Усі їхні демони

Розділ 19

З понеділка погода раптово погіршилася. Ще вчора лагідне осіннє сонце дозволяло ходити без верхнього одягу, а зараз, наче за помахом руки, налетів крижаний вітер і пригнав важкі чорні хмари. Люди загорнулися у теплі куртки та плетені шарфи, подіставали з комірок обігрівачі, зимове взуття, пухові ковдри. Містом закружляв перший сніг.

У міському управлінні поліції кипіла робота. Вдосвіта Назар примчав у відділок й уже сидів у тісному кабінеті, очікуючи заповітної дев’ятої години ранку, аби накинутися на телефон та електронну пошту й примусити слідство зрушити з мертвої точки. Вчора він пробив по базі дані знайденого хлопця, з’ясувавши його місце реєстрації та приводи. Убитий справді виявився мешканцем Харківської області, мав кілька затримань за бійки, дрібне хуліганство й обвинувачення за зберігання наркотиків. Назар скопіював на свій комп’ютер фотографію з архіву, а також решту даних. Залишилося зв’язатися з відділом поліції міста Ізюм, розшукати родичів та з’ясувати, чому та з ким убитий подався до Івано-Франківська. Назар також з’ясував, що на Максима Піскуна зареєстроване авто — Ford Sierra 1988 року, чорний «седан».

З сином він так і не зустрівся. Хлопець нагадав про себе дзвінком, коли Назар уже був на роботі, длубаючись у моніторі комп’ютера. Вибачився перед малим, спробував пояснити причину, не вдаючись у подробиці. Але схоже, Костя образився — буркнув, що та розмова для нього була вкрай важливою, а тоді швидко кинув слухавку, не попрощавшись з батьком. Назар дав собі слово, що не зволікатиме і, щойно в нього з’явиться «вікно» — обов’язково поїде до сина. А зараз особисті проблеми не на часі. Чи мають якесь значення дрібні шкільні прогули або сварки з матір’ю, коли йдеться про два жорстоких убивства?

За п’ять на десяту ранку слідчий уже надіслав офіційний запит до Харкова і схопився за мобільник, щоб зателефонувати гарпії — Вірі Стельмах. Потрібно нагадати їй про себе та прискорити аутопсію тієї дівчини з валізи. Проте не встиг він навіть відшукати її номер, як телефон у його руках озвався.

Контакт не був збережений у пам’яті смартфона.

— Назарій Вус слухає, — офіційним тоном озвався слідчий.

— Доброго ранку.

Попри те, що бачився з цією жінкою лише одного разу, її голос врізався у пам’ять. Назар стрепенувся, наче йому за комір хлюпнули крижаної води. По той бік телефонного зв’язку була судмедекспертка Віра. Слідчий здивовано звів догори брови й напружився.

— Який збіг! — нервово скрикнув він. — А я саме збирався вам телефонувати...

— Чудово.

Назар притиснув плечем до вуха телефон, а сам тим часом увійшов на «Рубіж»[7] й почав уводити в пошуковик номер державного знаку та VIN кузова автівки, що належала загиблому. Світла сіра сорочка з дрібним геометричним малюнком прим’ялася на рукавах при ліктях, кутик правого манжета загнувся. А ще ж він не встиг підстригтися в суботу, тож тепер слідчий з відрослим волоссям та слідами втоми під очима мав дещо неохайний вигляд.

— Ми таки провели... я провела аутопсію.

— Ви ж не працюєте на вихідних?

Він не хотів прозвучати зверхньо чи глузливо (хай лише у телефонній слухавці), але запізно зрозумів, що бовкнув не те. Одразу втішив себе думкою, що вона його не бачить. Якби утнув таке при особистій зустрічі, гарпія б уже, напевно, відгризла йому голову. Назар ніяково скривився і втягнув голову у плечі.

— Перепрошую. Я не те мав на увазі. — поквапився з вибаченнями. В його голосі вчувався легкий переляк — так, це чудово, що ви провели розтин. А ми, до речі, встановили особу загиблого із вогнепальною раною, тож я охоче візьмуся й за «валізу». В таких справах важлива оперативність.

Про себе Назар уже охрестив обидві справи «смертю на Бистриці». Інтуїція, яка рідко його підводила, тепер уперто нашіптувала, що ці два трупи якось пов’язані між собою. Треба лише знайти точку дотику. І він знайде. Неодмінно. Слідчий не міг позбутися того хвилюючого відчуття, що він стоїть на порозі кімнати, де приховані геть усі відповіді. Варто лишень зазирнути до потрібної шафи. Був переконаний — скоро все відкриється.

— У мене змінилися плани, тому я мала вільний час учора по обіді, — озвалася Віра.

Щось змінилося. Крига скресла? Її голос тепер інакший. Назар не міг повірити, що вона не засипала принизливими коментарями його невдалий жарт, не поставила його — дрібного слідчого — на місце. Віра говорила спокійно та навіть привітно. І її досконала вимова, з правильно розставленими наголосами у словах, уже не різала йому слух. Голос пані Стельмах більше не викликав нестерпних хвиль роздратування. Зараз вони розмовляли, наче рівні. Може, перше враження таки виявилося хибним?

— Є щось цікаве? — поцікавився Назар. — Ну, окрім того, що тіло пошматували, запхали до валізи й викинули в річку?

— Дещо є. Я десь загубила адресу вашої електронної пошти. Можете скинути її на цей номер? Бо якщо надсилатиму через управління, згаємо більше часу...

— Ага. Без проблем! — зрадів він, водночас витріщаючись у монітор, де з’явилося кілька записів із камер спостереження на дорогах міста.

— Користуєтесь телеграмом?

Назар майже її не почув. Він укотре прокручував записи, де «засвітився» чорний «седан» з потрібними номерами. Більшість файлів датувалися четвергом.

— Що? — перепитав неуважно.

— Телеграм, вайбер, ватсап? Користуєтеся якимись додатками для зв’язку?

— А... так, звісно! Усім цим. Ще маю скайп і месенджер... куди писати, кажете?

— Напишіть на телеграм. На цей номер. Дякую.

Вона швидко роз’єднала дзвінок, навіть не попрощавшись. Якщо Віра й кинула слідчому «до побачення», він теж не почув, адже саме цієї миті «Рубіж» показав, як автомобіль жертви прямує вулицею Набережною, минаючи спортивний комплекс ІФНТУНГ уночі з четверга на п’ятницю минулого тижня. Телефон сповз з-під вуха й гепнувся на стіл, скинувши на підлогу кілька аркушів паперу. Назар цього теж не зауважив. Він уже вантажив відео на свій комп’ютер, знову й знову переглядаючи ті кілька секунд, схоплених цифровою відеокамерою, розташованою над дорогою перед світлофором.

Якість зображення бажала кращого. Все «сніжило» й мазало. Але коли об’єкт усього на мить опинився на пішохідному переході, під тьмяним світлом вуличного ліхтаря, Назар поставив запис на паузу й збільшив картинку. Сумнівів не було — це саме те авто. Марки не видно, але номерний знак камера зафіксувала — він збігався. Далі слідчий ретельно пробіг поглядом та відзначив про себе, що цю автівку нескладно знайти, адже на боковому крилі кузова, яке показалося на камеру, було якесь зображення. Роздивитися, що ж там, не вдалося через якість нічної зйомки.

«Наклейка? Бренд? Це службове авто?»

Усі питання одразу нотував у свій пошарпаний блокнот в коричневій палітурці, аби не загубити думку. А тоді він побачив тіні...