Усі їхні демони

Розділ 31

Наступного дня Дмитрові довелося йти до школи, але це було найменше зло на сьогодні. Після першого уроку він, ретельно прочісуючи стрічку новин у смартфоні, натрапив на шокуючу звістку — поліція має підозрюваного у подвійному вбивстві. Тривожний клубок підступив до горла, перекриваючи дихальні шляхи. Діма почав тремтіти й задихатися. Йому довелося сховатися в кабінці туалету, щоб ніхто не зауважив його стану.

Хлопець опустив пластмасову кришку унітаза і кволо сповз, усівшись зверху. Ноги обважніли, а серце, здавалося, скрижаніло й провалилося кудись у шлунок, затискаючи нутрощі. Діма опустив голову й обхопив її руками, а тоді дозволив собі заплакати.

«Коли це скінчиться... коли це скінчиться... коли...» Кожна думка в його голові просякла панікою. Він почувався, наче загнаний безпорадний звір, за яким женеться зграя пекельних псів.

У туалеті хлопець просидів майже весь наступний урок. Коли вдалося трохи заспокоїтися, спочатку дістав телефон і набрав Коня. Той скинув дзвінок та миттєво відписав у телеграмі, що зараз на контрольній. Тоді Діма знайшов у контактах Гошу. Його телефон вочевидь узагалі був вимкнутим, бо дзвінок миттєво вривався короткими гудками. Діма вмився холодною водою та почвалав до класу. Там пояснив своє запізнення поганим самопочуттям. За інших обставин учителька не повірила б жодному його слову й відрядила б до директора, та побачивши почервонілі скляні очі й спухлі повіки, мовчки кивнула і дозволила сісти за парту.

Але це були не всі удари на сьогодні.

Лесі вже покращало. Температура впала до нормальної позначки, і зараз її турбували лише закладений ніс та незначна слабкість. Коли Діма повернувся зі школи, сестра сиділа на ліжку, дочитуючи бібліотечну книжку. Вона досі мала блідий та хворобливий вигляд, але почувалася значно ліпше. Мама з Вітею лежали на дивані у великій кімнаті. Мама дивилися якийсь бойовик по телевізору, а вітчим, здається, спав.

Коли Діма вже засів пограти в «доту» на комп’ютері, у вхідні двері хтось загрюкав.

— Дімо, відчини! — гукнула мама, перекрикуючи телевізор.

Він слухняно почовгав коридором, відчинив. На порозі стояла сусідка — баба Марія.

— Маму поклич! — гримнула жінка.

— І вам доброго вечора... — сказав уїдливо Діма.

— Гєла! — заволала сусідка, протискаючись повз хлопця досередини квартири. — Гєла, блядь!

Мама вискочила з кімнати, запинаючи на ходу свій халат. Уздрівши сусідку, не змогла приховати здивування.

— Що ти тут.

— По-перше, віддай борг, — урвала її жінка. — Твій муженьок мені винен уже за десять бутилок!

Сусідка відпихнула Діму, який хотів було виставити непрохану гостю за двері, а тоді миттєво підлетіла впритул до Анжели. Від баби тхнуло міцним алкоголем. Але не власною «пальонкою» — вона тієї отрути не пила — з її широко роззявленого писка несло дешевим, проте коньяком. Анжела скривилася й відсунулася назад. Вхідні двері залишалися відчиненими навстіж.

— То не треба було наливати у кредит.

— Дєньгі! — знову заверещала сусідка.

Її очі налилися кров’ю. Анжелу пересмикнуло.

— Як будуть, то віддам, — вичавила з себе, зібравши губи тонкою ниткою.

Її голос тремтів, ніби осикове листя на вітрі, чоло вкрилося дрібними крапельками поту. Раптом її почало шалено нудити. Нутрощі скрутило й затиснуло в лещата.

«Зараз би випити...»

— А по-друге, — пригрозила сусідка, — ще раз побачу нову поліцію в моєму під’їзді — урию! Половину клієнтів мені розлякали!

— Та пішла ти! — кинула Анжела і вказала сусідці на двері.

Діма не розумів, що відбувається. Коли ж баба Марія замахнулася й щосили ляснула матір по обличчю, він застиг із роззявленим ротом. З дитячої кімнати почувся гавкіт Лади.

Анжела закричала. Її обличчя ще не встигло загоїтися після недільних побоїв, і під липкою, зморшкуватою рукою сусідки вибухнула нова хвиля нестерпного болю. Кров гарячим струмком зацебеніла з нижньої губи, в очах потемніло. Анжела заточилася й упала на підлогу. Халат задерся, оголивши вкриті зеленкуватими саднами ноги.

— Бігом віддала дєньгі, іначе вб’ю тебе! Чуєш?

Діма почав приходити до тями зі свого паралізованого стану й уже збирався накинутися на роз’ятрену сусідку, як із темряви під’їзду хтось вийшов і зупинився у них на хіднику. Хлопець повільно, дуже повільно повернув голову і побачив перед собою височезну постать Коня. Той стояв і мовчки позирав з-під лоба, теж не розуміючи, що тут збіса коїться.

— Ану пішла звідси! — кинувся Діма на сусідку. — Нахуй пішла з мого дому!

Він зірвався з місця й підлетів до нахабного бабиська, схопив за патли і рвучко потягнув на себе. Сусідка заверещала й ледве втрималася на ногах.

— Рукі убрал!!!

Невідомо як, але баба Марія зуміла вивернутися й метким ударом ноги зацідила хлопцеві між ноги. Діма зігнувся від болю навпіл, заскімлив та відпустив її масне сиве волосся. Кілька жмутів залишилося поміж його пальців.

— Сємєйка уродов!

Сусідка знову повернулася до Анжели, яка намагалася звестися на ноги, й ухопила ту за халат. Притягнула її лице до свого й смачно плюнула межи очі. Гаряча, смердюча слина потекла набряклою побитою щокою жінки, змішуючись зі свіжою кров’ю.

— Давай. Сюда. Дєньгі, — гарчала баба, карбуючи кожне слово. Огидний сморід алкоголю випалював Анжелі мозок.

«Господи, як же хочеться випити...»

І тут глухим ударом сусідку відкинуло до стіни. Вона вдарилася головою, зачепила руками полицю для взуття й завалилася разом з купою брудних кросівок та черевиків на підлогу. Посеред передпокою височів Кінь, потираючи долоні.

— Чувак, що за кіпіш? — спокійно поцікавився, роззираючись та стягуючи з голови чорний каптур толстовки.

Сусідка сповзла на долівку. Мовчазна й уже помітно налякана. Всі присутні якось раптово замовкли й застигли, де стояли. Лиш оскаженілий гавкіт собаки струшував повітря.

Першим схопився Діма. Він шарпнув друга за рукав й потягнув його до виходу. Тоді видлубав з купи розкиданого взуття свої кросівки, взувся й шарпнув бабу Марію.

— Пішла нахуй звідси!

Цього разу стара не відповіла — просто звелася навкарачки й поповзла. Майже біля самих дверей, спираючись на стіну, повільно звелася на ноги. Відсмикнула свій розтягнутий светр, пригладила рукою скуйовджене волосся й з острахом зупинилася за два кроки до виходу. Кінь відступив, даючи дорогу. Коли баба Марія пробігала повз нього, нагнувся й крикнув просто їй на вухо:

— Бууууу!!!

Жінка вереснула й кинулася геть з квартири, а хлопець зайшовся сміхом.

— Ходімо звідси, — буркнув Діма, накидаючи на плечі куртку. — Хутко.

— До побачення... — сказав Кінь Діминій мамі й зник у темряві під’їзду.

Коли хлопці вийшли надвір, першим заговорив Кінь:

— Ну й сімейка в тебе, Дімон! Я б сказився!

— Ніхто твоєї думки не питає.

— Пфф!.. — форкнув той. — Нє, щоб подякувати! Я твою мамку взагалі-то спас, і яйця твої теж.

— Я й без тебе справився б, мудак, — відповів той, дістаючи з кишені пачку цигарок.

Прикурив. Затягнувся. Видихнув. Перед очима попливли легкі брижі. Діма опустив очі додолу й побачив, як на мокрому асфальті відбивається цятками жовте світло з вікон. Блищало, мов новорічна гірлянда. А ще в повітрі наче запахло снігом. Він стрепенувся. Холод лизав шкіру й просочувався за комір.

— Дякую, — зрештою сказав, пускаючи у чорне беззоряне небо клубок сивого диму.

Кінь співчутливо кивнув і поклав руку другові на плече. А тоді й собі закурив.

— Що то за курка стара була?

— Сусідка, — відказав, махнувши рукою на свій під’їзд. — Торгує «пальонкою».

— Ясно. Значить, недурно видав їй пизди. Летіла в стінку як кавалок гівна. То мамка твоя і батя на стакані, значить?

Діма зробив глибоку затяжку й заперечливо хитнув головою. — Вітчим.

— А батя де? Розвелися? — не вгавав Кінь. — Мої старі от розвелися. Теж маю вітчима. Ублюдок, але хоч не бухає...

— Мій тато помер.

Оце, мабуть, уперше він це сказав. По тому, як з рота вилетіли слова, озвалося серце. Діма запхав руку до кишені й міцно затиснув у кулак дешеву пластмасову запальничку. Татова так і не знайшлася. Тоді послабив хватку, намацав пальцями коліщатко, знову стиснув кулак. Хотілося щось трощити. Він нікому не розповідав, ким був його батько. З одного боку — Діма любив тата, дуже його любив, досі чекав на нього вдома... а з іншого — не міг пробачити ганьби. Щоразу, як хтось згадував Майдан, хлопця заливало пекучим соромом через учинок батька.

«Нехай краще мертвий, аніж беркутівець, який утік від правосуддя...»

Діма не раз ловив себе на думці, чи причетний тато до розстрілу Небесної Сотні? А тоді зринали спогади, як батько вчив його кататися на велосипеді, або як майстрував для них із Лесею двоярусне ліжко, чи як щовечора навшпиньки заходив до кімнати і цілував Діму в маківку перед сном. Ні, його тато не вбивав. Тільки не він!

— Не знав, — стиха мовив Кінь. — Співчуваю.

— Забий! — байдуже відказав Діма й пожбурив недокурену цигарку до калюжі.

Колись доведеться відпустити минуле. Але не сьогодні. Сьогодні він не здатен навіть забути ту його довбану запальничку! Якби ж Діма не кинувся її шукати, то не вляпався б у цю жахливу історію... цікаво, куди ж поділася та запальничка?

— Ти через новини мені наярював? — спитав Кінь.

Діма кивнув. Кінь нагнувся й прошепотів йому на вухо:

— Не очкуй. Імен жодних не називали.

Діма напружився, згадуючи події того вечора. Хвиля нудоти підступила до горлянки.

— Ти ж заникав його, да? — продовжував Кінь пошепки.

— Умгу. — прохрипів Діма.

— Ну, значить, все буде ок, — запевнив Кінь і викинув під ноги недопалок.

Раптом серед вечірньої тиші заверещав рок-акордами телефон. Діма смикнувся й поліз шукати його до кишені. Яскраве біле світло впало на його обличчя, і Кінь одразу помітив, як друга перекосило від страху.

— Хто там?! — спитав, торсаючи його за плече.

Той відсахнувся, відповів на дзвінок. Відійшов подалі від під’їзду, вислухав когось й, уже поклавши слухавку, сів на бруківку вздовж пішохідної доріжки. Кінь підбіг і перепитав:

— То хто дзвонив?!

— Валік...

Діма дістав нову цигарку. Руки страшенно тремтіли, обличчя зблідло. Ніяк не вдавалося прикурити — чиркав запальничкою раз, другий, третій, але вогонь уперто не хотів видобуватися. Після п’ятої невдалої спроби Діма заволав та пожбурив геть і цигарку, і запальничку, а тоді задер голову, глянув просто в очі другові й сказав порожнім голосом:

— Нам кінець.