Усі їхні демони

Розділ 23

Покинувши «хату», Діма неквапливо рушив через центр додому. Дорогою, як завжди, слухав музику та, занурившись у власні думки, ледь помічав довколишній світ. Сонце вже сховалося за обрій, поступившись темряві. Місто почало огортатися тьмавим світлом ліхтарів й звільнятися від потоку автомобілів на вулицях. Вечірній гамір завжди інший — стихають ділові розмови і гуркіт коліс, зате наростають розслаблений сміх та музика.

Здійнявся вітер. Дмитро відчув прохолоду й заштовхав руки глибоко у кишені джинсівки. Минувши центр, він прискорив темп. Кортіло якомога швидше дістатися додому й зачинитися у своїй кімнаті, сподіваючись, що сьогодні обійдеться без сварок. Але чуття підказувало щось геть протилежне — на потилиці й уздовж хребта здійнялися крижані брижі. Нема чого сподіватися — сьогодні теж не минеться. Діма відчував тривогу.

Перетнувши дорогу на вулиці Гординського, пірнув у двори. Там, серед п’ятиповерхівок, було дуже тихо й темно. Він причалапав до найближчої лавки, сів та дістав з кишені пачку цигарок. Треба покурити перед тим, як іти додому. Хутко висмикнув одну сигарету, заклав між губ і почав шукати запальничку.

— Твою ж мати! — раптом вилаявся хлопець.

Запальнички не було. Діма скочив на ноги й заходився обмацувати всі кишені. Порожньо. Неприкурена цигарка полетіла йому під ноги.

«Я не міг загубити татову запальничку!»

Він перерив усі кишені по кілька разів, скинув куртку, вивернув її і жбурнув просто на землю. Тоді, вкотре грубо вилаявшись, почав розмірковувати, коли востаннє її витягав. Цигарку, що впала, не став підіймати, натомість зі злістю розчавив її й копнув якнайдалі.

«Довбаний фонтан, далі сквер за драмом... а потім була „хата“. Там я курив?»

Піднявши й одягнувши куртку, Діма рвучко розвернувся й знову попрямував у центр. У голові йому стугоніли спогади про останню розмову з батьком — той просив берегти запальничку до його повернення. Хоч тато так і не приїхав додому, Діма стільки років тримав її у себе — беріг, полірував, навіть поміняв кремінь і заправляв свіжим бензином... Здавалося, якщо він дотримається слова, котре дав тоді батькові, той неодмінно повернеться. Щоразу, як Діма крутив у руках уже добряче затерту (попри дбайливий догляд) дрібничку, він уявляв, як тато — наче справжній супергерой! — вертається додому й копняком викидає на вулицю Вітька. Мріяв, яким чудовим стане їхнє життя з його поверненням — мама забуде про пияцтво, вони зроблять у квартирі ремонт, і більше не буде соромно запрошувати в гості друзів; а ще Діма підтягнув би навчання, здав би ЗНО (до якого зараз навіть не думає готуватися) та вступив би до університету внутрішніх справ, або на юридичний у Стефаника[8]. Так, він хотів би працювати в органах чи адвокатурі. Йому подобалося правознавство, хоч учителька — його класна керівничка — страшенно бісила. Попри все Діма розумів — нічого цього не буде, адже тато ніколи не повернеться.

Заглиблений у спогади, хлопець дійшов до першої точки пошуків — фонтану на Вічевому Майдані. Облазив рачки кожен сантиметр мармурових сходів і підмурівка, на якому сидів удень, але там виявилося порожньо. Холодні бризки хлорованої води фонтану огидно намочили одяг, гучна попса з динаміків діяла на нерви. Не гаючи часу, Діма помчав стометрівкою, розштовхуючи ліктями натовп людей, які вибралися на вечірню прогулянку містом. Він прямував до драмтеатру. У меморіальному сквері було менш залюднено. Лавка, де він сидів удень, виявилася вільною, але й там запальнички не було. Нервуючи дедалі більше й знемагаючи від виснаження, хлопець побіг вулицею Незалежності, звернув перед стометрівкою праворуч і дістався площі Міцкевича, де розкинувся невеличкий затишний сквер, підсвічений ліхтарями.

Обличчя розпашіло й лисніло від крапель поту. Спина під курткою теж добряче змокла, а ноги стугоніли від утоми. З останніх сил, присвічуючи собі ліхтариком з мобільного, оглянув чергову лавку. Знову не знайшов нічого, опустився на холодні дошки, задер голову й затулив лице руками. Очі почало щипати.

— Який же я дебіл. — прохрипів сам до себе крізь долоні.

Ледь не плачучи, Діма прибрав руки зі свого обличчя й запустив пальці у відросле масне волосся. Затиснув у кулаках жмути й щосили рвонув.

— Сссука!

Двійко дівчат, що присіли неподалік, кинули на хлопця здивовані погляди. Але він їх не бачив. Перед очима стояв усміхнений тато у своїй красивій чорній формі, а в простягнутій руці зблискувала запальничка із вигравіюваним гербом «Беркута». Діма широко розставив ноги, сперся ліктями у свої коліна, склав долоні в «замок» і втелющив погляд під ноги.

— Ти знаєш що це, малий?

Тато — високий, красивий, в ретельно випрасуваній формі — простягав йому на широкій долоні блискучу сріблясту запальничку. Від нього приємно пахло лосьйоном після гоління та кавою.

— Так, тату!

Діма роздивлявся її з роззявленим ротом.

— Для мене дуже важно, щоб ти зараз її узяв собі, заникав десь і зберігав, поки я не вернуся додому. ОК?

— Ууу... — протягнув зачаровано Діма.

— Ти зробиш це для мене?

Тато затримав погляд на хлопчикові. Його очі світилися гордістю й любов’ю. Він був певен, що поїздка буде короткою, — налякають трохи студентів і роз’їдуться по домівках. Легка робота, за яку добре платять. Уже навіть планував витратити отриману надбавку на подарунки дітям до Миколая. Дімка марив мобільним телефоном, а манюня Леся зраділа б великому іграшковому автомобільчику, що в них діти можуть кататися надворі. Він навіть уже побачив саме таку «автівку» — жовтеньку, з міньйонами. Попри спокійне серце щодо цієї поїздки чомусь не хотілося брати з собою ані запальничку, ані свого армійського ножа. Його сховав серед шкарпеток у шафі.

Одинадцятирічний Діма кивнув на знак згоди й узяв запальничку обома руками. Тримав так обережно, ніби то був не просто шматок металу з гравіюванням, а крихка коштовність. Батько узяв синові долоні у свої:

— Слово пацана, малий, це закон!

Він нагнувся й поцілував Діму в маківку. Хлопець заусміхався, а пізніше, коли за татом зачинилися двері, тихенько заплакав у своїй кімнаті. Запальничка лежала в коробці з кольоровими олівцями, за три роки він почав нею користуватися, коли спробував курити. Перший рік Діма плакав за татом щоночі, а щоранку з надією зиркав на двері. Стало гірше, коли мама привела додому іншого чоловіка. Тоді довелося розучитися плакати... розучитися чекати.

Темрява густішала. Повітря робилося дедалі прохолоднішим, а натовп людей танув на очах. Діма не знав, скільки часу просидів отак, вивчаючи бруківку під ногами. Та коли сквер перед кінотеатром «Люм’єр» спорожнів, він раптом згадав про Гошу. Й одразу захотів ляснути себе по лобі — це ж елементарно! — він скидав «на хаті» куртку, а запальничка була в кишені! Діма випростався, вихопив свій мобільний й узявся телефонувати Гоші. Певність, що запальничка досі валяється на підлозі у вітальні, розросталася приємним заспокійливим теплом. Але Гоша на дзвінок не відповів. Діма наполегливо набирав друга кілька разів поспіль і слухав довгі гудки до тієї миті, доки система сама не уривала їх.

На годиннику вже було за північ.

Діма сховав телефон, упевнено рушив знайомим маршрутом й менш ніж за півгодини вже стояв під під’їздом Гоші. Подвір’я пустувало. Темрява клубочилася перед входом, це був єдиний під’їзд, над яким не горіла вулична лампа. Не зволікаючи, Діма пірнув досередини й помчав угору сходами.

На майданчику другого поверху, де була квартира Гоші, теж стояла темрява, хоч в око стрель. Діма увімкнув ліхтарик на телефоні й постукав у двері. Мобільник гучно запищав — сідав акумулятор.

— Гошо, це Дімон! — загукав він, припадаючи до вічка.

До дверей ніхто не підходив, хоч Діма бачив світло у вікні, коли ще стояв унизу. Зрештою він притулив вухо до дверей і вслухався. У квартирі було незвично тихо. Гуляння «на хаті» завжди затягуються далеко за північ, поки або сусіди не починають ламати двері, або хлопців вирубувало від алкоголю.

«Може, мєнти розігнали?» — подумав Діма і ще раз постукав. Коли знову ніхто не відчинив, він узявся за лямку.

«Я не піду звідси без тої клятої запальнички!»

Двері виявилися незамкненими. Діма спочатку встромив голову, озирнув передпокій, гукнув Гошу. Квартира озвалася тишею. Тоді хлопець пройшов усередину й одразу відчув, щось було не так. Повітря стало якимсь важким, наелектризованим.

— Гошо! — ступив ще крок. — Це Дімон... ти де?

У передпокої теж було темно. Світла, що пробивалося з-під зачинених дверей у вітальню, не вистачало, аби розгледіти бодай щось.

— Гошо! Агов!

Раптом до Дмитрових вух долинуло якесь схлипування. Наче хтось стиха плакав. Не роздумуючи довго, він кинувся на звуки — у вітальню. Те, що він там побачив, змусило його закричати.