Усі їхні демони

Розділ 22

— То ти хочеш сказати, що кров належить не лише жертві?

Назар енергійно гортав сторінки у теці, яку щойно йому вручив експерт-криміналіст. Те, що Піскун приїхав до річки не сам, слідчий уже й так знав, адже на одній з камер пошукової системи «Рубіж» було видно дві тіні у салоні — водія та пасажира. От що справді цікаво — ким був той пасажир? Убивцею чи свідком?

Криміналіст сидів навпроти столу слідчого, відкинувшись на спинку стільця. Під ним небезпечно порипувало, але чоловік не зважав. Заклав руки собі за голову, позіхнув, широко роззявивши рота. Під пахвами його світло-блакитної сорочки розповзлися жовтуваті плями поту.

— Так точно! — підтвердив той. — На деяких камінцях та на піску я знайшов дві групи крові — перша плюс та третя плюс.

— У жертви третя... — замислено констатував Назар.

Його смартфон, що лежав на столі екраном донизу, тихенько завібрував. Назар кинув на нього швидкий погляд, але руки продовжували тримати розгорнуту картонну теку на зав’язках. Звіт містив чимало цікавої інформації.

— Першої менше, тому припускаю, що там було поранення складне, але не смертельне. Також я налічив чотири пари слідів взуття з різним малюнком підошви та різних розмірів, — додав криміналіст.

— Так, бачу, — підтвердив слідчий. — І балістика тут. Отже, стріляли з Макарова, дев’ять міліметрів. Не найбільш рідкісний пістолет, але вже щось.

На диво, всі експерти цього разу працювали швидко як ніколи. Назар справді не міг пригадати, щоб усі висновки з місця злочину були готові так оперативно. Отже, тієї ночі біля річки було четверо людей, хоч не варто відкидати варіанту, що сліди залишили у різний час. Щонайменше одна особа вибралася звідти живою, хоч і пораненою.

— Дам запит на пошук поранених. Хтось підозрілий мав звернутися по допомогу до лікарні. А ще я відстежив автомобіль. Він виїхав з Пулюя, тому відправляю двох оперативників на прочісування району. Може, хтось упізнає машину або того пацана.

— Там ще кілька волосин на одязі було. Жіноче, пофарбоване у фіолетовий. Ну й токсикологія показала високий вміст алкоголю та наркотиків, а в кишені штанів загиблого — майже порожній пакет з амфетаміном у порошку і «чек» трави.

— Так, про наркотики я знаю, — додав Назар. — Там і біографія кучерява у хлопця. Думаю, це могли бути якісь розборки.

— Ага, — експерт знову позіхнув, цього разу прикривши рота рукою. — І ще дещо цікаве є... на шкірі та одязі загиблого рясні сліди крові. Не його крові.

— Перша плюс? Та, що на березі пролита?

Експерт заперечно хитнув головою.

— Ні, це кров третьої особи. Там перша, але резус-фактор мінус.

Слідчий присвиснув й заходився шукати це в паперах. Тим часом криміналіст знову роззявив рота, позіхаючи. Почервонілі очі дивилися на слідчого скляним, важким, стомленим поглядом. Він пошкрябав свою чорну щетину на підборідді й сонно мовив:

— Якщо це все, то я б, із вашого дозволу, побіг працювати. Над вашим ділом з Бистриці бився майже всі вихідні, а сьогодні ще купу побоїв знімати й доробляти звіт по вчорашньому суїциднику, якого знайшли у Вовчинцях.

— А ти не знаєш, хто з експертів узяв ту справу з валізою?

— Не наші, — відповів винувато. — Там і розтин та експертизу проводять обласні.

Назар кивнув та подякував. Коли за експертом зі скрипом незмащених завіс причинилися двері, він пірнув у вивчення документів.

Раптом у кабінеті потемніло. Назар підняв голову й побачив, що за вікном періщить добряча злива. Із роздратуванням згадавши про забуту вдома парасолю, підвівся й увімкнув верхнє світло. Дві голі смужки неонової лампи попід стелею тричі блимнули і кімнату залило штучне біле світло. На годиннику було кілька хвилин по другій дня, а за вікном панували сутінки. Слідчий скривився.

«От тобі й тепла осінь. Аякже!»

Мобільний телефон знову завібрував. Назар повернувся за свій стіл. Тоді неквапом узяв до рук телефон і побачив кілька пропущених повідомлень на телеграм та вайбер.

«Дідько, я ж забув скинути електронку мегері!»

З цією думкою узявся сполохано відписувати на її лаконічне повідомлення, що містило лише три знаки питання, а як надіслав, перейшов у вайбер.

«Та щоб вам повилазило!»

Побачивши цілу гору повідомлень від матері та колишньої дружини, Назар аж закотив очі. Тоді, ледь приборкавши хвилю роздратування, спочатку прочитав те, що надіслала мама. То були суцільні нагадування про банки з неодмінним: «ага, хто б сумнівався?» та про розмову з сином.

«Та що ви причепилися до мене? Стільки років я був нікчемним батьком, а тепер — бачте — я конче потрібен!»

З його вуст зірвалася негучна лайка. Назар стиснув телефон і коротко відписав матері, що про все пам’ятає, але спочатку робота. Тоді повернувся у головне меню вайбера, торкнувшись пальцем фіолетової стрілки ліворуч, і зайшов у діалог з колишньою. Останні роки цей чат слугував хіба для дурнуватих пересланих картинок-привітань з Новим Роком чи Великоднем. Він і не пригадував, коли востаннє вони переписувалися чи бодай по-людськи розмовляли. Сьогодні наче не випало жодного свята, чи він щось пропустив? Коли Назар узявся читати повідомлення від Інни, ним аж почало підкидати від злості.

«Привіт. Я просила тебе як нормальну людину поговорити з сином!» 13:55

«Яблуко від яблуні! Він з минулого тижня не з’являвся у школі» 13:56

«Це ти винен. Він знає, що батя мєнт, і робить, що хоче!» 13:56

«Тепер і додому вже перестав приходити. В четвер посеред ночі завалився і зразу кудись побіг. Слухавку від мене не бере!» 13:58

«Ти тут?» 14:05

«Розберися з ним. Якщо він і сьогодні вдома не ночуватиме, я його вб’ю!» 14:05

Назар голосно зітхнув. Глянув на папери, розкидані по столі, тоді підняв очі на монітор і побачив, що на робочу пошту прийшов лист від Стельмах Віри. Спочатку розгорнув його на весь екран, переглянув прикріплені файли та почав їх скачувати на робочий стіл, створивши теку «Валіза», тоді повернувся у вайбер і коротко відписав колишній:

«Я з ним говорив учора телефоном. Зустрітися зараз не можу, але обіцяю зателефонувати сьогодні ще раз» 14:15 «Не накручуй» 14:15

Останнє повідомлення одразу ж подумав видалити, але було запізно: у правому нижньому кутику підсвітилися фіолетовим дві пташки — вона прочитала.

«Мені твої поради не потрібні! Розберися зі своїм сином, інакше — роби з ним, що хочеш, — він може додому не приходити» 14:17

Прочитавши це повідомлення, він наче почув, яким тоном вона це промовляє — безжальним, зверхнім, ледь зриваючись на крик. Під час подружніх сварок, які переслідували їх мало не щодня, аж до розлучення, вона ставала у свою «позу» — руки надійно схрещені, пальці впиваються у плечі так, аж виступають червоні сліди від довгих нігтів, чорні смолянисті пасма волосся спадають на очі, обличчя заливає багряний рум’янець. А тоді вона написала те, що змусило його пожбурити телефон на підлогу:

«Я вагітна. Ми з Сєрим чекаємо дитину, тому з такими вибриками мені твій синок тут не потрібен» 14:18

Світ закрутився. Здавалося, що хтось накинув йому на голову шматок червоної тканини й почав несамовито розкручувати стілець. Ноги більше не відчували підлоги, серце стиснув невидимий кулак. Як же так? Стільки часу вона домагалася обмежених батьківських прав для нього — «мусора» і психопата — а тепер, як матиме іншу дитину, Костя їй уже не потрібен?! Господи, що з цією жінкою не так? Де та мила, сором’язлива дівчина, яка готувала найсмачніші голубці на цій довбаній планеті? Яка вміла так сильно кохати, що іноді Назар думав, що йому це мариться, що вона просто наснилася... Що ж, таки приверзлося. Від тієї його жінки не залишилося й сліду. Чергова ілюзія, ще одна лицемірка з десятком масок під рукою!

Він завис. Робота вилетіла з голови, ніби її здмухнуло вітром. Назар сидів за столом, накривши лице руками. Спершись ліктями об поверхню столу, хитався вперед-назад, насилу стримуючи бажання голосно вилаятися. Аж тут у двері постукали. Назар сіпнувся, прибрав руки, сів рівно й дозволив увійти. З одвірка випірнув один з оперативників.

— Капітане, дозвольте звернутися!

Назар кивнув і вказав на стілець. Обличчя його було вкрите червоними плямами.

— Усе гаразд? — обережно поцікавився поліціянт. — Ви маєте якийсь стурбований вигляд...

— Та ні, все добре, — відмахнувся Назар. — Просто сімейні проблеми.

Оперативник увічливо посміхнувся й глянув розуміючим поглядом. Цей хлопець Назару подобався. Молодший лейтенант Василь Новак, двадцять п’ять років. Тихий, сумлінний, доволі талановитий. В управлінні подейкували, що цей щасливець ходить в мазунчиках у Гричака.

— А я з новинами! — радісно повідомив Василь.

— Будь ласка, потіш мене.

Назар почув, що клятий телефон знову гуде. Він крекнув й нагнувся до підлоги, аби його підняти. Цього разу був лише телеграм — Віра питала, чи він отримав звіт.

«Так», — відписав коротко і поклав телефон екраном униз на край столу. Тим часом оперативник витримав паузу, спостерігаючи за капітаном, а тоді озвався:

— Знайшли автомобіль! Він був припаркований неподалік Пасічнянського мосту.

— Ну, слава Богу! — вигукнув Назар. — Що там?

— Море крові в багажнику. Криміналісти вже працю.

— А чому мене на місце не викликали?! — урвав його Назар, тоді підвівся і навис над парубком. Той зіщулився. Погляд Василя забігав кабінетом.

— Так. — затнувся, — так підполковник же там був! Він і розпорядився вас не займати.

Як же його це бісило! Знайшли автомобіль жертви, який він допоміг розшукати. Багажник залитий кров’ю, а його — старшого оперуповноваженого — не викликали!

— Фотографії зробили? Коли будуть висновки криміналістів?

— Так, усе зробили за протоколом, — заспокоїв його Василь. — Висновки обіцяють до завтра надіслати.

— Де авто? — спитав Назар, усе ще тамуючи роздратування.

— Відігнали до лабораторії.