Усі їхні демони

Розділ 30

Ніч з понеділка на вівторок Назар провів у своєму кабінеті, заснувши просто за столом. Після того, як виявив часову різницю на камерах, кинувся перевіряти решту матеріалів слідства — від записів з місця подій, до десятого перечитування висновків експертів по обох трупах. А тоді, заглибившись у результати токсикології дівчини, де йшлося про високий вміст наркотиків та алкоголю, схилив голову над паперами і невдовзі вирубився. Спав, похропуючи, доки його не розбудила прибиральниця о шостій ранку. Вона зайшла до кабінету, здивувавшись, що двері виявилися відчиненими, — мала ж бо ключі від усіх приміщень на поверсі. Тоді побачила старшого слідчого, поставила відро на підлогу й голосно привіталася.

Вигляд Назар мав просто жахливий. Сорочка, яку він носив ще з суботи, була брудною, зіжмаканою й просякнутою потом. Жовті плями, що розтеклися під пахвами, огидно тхнули. Набрякле від утоми лице почервоніло, один його бік розтинали залежані сліди від країв столу, а неголені вилиці радше додавали схожості із затриманим на три доби хуліганом, аніж старшим слідчим, уповноваженим з особливо тяжких злочинів.

— Назаре Ярославовичу, вам би додому...

Тридцятивосьмирічна прибиральниця з екзотичним ім’ям Анфіса сперлася на руків’я швабри й дивилася на слідчого зі співчуттям. Вона працювала тут уже понад чотири роки, тож добре знала всіх у цій частині управління. Сьогодні була такою ж, як завжди — синій синтетичний халат поверх одягу, зібране на потилиці в короткий хвіст темно-русяве волосся, чисте обличчя без макіяжу, з першими зморшками на чолі та довкола очей. Але це обличчя видавалося приємним — його завжди прикрашала усмішка.

— Не можу, Анфісочко. Не можу.

— За всієї поваги, начальнику... але ви себе у дзеркалі бачили?!

Назар кинув на неї здивований погляд, прибиральниця стенула плечима й засміялася.

— Ви зараз як той Йван, шо макулатуру в нас за управлінням визбирує. Підполковник лютуватиме. Воно вам треба?

— Роботи багато...

— Та й біс з нею! Скажіть комусь усе за вас зробити.

— Анфісо, Анфісо...

Назар заусміхався. Він нечасто приходив так уранці, тому розмовляв з нею раз на кілька місяців. Але про її веселу вдачу знали в управлінні всі. Тепер сам переконався: ця жінка — скарб. І роботу робить пречудово, і вміє створити приємну атмосферу. А це справді важливо, коли працюєш з тяжкими злочинами. От би його мамі хоч дрібку цього таланту.

Зрештою він таки послухався Анфісиної поради і чкурнув туди й назад додому — сполоснутися під душем та перевдягнутися у чисте. Дивом вдалося уникнути розмов з матір’ю, хоч та й чатувала під дверима ванної кімнати. Назар відбувся короткими репліками і поїхав назад, утікаючи бічними вуличками від ранкових автомобільних корків. Коли повернувся, його в управлінні вже чекали — оперуповноважені Новак та Малярчук, а також дільничний офіцер Івано-Франківської поліції.

— Капітане, — звернувся Новак. — Це лейтенант Олег Прокопчук, дільничний з Пулюя.

Назар кивнув і по черзі потиснув усім руки. В їхньому управлінні спілкувалися вільно й зазвичай на рівних. Віддавали честь лише як виняток — для «показухи», коли приїжджало керівництво.

— Ну що, хлопці, маєте щось цікаве? — спитав він, сідаючи за стіл.

Відповідати узявся Василь. Він, як завжди, перетягував ковдру на себе.

— Ми прочісували район до пізньої ночі і дещо таки надибали.

— Чому не повідомили одразу?

— Була пізня година, не хотіли турбувати.

— Ну? — гаркнув Назар. — То що там?

— Автомобіль бачили в одному з дворів на Береговій. Там є п’ятиповерхова «хрущовка» за магазинчиком з автозапчастинами.

— Так точно, — втрутився дільничний, — і в тому будинку — притон. Вічно там бухають і накурюються. Сусіди вже потомилися скаржитися, але я там періодично з’являюся на горизонті, щоб вони не надто розслаблялися, і, боронь Боже, нічого не натворили.

— А хто це — вони? — спитав Назар.

— Малолітки різні, ушльопки й алкаші... там усі, кому не ліньки, «зависають».

— О, це нам підходить!

Назар аж підскочив на стільці. Невже вони вийшли на правильний шлях? Здається, ще ніколи так швидко не просувалася справа. Зазвичай на всіх етапах слідства щось таки мусить забуксувати — то криміналісти тягнуть з висновками, то хтось припускається помилок, то свідків не знайти. Навіть дрібне розслідування затягується на кілька тижнів, а часом на місяці чи навіть роки... а тут несподівано — можливість розкрити за рекордний час — один тиждень! Здається, Назар витягнув щасливий квиток.

— Власник квартири Михайло Топольний, — продовжив дільничний. — Ветеран бойових дій — афганець і АТОвець. Зараз у відставці.

— Вміє стріляти. — прокоментував Малярчук.

— У цього Міська ще синок є Гріша і якийсь племінник. Як звати останнього, не пам’ятаю, бо він мені не попадався ще. То ці двоє хлопців теж там постійно ошиваються.

— Те, що треба! — підсумував Назар. — Маєте час до дванадцятої години, щоб зібрати показання свідків. Дізнайтеся, що підозрілого бачили сусіди в четвер увечері, а я подам запит слідчому судді, щоб отримати ухвалу на обшук помешкання. Також треба пробити по базі цього вашого афганця — може, маємо щось на нього. Було б незле одразу й затримати, якщо дадуть добро.

— Так у нас уже є деякі свідки. — озвався Новак.

Назар кинув роздратований погляд на Василя й смикнув руками, здіймаючи відкриті долоні догори. Зазвичай насуплені брови старшого оперуповноваженого здійнялися.

— Ну?! — нетерпляче прикрикнув він.

— Одна сусідка каже, що в четвер у них там катавасія була.

Новак ніби й не помічав роздратування керівника. Він розслаблено сидів навпроти Назара й говорив розмірено та спокійно, ніби оповідав про буденні клопоти, а не про деталі, що стосуються подвійного, по-звірячому жорстокого вбивства.

— Але та жіночка каже, що катавасії — звичне для тієї квартири. От що її стривожило — так це те, що від п’ятниці катавасій не було.

— Марія Іванівна живе на поверх нижче, просто під квартирою Топольного... ну, свідок наш, — утрутився дільничний, — і стверджує, що після п’ятниці — там жодної гулянки. Хтось ніби приходив, вона чула кроки на вихідних. А ще ніби щось совали та грюкали, але вона не чула голосів чи музики.

Василь схвально кивнув дільничному, тоді прокашлявся і знову заговорив:

— А от у четвер жіночка чула і гучну музику, і сварки, і ґвалт. Але каже, нічого дивного в тому нема, у них там майже щодня рейвах.

Назару вдалося вгамувати роздратування. Зітхнув, обвів поглядом присутніх і скомандував:

— Давайте мені протокол допиту свідка. Я миттю добуду нам ухвалу. А тим часом пробийте підозрюваного. Візьмемо виблядка за гарячими слідами.

Ухвалу на обшук квартири Топольного Назар отримав одразу по обіді того ж дня. Але це була наразі єдина перемога — даних на підозрюваного не знайшли, отже, жодних відбитків пальців, з якими можна порівняти знайдені на місці злочину. Також слідчі не мали інформації про пістолет — попри дозвіл на користування вогнепальною зброєю колишній військовий не мав зареєстрованих на себе ані рушниці, ані пістолета. Також слідчі підняли з архіву протоколи патрульної поліції про всі виїзди за цією адресою, проте особливої користі з цього теж не отримали — жодних затримань й лише два адміністративні штрафи, сумлінно сплачені Топольним Григорієм Михайловичем.

О пів на четверту дня Назар, Василь Новак й Тарас Малярчук у супроводі дільничного виїхали на обшук квартири. Запросили двох випадкових сусідів понятими. Оскільки двері їм ніхто не відчинив, довелося ламати. На щастя, зважаючи на тяжкість злочину, суддя дозволив їм проникати до помешкання Топольного без його присутності. Вони зачекали слюсаря і вже за годину разом зі свідками переступили поріг квартири.

Спочатку ретельно оглянули передпокій та кухню, вголос озвучуючи свої спостереження. Тоді, не виявивши нічого цікавого, зазирнули в туалет, ванну і єдину кімнату, яка пустувала, із навстіж прочиненим вікном.

— І що? — розчаровано спитав Новак, роззираючись. — Нічого підозрілого не бачу.

Решта поліцейських перезирнулася й погодилася з Василем. Поняті тим часом збилися в куточку й перешіптувалися між собою. Назар почувався розчарованим. Він був упевнений, що дівчину вбили тут, у цьому «притоні»! А зараз вони бачили звичайну квартиру. Ну, помешкання було занедбаним, убого вмебльованим — стіл зі старим стаціонарним комп’ютером, якесь кошлате роздовбане крісло під стіною, невеличке пружинне ліжко в кутку, що більше нагадувало койку, на якій він спав під час служби в армії. Навіть дивану не знайшлося. На кухні теж усе старе, понищене...

«Цікаво, вони тут на підлозі всі сидять?» — подумав Назар, і його логічне мислення зашпорталася за слово «диван». Він шикнув на колег, аби припинили розмови, — саме обговорювали між собою те, що, напевне, помилилися. Тоді заплющив очі й хвилину мізкував у цілковитій тиші.

— Кажете, це притон? — озвався до колег.

Троє поліцейських кивнули.

— І кажете, що тут постійно тривають гучні посиденьки з алкоголем, травкою?

Знову кивнули. Цього разу хтось із понятих підтакнув.

— Принюхайтеся. — попрохав Назар.

Поліцейські вирячилися на слідчого, не розуміючи, чого той від них хоче. Назар обвів їх поглядом і пояснив:

— Пахне миючим засобом. Тут, а ще у ванній.

— Еге ж, трохи є! — підхопив дільничний.

— У цій кімнаті відчинене вікно, тому майже вивітрилося.

А от у ванній таки досить сильно тхне хлоркою.

— Я б сказав «Доместосом», бачив банку біля унітазу, — додав Новак. — Прибирали.

— От, власне! — вигукнув Назар. — Це не схоже на «притон»!

— Та ви що, тут вічно збираються різні покидьки! — утрутився понятий. — Усілякі патлаті, і бритоголові, і зеки з наколками! Повпиваюся, понакурються і влаштовують погроми!

— Помилки не може бути, — додав дільничний. — Я сам не раз навідувався сюди.

— Ну, значить, не просто так причепурили хату.

Старший слідчий роззирнувся, шукаючи хоч щось цікаве. Та все мало аж надто звичайний вигляд... Тоді він опустив погляд на підлогу. Знадвору, крізь брудні голі вікна, зазирало тьмяне світло. Сонце вже схилялося до заходу й залишало на старому паркеті помаранчеві снопи світла. Назар зупинив погляд на паркеті — старий, ще, мабуть, радянський, рипучий і з кількома відсутніми дощечками. Потрісканий лак уже давно належало б поздирати, відциклювати дерево, а тоді наново полакувати. Або краще зняти все й замінити іншим покриттям.

— Ви це помітили?! — вигукнув Назар, показуючи рукою на паркет.

Поліцейські мовчали, Новак розводив руками, мовляв: «Що вже знову?»

— Скраєчку дошки більше вигоріли! Бачите смужку? — старший слідчий тицьнув рукою у ділянку підлоги поряд зі столом з комп’ютером.

Справді, вздовж підлоги тяглася межа, що ділила її на два відтінки — квадрат темнішого паркету в центральній частині кімнати, та світліший, вигорілий на сонці з країв.

— Килим! — вигукнув Малярчук, що досі відмовчувався. — Він забрав звідси килим!

Назар задоволено кивнув.

— Внесіть це у протокол і викликаймо криміналіста. Хай гарненько перевірить, можливо, не все почистили.

— А ви, — звернувся до Новака та Малярчука, — залишайтеся тут та дочекайтеся криміналіста. Понятих не відпускати, — Назар спрямував погляд на дільничного. — А ти гайда зі мною.

— Куди? — перепитав спантеличений слідчий.

— Покажеш, де тут на районі могли позбутися килима і, ймовірно, дивана.