Усі їхні демони

Розділ 36

Після слідчо-оперативних дій у лікарні на Матейка, поліція не виявила нічого — син Топольного не виходив з лікарні — принаймні не там, де були камери відеоспостереження. Також Назар не побачив, аби його власний син і той незнайомий хлопець покидали приміщення. Тривога роздирала слідчого зсередини — невже його Костя причетний, невже він злигався з Григорієм Топольним і допоміг йому втекти з лікарні через якийсь інший вихід? У голові Назар уже склав докупи прогули сина, його дивну поведінку останніми днями й оті незрозумілі короткі телефонні розмови. І стало страшно. По-справжньому страшно, що його малий причетний до вбивства... Звісно, про свого сина Назар мовчав перед колегами, не міг допустити, аби малого запідозрили чи заарештували, доки він сам в усьому не розбереться.

Кілька разів поспіль телефонував синові, але той уперто ігнорував виклики — не відповідав узагалі або скидав дзвінки. Назар написав йому в телеграм, тоді надіслав звичайну СМСку з проханням перетелефонувати. Але на повідомлення Костя вже не реагував жодним чином. Назару не лишалося нічого — хіба мовчки чекати, куди приведе розслідування.

Зрештою поліцейські зійшлися на тому, що Григорій Топольний утік з лікарні через пожежний вихід, або через підвал, або ж скористався технічними дверима на першому поверсі. Характерні для серйозної бійки травми й підозріла втеча хлопця схилили слідчих до висновку, що саме син Топольного є головним підозрюваним. Група крові, яку встановили під час госпіталізації непритомного пацієнта, збігалася з кров’ю його батька, а відтак і з тією, котру виявили на місці злочину на Набережній. Треба тільки вистежити хлопця, взяти у нього «пальчики» і справу закрито.

Ввечері, протримавши Михайла Топольного ще кілька годин під вартою, його нарешті звільнили і пустили слідом двох молодих оперативників для стеження. Дозвіл на це Назару вдалося отримати у підполковника, аргументуючи, що батько мусить знати, чи скоював убивство його син та куди він подівся. А решта слідчо-оперативної групи знову зібралася у конференц-залі, аби підсумувати все, що вдалося дізнатися за останню добу розслідування. Та не встигли вони опрацювати свіжі дані, як їх викликали на чергове убивство...

— Тобі не здається, що це якийсь довбаний голлівудський фільм? — спитав Назар у Циганюка на перекурі.

Судмедексперт міцно затягнувся тютюновим димом і кивнув. Вони стояли під дашком під’їзду, ховаючись від мокрого снігу, що рясно сипав з чорного низького неба. Натовп роззяв майже розчинився, навіть обридливі журналісти позамерзали й роз’їхалися по своїх редакціях монтувати відзняті кадри «трагедії, що сталася внаслідок домашнього насилля». Під під’їздом зосталося лише кілька найзатятіших пліткарок, що тулилися під парасолями, тремтіли від холоду, проте пожадливо видивлялися кожен порух у квартирі на першому поверсі.

«Де ж ви були, коли просто у вас під носом убивали людину? Коли кричала жінка, плакала дитина? Невже ніхто з вас, курвиська, навіть не спробував допомогти?», — хотів було поцікавитися слідчий у сусідок, але обмежився тим, що стримано наказав їм забратися по домівках. За роки служби він чув безліч відповідей на ці запитання.

Андрій Циганюк з помічником уже ретельно оглянули місце злочину й озвучили перші висновки — одна жертва з великою кількістю побоїв та слідами асфіксії, інша — вогнепальне поранення в груди. Обидва трупи доправили на експертизу в міський морг, поліція затримала підозрюваного, він уже чекав допиту за ґратами.

— Як гадаєш, звідки взявся ствол? — замислено спитав Андрій.

— Дізнаємося, — відповів слідчий. — Хлопець оклигає від шоку й розговориться.

Назар теж зробив глибоку затяжку, почухав підборіддя і додав:

— Щось почастішало вогнепальних.

— Оце точно.

Раптом телефон слідчого завібрував. Він хутко розблокував екран і побачив нове повідомлення у телеграмі. Узявся відкривати програму, переконаний, що син нарешті вийшов на зв’язок, але помилився. Писала мегера.

«Привіт. Чула, у вас добре просувається розслідування. Вже взяли убивцю?»

«Ще ні», — відписав Назар.

Віра миттєво прочитала відповідь й одразу відписала: «Хочу вибачитися за свою поведінку. Кава? Завтра?» «Ок».

За інших обставин він би страшенно зрадів цій пропозиції — красива жінка запрошує його на каву. Після розлучення не мав жодних стосунків, проте зараз голова була забита новим убивством і тривожними думками про сина. Назар без емоцій заховав телефон і повернувся до розмови з Андрієм.

— Знаєш, тут справа прикра, але цілком звичайна — «битовуха». Сусіди кажуть, родина алкашів...

— Воно й видно неозброєним оком, — погодився судмедексперт. — Ти ж бачив ту жінку — вся спухла, потовчена, зі слідами попередніх побоїв.

— Ага, ще й тхне від неї водярою, — підтвердив Назар. — І пацан зачуханий... шкода таких, насамперед страждають діти.

— Рано чи пізно ці діти теж починають бухати.

Циган викинув недопалок, потиснув на прощання слідчому руку й поїхав разом із молодшим експертом у лабораторію. За годину місце злочину покинули й поліцейські, залишивши решту мешканців квартири № 15 з їхнім горем наодинці.

Попереду у цієї родини чимало випробувань — вранці прибуде ювенальна поліція. Розбиратимуться, чи можна залишати дев’ятирічну дівчинку під опікою горе-матері. Далі — розслідування, суд над убивцею. Найбільше Назарові було шкода дівчинки. Коли на виклик приїхали патрульні, вона стояла під дощем, посиніла від холоду, невтішно плакала, говорила щось про демонів з підвалу і дуже просила врятувати собаку. На її очах убили людину за пляшку горілки... ця історія назавжди вшиється в її життя кривавою ниткою й болітиме тривалий час. Що очікує на цю дитину? Притулок? Інтернат? А потім вулиця? Майже в усіх випадках такі діти рано чи пізно стають на стежку батьків. Але Назар, спілкуючись з малою й оглядаючи речі у квартирі, дізнався, що дівчинка любить читати, гарно вчиться й узагалі чемна та кмітлива. Він би ніколи не подумав, що це дитина алкоголіків, якби не задавнені зеленкуваті синці, а ще такі дорослі й сумні очі.