Усі їхні демони

Розділ 16

У неділю вранці Назар прокинувся, коли сонце вже щедро заливало кімнату. Він розплющив спухлі очі, позіхнув та потягнувся по телефон. Екран мобільника показав гору непрочитаних сповіщень й уже доволі пізню годину — пів на дванадцяту.

— Виспався? — поцікавилася мама, коли Назар вийшов зі своєї кімнати.

Він кивнув і мовчки рушив до ванної.

— Сніданок уже холодний. Зараз розігрію... — продовжила жінка, вимикаючи телевізор й устаючи з дивану.

А тоді гукнула уже з кухні:

— Дзвонила Інна. Просила тобі переказати, що Костя десь вештається постійно, а ще з’їхав у навчанні. Поговориш з ним? Ти ж його батько!

Назар застиг перед дверима ванної кімнати. Хотілося вгатити кулаком у стіну, але він, міцно зціпивши зуби, стримався. Хвиля люті накрила з головою.

«То тепер я батько?! Батько? Ха... а як же кінчений виродок, мєнт, алкаш?!»

— Добре, мамо.

Кісточки на його пальцях побіліли.

— Але вона могла зателефонувати мені особисто. — додав стиха.

Жилка на його скроні набрякла й шалено запульсувала.

— Я не чую! — голосно озвалася мама, намагаючись перекричати мікрохвильовку. — Ти пам’ятаєш про банки?

— Ага. — просичав у відповідь, зі свистом випускаючи гаряче повітря з легень.

Назар не мав бажання залишатися вдома й слухати нескінченні материні нарікання. І без неї знав, що весь час пропадає на роботі, а його син, як і більшість підлітків, уже прогулює школу й дедалі більше часу вештається з друзями. Сам таким був, нічого страшного в цьому немає. От нащо робити з мухи слона? А ще він добре пам’ятав, що мусить ті кляті банки заперти у підвал — усі вуха стара вже продзижчала. Але не сьогодні. Сьогодні він радше потрощить той скляний непотріб об бетонну підлогу підвалу. От чого вона щороку гне спину над тими закрутками, а потім пиляє сина, що він їх не їсть?

Назар мовчки зачинився у ванній. Став під гарячий душ, похапцем поголився, а тоді проковтнув трохи розігрітого сніданку на кухні, коли мама вже повернулася у вітальню до свого улюбленця-телевізора. Невдовзі Назар одягнувся й вийшов, не сказавши більше жодного слова. Синові зателефонував уже з автомобіля.

Про зустріч домовилися на другу годину. Назар хотів забрати сина з дому й відвезти на піцу в центр міста. Там посиділи б нарешті як нормальні люди. Але хлопець говорив якось дивно — пошепки й короткими фразами. Попросив зустрітися біля човникової станції на міському озері. На мить Назару здалося, що син наляканий, але він погодився й утримався від розпитувань... Поки ж залишався вільний час, дістав ноутбук, приєднався до сусідського wi-fi без пароля й розгорнув робочу електронну пошту. На нього чекало кілька листів.

У першому виявився попередній звіт по знайденому трупу з вогнепальним пораненням. Назар пропустив вкладені фотографії й одразу перейшов до результатів перших аналізів. Токсикологічне дослідження крові показало високий вміст альфа-метилфенетиламіну та 2,7 проміле алкоголю.

«Отже, хлопець був добряче п’яним та під єшкою», — зрозумів Назар.

Далі він перейшов до описів ран та інших тілесних ушкоджень, які підтверджували попередню теорію — зчинилася бійка, а тоді у хлопця кілька разів вистрелили. Результатів балістики ще не було, але експерт визначив калібр куль — 9 мм — і припустив, що стріляли з пістолета типу ПМ чи Форт-12 (або -14 чи -17).

Після згадки про зброю у пам’яті Назара зринув неприємний спогад.

Був погожий зимовий день. Дружина поралася на кухні, Назар сидів у вітальні перед телевізором, а їхній майже п’ятирічний син совався зі своїми іграшками на килимі. Велика пожежна машина безупинно вищала, дрібні автомобільчики розліталися увсебіч, коли Костя таранив їх пожежною. Назар скрутив гучність телевізора пультом і лагідно глянув на дитину.

— Ти так батарейки посадиш, — озвався до малого. Тоді потягнувся вимкнути набридливе пищання іграшки.

Син у відповідь булькнув: «Ну і со?», висолопив язика й продовжив розкидатися машинками, а тоді знов увімкнув пожежну сирену й посунув з нею до іншої кімнати.

По телевізору крутили «Доктора Хауса». Назар дивився цей серіал уже вдруге, проте заплутані історії про харизматичного лікаря досі видавалися йому цікавими. Коли запустили рекламний блок, він пішов наглянути за малим. Син вовтузився на підлозі зі своєю машинкою біля їхнього подружнього ліжка. Назар усміхнувся й попрямував на кухню: перевірити, чи довго ще чекати святкової вечері.

Спочатку дістав з холодильника коробку мультифруктового соку, налив собі у склянку, із задоволення випив кількома великими ковтками, а тоді підійшов до дружини, яка клопоталася з вечерею.

— Ммм... — із насолодою промуркотів Назар, обіймаючи її за талію. — Пахне смачно!

Інна повернула голову до чоловіка і підставила щоку для поцілунку. Її волосся кольору густої смоли було зібране акуратним пучком на потилиці, а смарагдові очі випромінювали спокій — давно вже не випадало такого гарного дня, коли всі вдома. Назар замилувався нею, тоді нагнувся та поцілував прямо у золотаву родимку над верхньою губою й міцніше стиснув жінку в обіймах. Інна розсміялася, торкнулась пальцем Назарового носа. Її руки були вимащені соусом болоньєзе з томатами, м’ясним фаршем та базиліком, який щедро вкладала поміж шарами пасти у скляній формі для випікання.

Назар зняв соус зі свого носа.

— А це смачно! — заявив, облизавши палець.

— Раніше, ніж за півроку навіть не чекай більше лазаньї. Стільки мороки з нею! — з награною серйозністю поскаржилася Інна, але сховати усмішку їй не вдалося. — А вже як намучилася з тими листами тіста!

Сьогодні у них шоста річниця шлюбу. Попри заперечення батьків та інших родичів, вирішили святкувати самі вдома разом із сином. Приготувати кілька домашніх страв, розкоркувати пляшку французького червоного сухого, котре отримали в подарунок ще на весілля, а опісля переглянути якесь старе добре кіно — ідеальний план для свята.

— Отак би завжди мені готувала, — жартома підколов Інну Назар.

— Розмріявся!

Невеличка кухня наповнилася сміхом, а ще за мить цей сміх урвав раптовий постріл.

Миска гепнулася на підлогу й ароматний густий соус кольору в’ялених томатів розбризкався бежевою плиткою підлоги. За нею перекинулася й форма для випікання, розлетівшись друзками битого скла.

Назар зірвався з місця і кулею вилетів з кухні, ледь не послизнувшись на заляпаній підлозі. Розлитий червоний соус нагадав про кров. Чоловік заскочив у спальню, відчуваючи, як гірка паніка підбирається до горла. Здається, ось-ось він почне задихатися. Заклало вуха. Звук пострілу продовжував нестерпно дзвеніти в голові. Якби він озирнувся, то побачив би, як непритомніє Інна, наче у сповільненій зйомці падаючи додолу у смачне й уже зіпсоване болоньєзе, котре готувала з любов’ю. Але все, що стояло перед очима Назара, — розчахнуті дверцята серванту, розкидані на паркеті папери, теки і... порожня кобура з-під його табельної зброї. А ще його син, котрий несамовито верещав, стискаючи голову руками.

— Синку! — скрикнув Назар, не чуючи власного голосу. — Синку!..

«Застрелився... Господи, син застрелився!»

Чоловік одним махом підлетів до дитини й упав навколішки. Руки, що зрадницьки тремтіли, підхопили малого, який продовжував стискати свою голову, ревти і заливатися сльозами. Спітнілий, розпашілий, переляканий.

Кілька секунд знадобилося Назару, аби зрозуміти — син цілий.

«Цілий!»

Аж тоді він спромігся відірвати нажахані очі від хлопчика й оглянути кімнату. Розкидані папери, іграшкові машинки, шкіряна потерта кобура і його табельний пістолет. Він одразу ж побачив підсмалене покривало й крихітну дірку у матраці їхнього з Інною подружнього ліжка.

— Тихо, синку. — ковтаючи страх, сказав Назар і пригорнув малого.

Навіть тепер, коли минуло стільки років, Назар ціпенів від отих спогадів, учепившись пальцями в кермо своєї старенької автівки.

— Я не заряджав пістолет... — повторював уголос сам до себе. — Я не.

Раптом у кишені його куртки завібрував мобільний. Чоловік здригнувся, за кілька спроб видобув його назовні та глянув на дисплей. Телефонував Циган.

— Алло! Ти вдома? — голос експерта лунав збуджено.

— Не зовсім. — розгублено відповів Назар, силкуючись упоратися з видивами минулого. Це був той постріл, який продірявив його шлюб.

— Є пальчики! — вигукнув Андрій так гучно, аж слідчому довелося відхиляти слухавку від вуха.

— Легше. — попрохав слідчий. — Що ти сказав?

— Пальчики, кажу, є! Ти там спиш чи що?

— Чиї пальчики? — Назар поволі вертався у реальність. — То маємо підозрюваного? Ти взагалі як про це дізнався?

Робоча інформація почала активно виштовхувати геть особисті спогади. Але те, що про відбитки пальців йому доповідає судмедексперт, бентежило. Це ж не його робота.

— Ніт, — Андрій по той бік телефонного зв’язку відкашлявся. — Криміналіст виявив, що відбитки пальців жертви є у нашій базі.

— Нічого собі! Засуджений? То це бандитські розборки?

— Не знаю, чи розборки, але особу встановлено, — голос експерта звучав задоволено. — Піскун Максим В’ячеславович, Тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого року народження. Місце прописки — Ізюм, Харківська область. Решту деталей відповідальний експерт уже скинув тобі на електронку.

Назар лише присвиснув.

— Харків? Якого дідька він забув у Франківську?

— Це ти в нас слідчий. — насмішкувато сказав Андрій.

— Я взагалі-то не по цьому, сам знаєш. Пощастило, що криміналістична лабораторія з нами в одному корпусі, і ми з Жекою товаришуємо.

— Все... все... — намагався вгамувати колегу. — Дякую за цінну інформацію. Вже виїжджаю на роботу!

Назар завершив розмову, кинув телефон на пасажирське сидіння і повернув ключ запалювання. Двигун загуркотів, й уже за півгодини слідчий вибрався з авто біля міського відділка поліції. Про зустріч з сином він забув.