Усі їхні демони

Розділ 38

У передпокої було темно. Світла, що пробивалося з-під зачинених дверей у вітальню, не вистачало, аби розгледіти хоч щось.

— Гошо! Агов!

Раптом до Дмитрових вух долинуло чиєсь схлипування. Наче хтось стиха плакав. Не роздумуючи довго, кинувся на звук у вітальню. Побачене примусило його закричати — на скривавленій підлозі сидів, обхопивши коліна, Кінь. Він захлинався сльозами й тремтів так, наче було нестерпно холодно.

— Кіііінь? — озвався Діма.

У кімнаті огидно тхнуло свіжим м’ясом. Діма затулив рукою носа й рота і широко розплющеними очима оглядав кімнату. Килим, диван — усе було багряним від крові. На підлозі розкидано якісь речі — недопалки, порожні пляшки, зіжмакані папірці, чийсь розпатраний наплічник. Його знудило. Хлопець кинувся до туалету й випустив на дно унітазу все, що сьогодні їв, а тоді поплентався до ванної й ледве не зомлів від побаченого — там було ще гірше, ніж у вітальні. Потріскана плитка на стінах, місцями іржава металева ванна й гола плитка підлоги — усе в кривавих патьоках. Уперся рукою об одвірок, щоб не впасти, а тоді побачив на підлозі ручну пилку, жмути волосся та якісь шматки плоті з блискучим металом.

Перед очима все закружляло. Ноги підкосилися, Він ледве встояв. Тоді змусив себе відвести погляд від кривавого місива у ванній і, натикаючись на стіни, побрів назад у кімнату. Схопив Коня за комір і шарпонув щосили.

— Що тут... що тут, блядь, сталося?! — заверещав йому просто в обличчя.

Кінь спочатку навіть не зрозумів, що хтось прийшов і з ним говорить. Діма продовжував трясти хлопця, той за кілька хвилин повернувся до реальності.

— Він. — проскреготів Кінь, — він зовсім злетів з котушок! Чувак, я ніколи не бачив, щоб когось так паяло!

— Кого? Що тут було?!

Діма розумів — відбулося щось жахливе, невиправне. Усвідомлював, що тут когось убили, — надто багато крові — але сприймати реальність поки відмовлявся. Знову смикнув Коня й спробував його звести на ноги. Той піддався. Тоді він потягнув друга на кухню. Там, на відміну від кімнати й ванної, було без крові. Вони сіли за стіл. Тепер можна дихати.

— Розповідай, — наказав Діма.

Кінь затулив обличчя руками й застогнав.

— Що тут коїлося?

— Після тебе прийшов Валік з якимсь пацаном.

— Ага, я зустрів їх обох у під’їзді, — згадав Діма.

— Принесли багато бухла — пива і водяри щось три пляшки...

Кінь поволі приходив до тями. Він уже не плакав і не схлипував.

Лише часте уривчасте дихання, як після забігу на довгу дистанцію, нагадувало про нещодавню істерику. Відірвавши руки від свого обличчя, Кінь схопився за недопиту пляшку горілки, що стояла на столі, зробив кілька великих ковтків.

— Далі що? — підганяв Діма.

— Ну, вони трохи побули й пішли додому. На хаті лишився тільки я, Гоша і той уйобок з дівчиною.

Діма теж схопився за пляшку і хильнув. Горілка потекла горлом, обпікаючи стравохід. Шлунок одразу ж скрутило голодним спазмом. Кінь, уже майже заспокоївшись, говорив далі:

— Він мав з собою пакет «єшки». Я відмовився, наркотики — то не моє, ти ж знаєш. Гоша трохи спробував, а ті двоє дістали ще щось, змішали, обдовбалися у хлам.

Діма теж ніколи не пробував наркотиків, хоч у їхній тусовці часом хтось приносив якісь пігулки або порошки. Завжди відмовлявся, лише кілька разів пробував курити травку.

— І та дура полізла до Гоші. Поки Макс ходив відлити, вони почали лизатися, а як повернувся — застукав їх. Отоді його й понесло. Він спочатку відтягнув її і кинув на підлогу... А та дурна курка — ні, щоб захищатися чи щось брехати! — розвела ноги прямо там, на підлозі, почала ліпити, що у Гоші хуй як треба, не то що в Макса... ну і його попаяло.

— Діана? — згадав Діма не вельми приємне знайомство. — Що ж він зробив?

Кінь здригнувся, трохи помовчав, а тоді розповів:

— Макс... ну, він почав її бити, просто забивати на смерть... ногами, кулаками... карочє, молотив без розбору куди. Гоша поліз захищати дівку і теж получив серйозно...

— А ти де був?

Кінь ніяково опустив очі:

— Чувак, я лежав бухий в гівно. Коли почалася заварушка, відповз у куток, бо тупо не міг встати на ноги.

— А де вони всі? — перепитав Діма.

— Той уйобок розбив Діані голову об батарею і вирубив Гошу. Потім поволік її у ванну. Далі я вирубився, а коли проснувся, Макс піднімав Гошу і кричав йому, що як не допоможе позбутися тіла, він уб’є нас усіх.

— От гівно!

Діма відчував, як страх підступно облизує ребра. Всередині залоскотало й похололо водночас.

— А давно вони пішли? Куди? Ти знаєш? — почав сипати запитаннями.

— На річку. Я чув, як Гоша йому сказав, що тут близько до річки.

На мить обоє замовкли. Квартира потонула в лункій тиші. Не було чути ані автомобілів з вулиці, ані обуреного гомону сусідів чи булькання води у трубах. Лише нерівне дихання двох наляканих підлітків.

А там, за вікном, був інший світ — нормальний, спокійний. Світ, де вони ходили до школи, потай курили у завулках цигарки, слухали музику, розважалися. Тут, у цій покривавленій квартирі, хлопці втрапили у пастку — тепер вони свідки злочину. Тепер це і їхній злочин також. І їм обом це так не минеться.

— Бо він повернеться, — пошепки озвучив Діма те, про що думали обоє. — Розправиться з Гошею, а тоді повернеться по тебе. По нас обох. Треба щось робити.

Діма встав і вийшов на балкон, а повернувся звідти із загорнутим у стару футболку пістолетом, яким нещодавно — і водночас ніби у минулому житті? — вихвалявся Гоша, аби «покращити» йому настрій.

— Краще не буває! Ходімо... — сказав другові, і той скорився.

Аби зустрітися з ними, довелося телефонувати. На щастя, Гоша взяв телефон з собою й одразу ж відповів на дзвінок. Хлопці домовилися про «стрілку» на узбережжі, біля спорткомплексу ІФНТУНГ.

Було холодно і темно. Потік автомобілів по вулиці Набережній практично припинився — хіба іноді пролетить якась самотня вантажівка чи таксівка, поспішаючи на виклик. Діма нервував. Він запхав пістолет до кишені своєї джинсівки і щосили стискав тверде руків’я. Зброя додавала якоїсь хворобливої упевненості. Коли за десять хвилин з темряви випірнуло два силуети, хлопці затамували подих.

Ніхто не збирався нікого вбивати. Вони просто хотіли поговорити, трохи налякати... але Макс почав розмову із погроз. Спершу кинувся з кулаками на Гошу, адже це він став причиною конфлікту й подальшого убивства. Гоша щось відповів, Макс його вдарив.

А потім оскаженілий харків’янин з розмаху торохнув кулаком Коня. А що той був дуже високим на зріст, поцілив йому кулаком не в голову, а в грудину. Проте й цього наразі вистачило — Кінь зігнувся навпіл і закашлявся. Затим Макс повернувся до Гоші й почав його лупцювати з подвійною жорстокістю — навіть у темряві Діма побачив, як фонтанує кров з розквашеного носа. Тоді Діма, наче уві сні, дістав пістолет і навів на Макса. Саме тоді, коли той жбурнув Гошу головою об каміння.

Рука зрадницьки тремтіла. Тож Діма навіть не встиг намацати пальцем запобіжник, як Макс з розгону повалив і його на кам’яний берег. Пістолет випав та відлетів кудись у темряву. Хлопець боляче приклався головою об камінець, і на якусь частку секунди його світ перестав існувати. Тоді Макс вишкірився, ухопив його за рукав джинсівки і поволік до води. Діма досі пам’ятає, як холодна річкова вода з Бистриці набиралася йому в кросівки.

А за мить пролунав перший постріл.

Коли він звів безтямну голову, побачив на відстані кількох метрів Коня, що судомно стискав пістолет у витягнутій руці й кричав без тями. А тоді з диким вереском Кінь кинувся вперед і ще двічі вистелив упритул у навіжену пику Макса, який нарешті гепнувся на каміння біля самої води, зовсім поруч із Дімою. Той похапцем почав відсуватися, рачкуючи. Довкола зміїлися бризки крові — хтозна де та чиєї, усі четверо там добряче наслідили...

Якби не Кінь та Гошин пістолет, ніхто з них уже не вернувся б додому.