Усі їхні демони

Розділ 20

Патрульні на виклик приїхали із запізненням — розбороняли чергову бійку під нічним клубом. Зрештою це ж лише сімейні справи. Від подібних викликів вони просто вже стомилися — кожної зміни по декілька дзвінків. Зазвичай усі візити завершуються зіпсованим настроєм й усвідомленням безглуздості виїзду, адже майже кожна побита дружина врешті відмовляється писати заяву. Навіть попри внесені 2019 року зміни до Кримінального кодексу чи не всі випадки домашнього насилля залишаються безкарними. Та й викликала поліцію дитина: 99 % «дитячих» дзвінків — лише пустощі, тож потім доводиться погрожувати малим шибеникам штрафами за хибний виклик.

Коли наряд із трьох чоловіків у темно-синіх одностроях з’явився перед дверима квартири № 15, там уже запала тиша. Звісно, сусіди чули і жіночі крики, і дитячий плач, і навіть виття собаки, що розривали ту квартиру ще якусь чверть години тому, але ніхто на це не реагував. Усі давно звикли до їхніх п’яних скандалів. Один з патрульних натиснув кнопку дверного дзвінка. По той бік пролунав механічний пташиний спів. Брудні двері, обтягнуті чорним потрісканим дерматином, залишалися зачиненими. Патрульний подзвонив удруге. Потупцював на хіднику й вже хотів було обернутися до колег, як щось рипнуло.

— Хто там? — з-за дверей почувся приглушений чоловічий голос.

— Поліція, — голосно озвався інший парубок у формі, опускаючи руку на пояс, з якого звисав гумовий кийок. — Відчиніть, будь ласка, двері!

Знову запала неприємна тиша. Якийсь непевного вигляду чоловік заскочив у під’їзд, але, побачивши поліцію, смикнувся і рвонув назад на вулицю. В під’їзді тхнуло сечею й самогоном. Типове місце для п’яних розборок.

— Чого вам треба? — врешті спитали там, у квартирі. — В нас усе добре!

— Відчиніть, будь ласка, — наказав патрульний, зазираючи у кругле вічко. — Ми лише хочемо дещо спитати.

Молодики почули нервову лайку, а тоді клацнув замок і двері прочинилися. Перед ними стояв неохайний чоловік віком за тридцять. Його кучеряве темне волосся було немитим, нечесаним, присипаним пластівцями лупи. Над скронями поблискувала сивина.

— Доброго вечора, — холодно озвався старший патрульний, який досі тримався позаду з чорною пластиковою текою в руках. — Ми зайдемо.

— Ні, — запротестував чоловік і демонстративно схрестив руки на грудях.

Він стояв перед ними у брудній фіолетовій футболці з полущеною емблемою відомої марки чеського пива, в затертих і розтягнутих на колінах чорних спортивках й гумових шльопанцях кольору мокрого асфальту. Нігті на ногах чоловіка були задовгими й брудними. Коли той закладав руки, старший поліцейський помітив забиті кісточки на фалангах пальців.

— Це було не питання, — холодно відрізав він, — відступіть.

Інший патрульний знову опустив руку на свій кийок так, щоб чолов’яга це помітив, а високий, попереджаючи хід незнайомця, виставив ногу вперед прямо на поріг квартири. Тепер зачинити двері виявиться складнішим завданням.

— У нас все добре, — повторив чоловік.

Його темні очі з розширеними зіницями промацували всіх трьох хлопців на хіднику.

«Боїться», — подумав старший.

— Ми лише перевіримо й поїдемо далі, — з награною легкістю повідомив високий. — Домовилися? Маємо ще багато роботи.

Чоловік нервово ковтнув слину. За його спиною, у квартирі, стояла цвинтарна тиша. Поліцейські нашорошили вуха, але не почули ані голосів, ані бубоніння телевізора. Тим часом чоловік помітно напружився — стиснув кулаки, топтався на місці, а його погляд бігав від одного патрульного до іншого. Тоді, вагаючись ще мить, урешті відступив. Першим зайшов високий, формально посміхаючись. За ним рушили інші двоє. Одразу їхню увагу привернула занедбаність помешкання. Хоч і бачили таке мало не щодня, але було неприємно думати, що в цій квартирі живе дитина. Старі, місцями розламані меблі радянського зразка, брудне стоптане взуття попід стіною, подерті вицвілі шпалери. Ледь чутно тхнуло хлоркою, яка геть не маскувала аміачний сморід з туалету. Від чоловіка несло алкоголем і немитим тілом. Один з патрульних закашлявся, адже тут був і неодмінний атрибут подібних помешкань — сперте прокурене повітря.

— З ким ви проживаєте? — холодно спитав старший.

— Дружина, діти... — почав белькотіти чоловік, — ще теща, але вона після інсульту.

Поліцейські зрозуміли, що чоловік ще не протверезів, проте зовсім не здивувалися.

— Можна поговорити з дружиною?

Не встиг він зреагувати на питання й бодай щось відповісти, як у довгому коридорі з’явилася худа жінка. Намагалася триматися рівно, але кожен крок їй коштував неабияких зусиль. Обличчя вкривали свіжі забої й місцями багряніла кров, що вже починала присихати. Поліцейські перезирнулися. Старший кинув оцінюючий погляд на п’яного чоловіка, котрий ураз заціпенів і лише свердлив дружину поглядом.

— Доброго вечора, — привіталася вона.

Поліцейські кивнули, скупо посміхнулися.

— Можемо присісти поговорити? — звернувся старший до жінки.

Та кивнула й провела їх на кухню.

— Як вас звати? — спитав високий, зупинившись у дверях.

Жінка присіла на хитку табуретку за столом. Навпроти неї розташувався старший. Інший патрульний зупинився біля керамічної плитки на стіні, просунувши на поясі в петлі штанів великі пальці рук. На кухні виявилося так само занедбано, як і в передпокої.

«Ніби двадцять років тому...», — зловив себе на думці старший поліцейський, мимоволі оцінюючи квартиру.

— Анжела, — назвалася жінка, — Анжела Кухарчук.

— Сержант поліції Березовський Мар’ян Ігорович. Зі мною рядовий Дутченко та капрал Мисько.

Патрульний показав жетон та обвів рукою своїх колег. Жінка несміливо кивнула і, навіть не глянувши, опустила очі на свої руки, складені на колінах.

— У поліцію зателефонувала дитина, дівчинка, — сказав старший обережно, ніби йшов тонкою кригою. — Ваша донька? Можете її покликати?

Жінка спочатку кивнула, а тоді, ніби щось згадавши, різко — аж надто різко — заперечила. Її мокре волосся, яке пахнуло шампунем, прилипло до щік.

— Во..н..на, — затинаючись прошепотіла Анжела, — вона спить уже.

— Як звати вашого чоловіка?

— Вітя, — судомно ковтнула. — Віктор.

— Віктор вас ударив?

Жінка спочатку застигла й скляними очима дивилася вниз. Тоді повільно підняла голову й шмигнула поглядом повз високого поліцейського. Побачила у проміжку між ним та одвірком чоловіка, що залишився стояти в передпокої. Тоді відсахнулась, наче від гарячої сковорідки, й заперечно похитала головою. З її носа текла цівка крові.

— Він вас ударив? — повторив питання лейтенант.

— Ні, — заперечила Анжела, — я просто впала.

— У вас розбите обличчя, — зауважив той, що підпирав стіну. Його голос був якимсь писклявим, трохи нагадував дитячий. — І кров з носа.

Він схопив з гачка брудний кухонний рушник замацаного синього кольору й простягнув жінці. Той тхнув прогірклим жиром і ще чимось квашеним. Анжела глянула налякано, ніби дике кошеня, тоді мовчки схопила рушника й змахнула ним кров. Поліцейський намагався приховати огиду й непомітно витер руку об свої штани.

— Я впала. В нас усе добре, — наче робот, повторювала вона.

Тоді старший підняв погляд на високого й кивнув. Той, отримавши беззвучний наказ, розвернувся й пішов до чоловіка. Тихо звернувся до нього на ім’я та попрохав показати, де спить донька. Обоє за мить зникли у дверях до великої кімнати. Той, що підпирав стіну, легенько причинив двері на кухню. Вони залишились утрьох.

— Тепер кажіть правду, доки він не чує, — негучно, проте впевнено порадив лейтенант, нахиляючись ближче.

Запаху алкоголю від жінки він не відчув зовсім. Її погляд видавався цілком тверезим і осмисленим, хоча й трохи розгубленим.

— Я впала...

— Зараз ви можете сказати правду, — запевнив поліцейський.

— І що йому за це буде? — пошепки спитала Анжела, кидаючи погляд на двері.

— Пишете заяву, ми його затримаємо до завтра.

— А потім?

— Якщо це вперше чи вдруге — отримає штраф за адміністративне правопорушення. Якщо втретє — можна відкривати кримінальну справу. Завтра поїдете до експерта знімати побої. Це нескладно і цілком безкоштовно, не турбуйтесь. Також ви можете звернутися до безкоштовного державного юриста і психолога. За потреби, звісно.

Жінка зіщулилась, сховала побите лице у долонях й заплакала. Груди під флісовим халатом судомно здіймалися та опускалися. Нею трясло, ніби у пропасниці. З крану над мийкою скрапувало. Кожен удар води об іржаву емальовану поверхню відбивався в її голові нестримним болем. Вона мовчки плакала, не знаючи, як учинити.

Тоді старший поліцейський дістав з теки, яку тримав у руках, чистий аркуш паперу та синю кулькову ручку. Відсунув убік порожнє горнятко з чайним осадом на денці, попільничку й мобільний телефон. Поклав папір перед жінкою і сказав:

— Я продиктую.

Жінка відліпила руки від обличчя, затримала погляд на аркуші й, витерши кухонним рушником сльози та свіжу кров, що знову набігла під носом, захитала головою.

— Ні, я нічого не писатиму.

Обидва поліцейських гуртом зітхнули, перезирнулися й невесело всміхнулися.

— Упевнені? — перепитав старший. — Ми його затримаємо до ранку.

— Але завтра він повернеться...

Здавалося, що після цих слів жінка знову розридається. В її голосі було стільки болю й приреченості, що обом патрульним зробилося недобре. Вони нічого не могли вдіяти. Або Анжела зараз пише заяву, і вони «пакують» цього пияка, або — що ймовірніше — йдуть ні з чим далі патрулювати район. Подібний сценарій повторювався знову й знову, наче пошкоджена вінілова платівка. Навіть протоколи писалися під копірку. Майже кожна побита чоловіком жінка боїться писати заяву. Майже кожна терпить синці, розквашені губи й ніс до крові, адже боїться, що як поскаржиться — битимуть дужче. Поліцейським було справді прикро. Зазвичай потім дзвінки на «102» частішають, бо такого візиту вистачає на кілька днів, аби налякати кривдника. А за кілька місяців чи тижнів чоловіки починають махати кулаками знову, з новою силою. Іноді в ці квартири доводиться виїжджати вже на труп.

— Я нічого не писатиму, — Анжела майже перестала плакати. — Я просто впала.