Усі їхні демони

Розділ 14

Субота. У квартирі № 15 застигла глибока тиша серед спертого прокуреного повітря темних кімнат. Десь за стіною галакав телевізор, під вікнами загавкав пес. Несподіваний дзвінок мобільного, що лежав на столі між порожніми скляними келишками, змусив Анжелу прокинутися. Вона підвелася з розстеленого дивану, схопила телефон і кульгавим кроком побрела на кухню. На дивані залишилося спати двоє чоловіків.

— Алло? — хрипким голосом кинула у слухавку, спершись об стіну й досі не розплющивши очей. Босі ноги неприємно липнули до немитого лінолеуму.

— Х-т-то це?

Анжела затиналася. Здавалося, язик зав’язали морським вузлом, тож їй ніяк не вдавалося вимовляти слова без помилок. Телефонувала мама якоїсь Лесиної подружки. Анжела так і не втямила, хто це взагалі така і чого їй треба. Зрештою жінка по той бік телефонного зв’язку сказала, що Леся заночує в них. Анжела мляво пробелькотіла «добррее» і кинула слухавку.

«Не дають спокійно відпочити!», — подумала вона.

Жінка ще трохи постояла, спершись на стіну. Телефон вислизнув з обвислої руки й гепнувся на підлогу. Анжела розклепила повіки й голосно та грубо вилаялась.

За вікном майже вечоріло. Персикове сонце зазирало крізь відчинену кватирку на кухню, лягаючи довгими й надто яскравими пасмами на підлозі. Жінка ще не протверезіла. Важко опустилася на табуретку й спробувала закурити, але цигарка ніяк не хотіла виколупуватися із м’ятої, майже порожньої пачки, а тоді ще й запальничка нестерпно довго чиркала без вогню. Із неабияким зусиллям Анжела нарешті зробила глибоку затяжку, підперла лівою рукою голову й випустила хмарку цигаркового диму. Світ закружляв у швидкому танці. Меблі, стіни, підлога — все зарухалося й розпливалося в очах, викликаючи нудоту. Права рука з сигаретою лягла на кухонний стіл, і жінка замружилася, щоб угамувати скажений калейдоскоп, що стрибав перед очима. Повіки міцно склепилися. Сірий гарячий попіл посипався, обпікаючи пальці, просто на поверхню столу.

Анжела отямилася, коли цигарка догоріла до самого фільтра. Вона загасила недопалок прямо об стіл та кинула його в попільничку на підвіконні. На вулиці й далі нестерпно гавкав пес. Чийсь автомобіль пронизливо завищав, гальмуючи. Жінка схопилася обома руками за голову й застогнала — череп розпирало від нестерпного болю. Тоді затраснула наглухо кватирку і знову впала на табуретку.

Згодом вона змусила себе повільно підвестися, поставити чайник на плиту й приготувати собі велику чашку кави без цукру. Свідомість потроху яснішала, наче розсіювався густий туман. Випивши за кілька ковтків гіркий напій, Анжела побрела у ванну, роздягнулася й стала під холодний душ.

«Який сьогодні день? — спитала себе подумки, доки потік води помалу тверезив. — Неділя? Чи ще субота?»

Від різкого запаху дешевого рідкого мила її несподівано знудило. Не витираючись і не вдягаючись, Анжела вилізла з порепаної ванни й зігнулася над умивальником. Ламаючись у спазмі, випустила каву та рештки неперетравленої їжі. Блювота, яка залила пожовклі стінки умивальника, тхнула алкоголем.

Нарешті голова ясна. Тіло скрутив болісний спазм й Анжела заплакала. Разом із тверезістю в її пам’ять увірвалися ранкові слова доньки. Леся просила не пити... Анжела пообіцяла, що більше не торкнеться оковитої. Чому ж їй так складно триматися подалі від пляшки? Чому не здатна бодай раз сказати «Ні» прозорій пекучій рідині у келишку? Куди поділася її сила волі?

Під оголеним тілом жінки на плитці зібралася калюжка води, що стікала з мокрого волосся. Хвиля жалощів до самої себе накотилася так несподівано, що Анжелі збило подих й уже не було змоги стояти. Вона безсило сповзла на підлогу, скрутилася калачиком на холодній плитці й розпачливо заридала. Темні пасма обліпили худі запалі щоки, а бліде чоло вкрилося крапельками поту.

«Як я докотилася до цього?! Що він зі мною зробив?»

Раптове усвідомлення, що в усьому винен Вітя, увірвалося в її думки, наче потік свіжого повітря у затхлу кімнату, коли нарешті відчинили вікно. Так, вона ще зі старшої школи полюбляла вештатися дискотеками й гуляти до світанку нічними закладами міста, але ж ніколи не напивалася так, щоб не пам’ятати, який день! Вона ніколи раніше не блювала від надміру випитого. Ніколи не дозволяла мацати себе одразу двом п’яним чоловікам. А тепер — оці останні роки — мало не кожен вечір затягувався на кількаденну пиятику. І майже щоденне похмілля тривало з наступними пляшками горілки надвечір...

«За Юри такого не було...» — згадала про свого першого чоловіка.

«Якби він не зник тоді у 2014 році, все склалося б інакше...» А ще вона згадала маму. Незадовго до її інсульту вони серйозно посварилися. Анжела не хотіла чути того, що намагалася втовкмачити їй мама, — Вітя алкоголік, його потрібно виганяти. Анжела сліпо кохала Вітю. Та чи це любов, чи просто дурна спроба триматися за когось, аби не скніти на самоті? За хвилину до нападу мама заверещала:

— І ти алкоголічка, Гєла! Лікуватися треба, поки не пізно!

Тоді Анжела оскаженіла. Її так дратувало оте прізвисько «Гєла», яке придумав колись ще її тато. Вона замахнулася і щосили ляснула долонею матір по обличчю.

— Сама ти алкоголічка стара!

Скрикнувши, мати заточилася назад. Тоді раптом її обличчя неприродно перекосилося, тіло скрутили судоми, а з рота виривалися якісь незрозумілі звуки, ніби в словах переплуталися літери. За кілька секунд вона впала на підлогу.

Це була їхня остання ромова. Після інсульту стара лежала паралізованою, відтак прикутою до ліжка. Уся її мова обмежувалася незрозумілим белькотінням з випусканням слини на підборіддя та нестерпних стогонів ночами.

А зараз, скрутившись на підлозі вбиральні, Анжела нарешті усвідомила — мама казала правду.

«Я — алкоголічка»

Листопад 2013 року

«Протестувальники, які, нагадуємо, виступили на підтримку європейського вектора зовнішньої політики України, вимагають від Президента та Кабінету Міністрів негайного підписання угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом...»

— Ну, скільки можна дивитися цей ящик?!

До вітальні зайшов чоловік й, ухопивши пульт з журнального столика біля дивану, вимкнув телевізор. У квартирі одразу ж стало тихо.

— Думаєш, знову буде Революція? — Анжела питала майже пошепки, адже поряд на дивані посопувала дворічна Леся.

Чоловік обережно присів поряд на диван, турботливо пригладив світлі доньчині кучерики над вушком, тоді присунувся ближче до дружини й упівголоса заговорив:

— Нє. Ті студенти ше трохи покричать і розбіжаться. Зима ж скоро. Наступного тижня вже й морози, кажуть, будуть. Холодрига... який дебіл схоче в палатці ночувати?

Жінка кинула суворий погляд на Юру і жартома показала йому кулака.

— Вибач, — чоловік засоромився й перепросив. — Я не хотів, вирвалося.

— Хоч не при дитині! — обурилася тодішня Анжела.

— Більше не буду, — винувато прошепотів він і чмокнув її у щоку, ледь торкнувшись ніжної доглянутої шкіри пошерхлими вустами.

Анжела театрально зітхнула й поклала голову на його кремезне плече. Приємно війнуло чоловічими парфумами й гелем для гоління. Вона вдихнула цей запах, стулила повіки й непомітно задрімала. Коли ж розплющила очі, побачила свого чоловіка, вбраного у форму, а посеред кімнати на вичищеному килимі — вже спаковану чорну дорожню сумку.

— А це навіщо? — спитала, вмить усе збагнувши, та подумки благаючи, аби зібрана в дорогу сумка їй лише примарилася.

— Кримські, луганські та ще деякі підрозділи викликають у Київ. Сказали їхати за бажанням.

— Юро, то не їдь! — гаряче попрохала вона.

Аж раптом щось згадала й перепитала насторожено:

— Чому на якусь жменьку студентів викликають спеців?

— Нууу. — теж замислився Юра, — я не знаю. Думаю, Янукович, як і ти, боїться повторення 2004 року, тому наказав трохи налякати мальків.

— А тобі воно нащо здалося? Якщо це не строгий наказ, то лишайся вдома. Ти ж обіцяв малому тир у парку цієї суботи, хотів навчити його стріляти по мішенях, пам’ятаєш?

Юра підвівся з дивану, зробив кілька нахилів ліворуч-праворуч. Ледь чутно хруснули суглоби. Тоді зчепив пальці у замок і простягнув руки перед собою.

— Дають непогані бабки, — неохоче зізнався дружині. — Пацана на цей раз сама зводи кудись — в кіно там чи якихось лахів прикупити... Він просив нові кросівки на фізкультуру. Я гроші залишу. Малий ще в школі?

— Так, сьогодні шість уроків. Устигнеш попрощатися? — ледь не плачучи, спитала вона. Не вперше чоловік вибирався у відрядження, і Анжела завжди спокійно його проводжала, та зараз щось ніби дряпнуло зсередини — не треба нікуди їхати!

— Так, я дочекаюся, — дістав з кишені улюблену бензинову запальничку. — Хочу залишити йому на зберігання.

Анжела глянула на чоловіка. Її густі гарно підфарбовані брови здригнулися, ковзнули догори. Він ніколи не розлучався зі своєю запальничкою, аж раптом віддає її «на зберігання»? Дивно... аби не сталося чого... не на війну ж зібрався. Промовчала, щоб не зурочити, хоча й відчула ще тоді уперше якусь незбагненну і незвично болісну тривогу.

Юра — нетутешній. Сім років тому познайомився з Анжелою на дискотеці (минуло лише кілька тижнів після його переїзду з Донецької області). Сирота. Виріс у притулку, вступив до військового училища у Харкові, далі — «срочка» і добровольцем на війну в Абхазію. Після повернення з «гарячої точки» хлопця без питань узяли до спецпідрозділу «Беркут». Відслужив кілька років у донецькому відомстві, отримав переведення в інший куточок країни — до Івано-Франківська. На його подив, Юрі тут сподобалося. Не зустрів ані скажених «бандерівців», ані рушниць у кожній хаті, ані страшного зубожіння чи бодай чогось такого, про що торочили на Донбасі, змальовуючи Західну Україну. Натомість Франкове місто виявилося напрочуд затишним, спокійним та гостинним. Чого вартували самі лишень кав’ярні чи не на кожному розі, колоритні вуличні музиканти зі стометрівки та змога всюди діставатися пішки, без тисняви громадського транспорту. А ще місцеві завше всміхалися і загалом видавалися простішими, ніж люди, з якими Юра жив і спілкувався доти.

Після народження сина подружжя мешкало у найманій квартирі в центрі міста. Його зарплати цілком вистачало. Щойно ж Анжела завагітніла вдруге — довелося затягти паски й піти «у прийми» до її батьків. Почалися скандали — старший брат дружини не бажав переїзду зятя до їхньої квартири, переймаючись, що той зі своїми дітьми загребе батьківське житло, а рідна кров зостанеться ні з чим. Юра ж мав єдине бажання — заробити на власну квартиру, де ніхто вже не назве його «пристосуванцем» чи «дармоїдом». Свій дім для сироти означає навіть більше, ніж здоров’я чи визнання. Він просто хотів позбутися страху опинитися на вулиці...

Анжела теж підвелася з дивану і, м’яко ступаючи босими ногами по килиму, пішла на кухню. Юра обережно, щоб не порушити тремкий дитячий сон, підхопив на руки крихітну Лесю й відніс до ліжечка. Там, постоявши кілька хвилин, просто дивився на своє дитя, яке спокійно спало. Тоді нагнувся і поцілував донечку в чоло.

На вулиці дощило. Голі дерева хиталися від вітру, скидаючи до калюж останнє зашкарубле листя кольору золотавої вохри. Гілка бузку попід їхніми вікнами неприємно шкреблася в шибку. Невідь звідки Анжела відчула, як її спиною пробігся морозець. Жінка смикнулася й увімкнула світло. На лискучому лінолеумі та кремовій плитці біля мийки заграли «зайчики» від теплого електричного освітлення, розганяючи незрозумілий страх. Жінка дістала з холодильника сріблясту каструлю, розігріла запашний щавлевий борщ. Налила у глибоку миску, вкинула ложку свіжої сметани і дбайливо поставила на стіл. Тоді нарізала тонкими кавалками сирокопчену ковбасу та твердий сир й почала готувати чоловікові у дорогу канапки. За хвилину на кухню прийшов Юра та востаннє сів удома їсти.

Це таки був їхній останній вечір разом. У ніч на 30 листопада силовики спробували жорстоко розігнати Майдан. Постраждало понад сімдесят осіб. Юра додому не повертався. Анжела не раз ловила себе на думці, що цю суботу 30 листопада він мав би провести з сином, натомість подався разом з іншими «беркутівцями» лупцювати чужих дітей.

А далі в Києві закрутилося, і Юра вже не мав права ані розповісти дружині про свою роботу, ані навідатися додому на Різдвяні свята. Після 18 лютого він узагалі перестав виходити на зв’язок. Анжела щодня впродовж наступних тижнів уперто набирала його номер. Тепер її доводила до сліз автоматична відповідь оператора мобільного зв’язку: «Абонент недоступний». За кілька місяців даремного очікування й оббивання порогів міліцейських структур, котрі з дня на день планувалося розформувати, вона отримала довідку про зникнення безвісти чоловіка та зосталася з двома дітьми, яких тепер мусила ставити на ноги самотужки. У травні помер її тато, а мама, відпрацювавши сорок років на пошті, вийшла на пенсію. Того року їй уперше довелося купувати теплі речі дітям на зиму серед уживаного мотлоху на «секонді» та влаштуватися на дві принизливі роботи.

А під Новий 2015-й рік Анжела випадково перетнулася з колишнім — красенем Віктором, з яким зустрічалася кілька місяців у школі. Він уже красенем не був (саме оклигував після розлучення), тож виявився геть не проти згадати шкільне кохання. Віктор скидався на побитого безпритульного пса, тож спочатку Анжела його просто пожаліла, пригостила кавою. Згодом незчулася, як почали бачитися частіше. А навесні 2015 року вона привела до батьківського помешкання нового «тата Вітю» й уперше за багато років закурила.