Усі їхні демони

Розділ 32

На підмогу викликали ще кількох поліцейських з управління. Доки Назар з дільничним шукали диван та килим із квартири, новоприбулі службовці вкотре подалися ретельно опитувати сусідів — хто що чув, кого бачив. Підполковнику вдалося вибити виїзд пересувної криміналістичної лабораторії з трьома експертами, тож пошук речових доказів розпочався оперативно та якісно.

Після години прочісування довколишніх смітників та пусток, віднайшлося згарище, де з попелу стирчали диванні пружини й кілька клаптів уцілілих решток. Назар миттю викликав і сюди — до закинутої недобудови — криміналіста.

— То візьмемо покидька?

Дільничний стояв з увімкнутим на телефоні ліхтариком, розглядаючи рештки спаленого дивана. Вечоріло. Обрієм від заходу ще тяглася тонка світла смужка, над якою нависли чорні хмари. Старший оперуповноважений слідчий у відповідь ствердно кивнув.

— Ще ніколи ми не просувалися у розслідуванні з такою швидкістю...

— Так, якби... цей... не ти! — ніяковіло пробубонів дільничний. — То ще б довго топталися на місці.

— Не думаю, — холодно відповів Назар.

— Ну, я б точно не подумав про диван.

— Хтось би подумав!

Цього разу слідчий ледь усміхнувся й потягнувся до кишені по телефон, який саме озвався гучною мелодією — телефонував Новак. Назар відійшов убік і вислухав підлеглого. Кілька разів «підтакнув», наприкінці навіть задоволено присвиснув. Новини були хорошими.

Криміналісти виявили у квартирі Топольного відбитки пальців Піскуна, жертви з валізи, а також тієї невстановленої особи, чиї пальчики були в автомобілі. Також знайшли ще волосся фіолетового кольору та залишки крові у ванній, у щілинах між керамічною плиткою. Експрес-тест на визначення групи крові показав, що вона збігається з кров’ю убитої дівчини.

— Тепер точно беремо! — тріумфально вигукнув Назар.

— Як беремо? — спитав дільничний.

— Ти залишайся тут. Простеж, щоб усе тут ретельно опрацювали і зібрали рештки для експертизи. А я швидко по ухвалу на затримання і в’яжемо Топольного. Все, добігався!

— Так, а де його шукатимемо?

— Хлопці пробили, що в нього баба є. Доки вернуся від слідчого судді, то вже й адреса буде.

З цієї миті розслідування набрало ще більших обертів. Уранці наступного дня вдалося розшукати й затримати Михайла Топольного — він ночував у коханки. Також завдяки харківським колегам нарешті встановили особу другої жертви. Нею виявилася двадцятирічна мешканка села Забавне, Ізюмського району, студентка Харківського національного університету ім. Каразіна — Бакірова Діана. Дівчину шукали батьки, вона от уже два тижні не була в універі, а з п’ятниці взагалі не виходила на зв’язок. Здогадатися, що до Франківська Діана поїхала разом з Піскуном, було нескладно — обоє з одного регіону і вочевидь знайомі.

Назар переглянув фотографії Діани, котрі надали поліції її батьки, і помітив чимало пірсинґу на обличчі дівчини. Тепер зрозуміло, звідки взялися рвані рани — вбивця повиривав «з м’ясом» усі її сережки. Для чого це скоєно? Вочевидь, аби зробити її менш упізнаваною, аби заплутати сліди. Отже, той, хто це зробив, діяв рішуче й холоднокровно. Назар знайшов її профіль в інстаграмі, проглянув кілька фотографій та зрозумів, що Максим Піскун був її хлопцем.

Слідчий задоволено потер руки й рушив до кімнати, де тримали Топольного. Зараз вони мали сімдесят дві години, щоб зібрати докази й передати затриманого під суд. Відбитки пальців та зразок крові у нього вже взяли, і результати мали надійти з хвилини на хвилину.

— Ну що ж, чекаємо зізнання, — замість привітання кинув з порогу слідчий.

У тісній темній кімнатці сиділо троє — підозрюваний та двійко поліцейських зі слідчо-оперативної групи. Новак одразу ж смикнув головою в бік Назара й ледь помітно кивнув. Топольний сидів на хиткому стільці. Старший слідчий зміряв його поглядом і замислився, чи міг цей чоловік убити двох людей, які за віком годилися бути йому дітьми? Чом би й ні... Він побував на двох війнах, чортзна, що коїться у тій голові. Хоч зараз має геть незагрозливий вигляд. Ба більше, йому кортіло поспівчувати, адже він радше скидався на жертву, ніж на вбивцю. Руки в кайданках звисали між широко розставленими ногами, обличчя й плечі понуро опущені. Скуйовджене сиве волосся стояло сторчма, відкидаючи на переоране зморшками високе чоло густі тіні. Вбраний Топольний був у домашнє — розтягнута чорна футболка, спортивні штани, брудні сірі кросівки. Він ледь помітно хитався вперед-назад й дивився у підлогу, не звертаючи жодної уваги на прибулого офіцера.

— Михайло Топольний, — почав слідчий, — я старший оперуповноважений Вус Назарій Ярославович. Ви знаєте свої права?

Підозрюваний кивнув, та погляду не підняв. Назар глянув на стіл, довкола якого всі розташувалися, і побачив розкладені фотографії.

— Ви знаєте, у чому вас підозрюють?

Знову німий кивок.

— Ви зізнаєтеся?

Михайло Топольний задер голову й подивився слідчому просто в очі. Від того погляду, сповненого болю й відчаю, Назарові зробилося недобре. А тоді підозрюваний заговорив хрипкуватим голосом:

— У чому я маю зізнаватися?

— В умисному вбивстві Піскуна Максима та Діани Бакір...

— Я нікого не вбивав, — урвав Топольний слідчого. — Я не знаю цих людей.

— То як ви поясните кров Бакірової та цілу гору їхніх відбитків у своїй квартирі?

— В якій квартирі?

«Дурником прикидається? Він же знає, що ми обшукували його помешкання!» — подумки здивувався Назар.

— У твоїй квартирі, придурку! — втрутився Новак. Назар одразу ж кинув на підлеглого суворий погляд.

— Учора під час обшуку вашої квартири на вулиці Береговій було виявлено докази, — стримано повідомив старший слідчий і подав рукою знак, що далі говоритиме лише він.

— Таж я там не живу, — відповів Топольний. Проте його голос відчутно тремтів.

Назар зауважив, як страх ковзнув обличчям підозрюваного — він збліднув, на лобі проступили краплинки поту, зіниці розширилися. На шиї пульсувала вена.

— Але ж квартира ваша? — продовжив Назар.

— Моя, — підтвердив той. — Але я живу у своєї Ольки.

— А на Береговій хто?

— Ну, син мій...

По згадці про сина Топольний почав переминати пальці й обмацувати поглядом кімнату. Вена на шиї набрякла ще дужче.

— Топольний Григорій? Це ваш син? — уточний слідчий.

Підозрюваний кивнув.

— Де ви були в четвер увечері?

— З Олькою.

— Хтось, окрім неї, може це підтвердити?

Топольний знітився:

— Не знаю... може, хтось із сусідів бачив, як я сміття надвечір викидав і повертався.

— Де ваш син зараз?

Підозрюваний замотав головою.

— Не знаєте? — перепитав слідчий.

— Він поїхав з друзями. А куди — не знаю.

Тут у двері загрюкали й уже за секунду в одвірку з’явився один з молодших оперативників. У руках хлопець мав невеличкий стос паперу — останні висновки експертів криміналістичної лабораторії та кілька протоколів з опитування свідків. Новак кинувся до дверей, забрав документи й узявся їх вивчати. За хвилину його обличчя спохмурніло.

— Що там? — напружено спитав Назар.

Василь передав висновки експертів капітану, а тоді нахилився до свого напарника й щось прошепотів йому на вухо. Малярчук теж спохмурнів і втелющився в підозрюваного, який скористався тишею і знову втупив погляд у підлогу.

Назар читав і не міг повірити власним очам. Якщо ще кілька хвилин тому він готувався святкувати перемогу, уявляючи гучні заголовки преси про те, як блискавично він розібрався з подвійним убивством, то зараз хотілося подерти ці папери на дрібні шматочки й розвіяти за вітром. А ще кортіло закурити й перехилити склянку коньяку.

«Я не міг так облажатися!» — всередині вирувала лють. Йому знадобилося зо дві хвилини тиші, аби опанувати себе й обміркувати ситуацію.

— Цього заберіть у камеру! — вичавив з себе нарешті.

— Але... — нерішуче почав було Новак.

— Заберіть!

Новак з Мельничуком перезирнулися й узялися підводити підозрюваного. Той перелякано крутив головою, не розуміючи, що відбувається.

— Я не вбивав нікого! Чуєте?! — вже біля самих дверей заверещав Топольний.

Поліцейські його крик проігнорували.

Капітан стиснув у руці документи й чкурнув геть, добіг до свого кабінету і зачинився там, гучно траснувши дверима. Тоді впав на стілець і почав усе перечитувати знову.

Відбитки Михайла Топольного не збігаються з тими, які знайдено на місцях злочинів... розмір взуття теж не підходить... група крові Топольного перша мінус — і це єдине, за що можна схопитися. Але для того, щоб висунути звинувачення, цього вкрай мало! Тепер єдина надія, що він не матиме підтвердженого алібі.

Назар відклав висновки з лабораторії й узявся до протоколів. Виявилося, того дня у квартирі на Береговій товклася купа людей. Одна сусідка бачила, як ще в середу ввечері надворі припаркували чорну автівку з черепами на крилах кузова. Вона звернула на це увагу, бо гості зайняли паркомісце іншого сусіда, а той, своєю чергою, влаштував гучну сварку. Назар пошукав, чи допитували цього сусіда, й дізнався, що розлючений чоловік ходив справлятися до власника «форда», котрий перебував у квартирі Топольного.

«Отже, Піскун прибув туди ще в середу...»

Далі слідчий дізнався, що протягом четверга періодично хтось приходив та йшов геть з «притону». Жодних імен чи прізвищ. Просто якісь невідомі люди, здебільшого хлопці.

«То до кого ж ви всі там лазили?»

У двері обережно постукали. Це був Новак.

— Шефе, що робитимемо? — спитав він, щільно причинивши за собою двері. — Відпускаємо?

Назар заперечив:

— Ні. В його квартирі скоєно вбивство. Маємо повне право потримати ще понад шістдесят годин.

— А пальчики що? Нас потім на фарш перетруть, якщо він звернеться зі скаргою в прокуратуру або суд...

— Група крові збігається.

— І що? — Новак дивився на Назара з викликом.

— Він міг бути в рукавицях. Зараз головне — перевірити його алібі та знайти довбану пушку. Буде знаряддя вбивства — знайдеться й убивця.

— Тоді треба аналіз ДНК просити. А мотив?

Іноді Новак доводив його до сказу. Хіба не можна мовчки виконувати накази й не пхатися зі своїми «п’ятьма копійками»?!

— Поки забий на мотив. Він афганець і АТОвець. Перемкнуло та й по всьому!

— З усією пова...

— Не обговорюється! — урвав його Назар. — Ідіть до коханки Топольного, опитайте її та сусідів. Я переконаний, він бреше.

У двері вкотре постукали. Цього разу зазирнув той білявий оперативник з обласного управління — Віталій Вівчарик. Роздратований Новаком слідчий махнув рукою прийшлому, аби той хутко заходив.

— Що в тебе? — гаркнув капітан.

Вівчарик умить відчув напружену атмосферу в кабінеті. Здавалося, старший оперуповноважений зараз накинеться на когось із кулаками. Його так червоні від утоми очі зараз ще й лиховісно блищали, і дихав капітан так, ніби щойно пробіг марафон.

— Є один цікавий збіг. — обережно почав Віталій, зачинивши за собою двері. — Я зберіг перелік пацієнтів, які зверталися до лікарень і травмпунктів у період з четверга по неділю, і от щойно натрапив на знайоме прізвище...

Назар опустив руки під стіл і хруснув пальцями. Вівчарик тупцював біля дверей.

«Господи, чого ж він такий повільний?!»

— Ну?! — почав підганяти.

— Топольний. Це ж підозрюваний?

— Михайло Топольний, — підтвердив Новак.

— Так, так... — Вівчарик ніяково поправив сорочку й наважився таки присісти поруч з Василем за стіл капітана. — У неділю «швидка» привезла на Матейки[9] непритомного чоловіка. Мав чимало забоїв, струс мозку, а ще загальне виснаження й переохолодження.

— А Топольний тут до чого? — не зрозумів Новак.

— Госпіталізований теж Топольний, але Григорій.

— Син! — на радощах вигукнув Назар. — Як же я раніше не додумався!

Оперативники вирячилися на капітана, не поділяючи його захвату.

— Це син розвів увесь той «притон», а Михайло відмовчується, бо хоче прикрити малого! Погнали в лікарню!

— Та пізно вже. — мовив Віталій й інстинктивно втягнув голову у плечі. — Його там немає.

— А куди ж він, блядь, зі струсом мозку подівся?! — загорлав Назар.

— Утік, — винувато відповів той. — Учора просто зник з палати.

Назар відчув, як йому вривається терпець. Щось у голові клацнуло, зашаруділо й на очі впала червона завіса. Він уперся стиснутими кулаками у стіл, повільно підвівся зі свого стільця, а тоді закричав так, аж шибки задзвеніли:

— То шукайте!!! Завтра тиждень, як відкрили справу! Скоро й дідька лисого зловити не зможемо!..