у Гоґворс...

Книга скінчилася швидко. Раптом дівчинка відчула, що зголодніла, але повертатися додому не хотілося. Недовго думаючи, підвелася з лави й, узявши собаку на повідець, попрямувала до будинку подруги. Новенький дев’ятиповерховий велетень височів неподалік — потрібно було лишень пройти в сусідній двір. Зупинившись перед броньованими дверима під’їзду, вона дотяглася до домофона, натиснула потрібний номер і, коли з динаміка їй озвався знайомий голос, прощебетала:

— Це Леся. А Христя вдома?

Автоматичний замок клацнув, впустивши її до прохолодного парадного. Тут усе сяяло чистотою. Волога підлога ще пахнула миючим засобом й блищала у сонячному промінні, що лилося крізь великі чисті вікна. У Лесиному ж під’їзді підлогу мили нечасто. Сьогодні, виходячи на прогулянку, вона мусила затискати ніс рукою — дуже тхнуло сечею та горілкою...

— Заходь, заходь, — радісно сказала мама Христі, відчинивши вхідні двері.

Леся завмерла на хіднику й спочатку опустила погляд на собаку, а тоді задерла голову до тітки Галі. Та була вбрана у бузкову сукню, яка дуже їй личила. На відміну від Лесиної мами, тітка Галя завжди мала гарний вигляд та всміхалася. Здається, Леся ніколи не бачила її сердитою.

— Можна зайти з Ладою? — спитала вона у дверях.

— Звісно, можна, — лагідно відповіла жінка й показала жестом, аби Леся не барилася. — Тільки стеж, щоб вона Ральфа не займала й нічого не трощила.

Дівчинка закивала у відповідь, хутко роззуваючись. Христя сиділа у просторій вітальні перед телевізором, тож Леся тихенько увійшла й приєдналася до перегляду нової частини мультфільму «Історія іграшок». Лада слухняно простяглася на підлозі, спостерігаючи за дітьми з-під рудого кучерявого чубчика. У той час Ральф — Христинин ручний пацючок — спав у своїй клітці в іншій кімнаті.

Попри те, що росла в нормальній сім’ї, мала смартфон, планшет і новий красивий одяг, Христя теж не була оточена друзями. Леся виявилась єдиною дівчинкою, з якою вона заприятелювала. А все тому, що з неї теж глузували в школі — через зайву вагу. Христі ще й не виповнилося десяти років, а важила вона вже майже як доросла. Пишні багряні щоки, кругленький живіт, опецькуваті руки й ноги — за це діти прозивали її «свиноматкою». Тому Христя зазвичай у вільний час сиділа вдома зі своїм пацючком та іграшками, у двір виходила ненадовго — погуляти з Лесею. Якщо ж Христинин тато запрошував їх на відпочинок до велелюдного парку, вона завжди вигадувала безліч причин не йти...

Мультик дівчаткам сподобався. Щойно він скінчився, Христя принесла зі своєї кімнати коробку з конструктором «Леґо» й діти взялися будувати чарівне містечко. Лесі буркотіло в животі. Пахощі, що линули з кухні, паморочили їй голову. Він запаху тушкованого м’яса й печених грибів рот заливало слиною. На мить вона завмерла.

— Ти чого не будуєш? — сердито спитала Христя, перебираючи деталі конструктора.

Леся не реагувала. Їй так хотілося їсти, що вона не чула подругу.

— Лесю! — гаркнула дівчинка й шарпнула ту за плече.

— Га? — спантеличено озвалася Леся.

— Будуй! — наказала Христя. — Мені нудно робити все самій.

— Я зараз повернуся. — ледь чутно мовила Леся, впустивши мініатюрний шматок огорожі на килим.

Вона підвелася з підлоги, всипаній кольоровими детальками «Леґо», й вийшла з кімнати. За мить уже стояла, мов зачарована, в одвірку кухні й незмигно дивилася на плиту. Тітка Галя саме шинкувала пекінську капусту.

— Ти щось хотіла? Може, дати води? — стурбувалася Христинина мама, щойно помітивши дівчинку.

Леся знітилася. Вона завжди була дуже сором’язливою і замкнутою дитиною, але від пахощів їжі судомило живіт. Тож, ковтнувши слину, тихенько попросила:

— Можна мені. — затнулася. — Можна мені шматочок хліба?

Жінка замислено глянула на дитину, тоді на годинник — обідній час давно минув, зараз вона клопоталася вечерею. А тоді, враз усе зрозумівши, тепло всміхнулася й відставила капусту.

— Сідай, — без зайвих слів запросила до обіднього столу.

Леся несміливо пройшла у кухню й вибралася на табуретку. Тим часом тітка Галя дістала з холодильника каструльку, а з шафки для посуду глибоку миску, й за хвилину Леся мовчки наминала розігрітий у мікрохвильовці смачнючий червоний борщ з пампушкою.

— А що це ти тут робиш?! — на кухню влетіла Христя, слідом за нею причалапала напівсонна Лада. — Чого ти постійно в мене їси?

— Христю! — суворо скрикнула мама. — Цить!

— Ти що через їжу зі мною дружиш?! — не вгавала Христя, червоніючи від люті.

— Христю, замовкни негайно! — наказала мама. — Не можна такого казати!..

Леся ковтнула борщ, поклала ложку на стіл, відсунувши її подалі від себе, й утупилася скляними очима в майже повну миску. Лада задерла голову, зайшовшись тривожним гавкотом. Дівчинці зробилося недобре. Повітря нагрілося нестерпно — ніби хтось запхав її в розпечену духовку. Раптом скроні проштрикнуло нестерпним болем. Похитуючись, вона сповзла з табуретки й стала лицем до вікна. Аби хоч трішечки охолодитися, підтягнула рукави свого светрика догори.

— Господи... — жінка схопила Лесю за худесеньку руку й витріщила очі на багряні синці.

Більше триматися було несила. Гірка образа від слів подруги змішалася зі спогадами вчорашнього вечора... так, Леся любила приходити до Христі на гостину не лише тому, що вони приятелювали, але й з огляду на те, що тут завжди пригощали смачненьким. А ще Христя мала дорогі іграшки, величезний телевізор з «розумним» телебаченням, ігрову консоль та класний одяг, який іноді, коли не вгадували з розміром, Христинина мама підшивала й передаровувала Лесі... так, вона любила гратися у Христі, адже в самої вдома були лише смажені яйця і постійно п’яні батьки. Леся розридалася.

Загрузка...