Усі їхні демони

Розділ 27

Опісля наради всі, хто брав участь у розслідуванні, швидко взялися до роботи. Новак з Малярчуком дістали від Назара фотографії «форда» й портрет Піскуна, щоб опитати людей в районі вулиці Пулюя. Камери зафіксували автомобіль на виїзді біля колишнього магазину «Маневр», перед тим він виїхав позаду магазину вживаного одягу під назвою «Юність». До зони пошуку потрапили всі бічні вулички й завулки, а також Берегова та частина Довгої, де не було камер.

Коли всі приступили до виконання доручень, Назар узявся допрацювати документи з інших розслідувань, які досі «висіли» на ньому. Було два незакритих смертельних ДТП і троє загиблих студентів в орендованій квартирі. Загинули діти, отруївшись чадним газом, через несправну газову колонку. Приперта до стіни винуватиця трагедії розташувалася в його кабінеті, роззявивши почорнілого від кіптяви писка. Поїдена іржею, з облупленою білою емаллю допотопна радянська вбивця — ВПГ 20. Залишилося лише впорядкувати документи й передати справу в суд. Власник квартири вже перебував у СІЗО.

Раптом Назар згадав про сина й одразу ж ухопився за мобільний. Доки він працював, надійшло ще кілька повідомлень на вайбер. Знову від мами та колишньої. Знову з вимогами й погрозами. Як же він від цього стомився... Відповідати їм не став, але відшукав у контактах номер малого та клацнув на зображення зеленої слухавки. Виклик пішов. По той бік не поспішали з відповіддю. Десяток довгих гудків і телефон вибив дзвінок. Назар набирав знову і знову, аж доки з динаміків не озвався роздратований синів голос:

— Чого треба? — гаркнув той, не привітавшись.

— Ти в порядку? — втомлено зітхаючи, поцікавився Назар.

— У-гу. В-се ок...

Зі зв’язком були проблеми. Слова сина переривало. Напевне, був десь у зоні поганого покриття.

— Мама каже, ти додому не приходиш ночув...

— Та пішла вона! — перебив його син.

— Ей! — застережливо вигукнув слідчий. — Стеж за язиком!

— Не чіпляйся до мене! Ясно? Я не можу зараз говорити.

Син змінився. Здається, Назар уперше чув його таким роздратованим і злим. Він намагався вловити ще щось на фоні розмови, можливо, музику чи інші голоси, проте, здається, поряд не було нікого.

«Напевне, зависає у когось із друзів», — подумав Назар, а вголос запитав:

— Ти де? Ми можемо зустрітися поговорити?

— У тебе був шанс на вихідних, а тепер я вже не хочу, — буркнув хлопець та кинув слухавку.

Назару нічого не залишилося, окрім як прийняти поразку. А ще погодитися з Інною — хлопець виходить з-під контролю. Але він міг пояснити синову поведінку, зрозуміти. Батьки розійшлися, процес розлучення був доволі травматичним для них усіх. З татом бачитися дозволяли нечасто, а тепер вони практично й не спілкуються один з одним. Не встигли батьки роз’їхатися, як мама вже привела нового чоловіка додому, офіційно вийшла за нього заміж. А тепер чекає дитину від того чужого мужика, який пропонує називати його «татком». Будь-який інший підліток на його місці теж казився б. Тож Назар не міг гніватися на малого. Та все ж липка, наче розігрітий на сонці бітум, тривога наростала. Щось було не так. Внутрішній голос пророкував недобре. Він спробував набрати сина ще раз, але малий очікувано вимкнув телефон.

Назар глянув у вікно. Надворі стемніло. Темна холодна й трохи крива шибка в обдертій дерев’яній рамі скидалася на плесо брудного ставка. Він вдивлявся у своє каламутне відображення у склі, аж доки не почав задихатися. Голову розпирало від спогадів.

Спливло трохи часу після їхньої річниці — кілька місяців чи й півроку. Син ще ходив до дитсадка, але вже потроху готувався до школи. Інна хотіла, щоб він конче до першого класу умів читати, писати та рахувати. Інна хотіла, аби він був найкращим серед усіх.

Малий Костя також відвідував дитячий спортивний клуб — займався тхеквондо. То була Назарова ідея. Розумний хлопець — це добре. Але спорт — це здоров’я. Вміння за себе постояти — це життя. Інна була проти, бо ж на заняттях він часто заробляв собі синці й забої. Та хлопчику подобалося тхеквондо, тому вона була змушена відступити.

Постріл, що пролунав у їхній квартирі, запам’ятався надовго. Дружина мало не щодня нагадувала Назару про той прикрий випадок, звинувачувала у недбальстві й безвідповідальності... яким же йолопом треба бути, аби тримати вдома поряд з малою дитиною заряджену зброю?!

Але пістолет був розряджений. Назар дотепер упевнений у цьому...

Просто тоді сталося ще дещо. Дещо жахливе, що роз’ятрило оту прострелену дірку в їхньому шлюбі, перетворивши її на глибоке провалля.

Коли Костя пішов у дитсадок, Інна вийшла з декретної відпустки на свою стару роботу — офіс-менеджеркою в невеличкій компанії, що займалася реалізацією якихось косметичних засобів. Робота так собі, але Інна її дуже любила, казала, що там чудовий колектив, серед якого вона почувається на своєму місці. А от Назар тоді служив ще старшим лейтенантом міліції, працював оперативником. Зазвичай розслідував дрібні крадіжки й хуліганські розбірки. Одного дня його мобільний телефон, тоді ще старенький, з перших моделей із сенсорним екраном, озвався тривожною мелодією — телефонувала Інна. За п’ять хвилин по тому він стрибнув за кермо свого вишневого «ланоса» й помчав на повній швидкості до дитсадка.

На подвір’ї юрмилися вихователі й інші працівники закладу. Біля самих воріт, заїхавши на тротуар, стояла «швидка». Назар побіг до директорки й дізнався, що тут збіса трапилося. Їхній син з іншим хлопчиком щось не поділили під час прогулянки перед обідом. Спочатку сварилися між собою, штовхалися. Няня зробила їм зауваження, і діти на якусь хвилину заспокоїлися. А тоді їхній Костя підійшов і почав жорстоко лупцювати того хлопчика. В дію пішли вивчені на тренуваннях прийоми тхеквондо. Кілька замахів ногою і суперник уже лежав на землі. Побитим дитям, за збігом обставин, виявився син директора фірми, де працювала Інна. Той самий директор два роки тому допоміг їм домовитися про цей садочок — один з найкращих у місті.

Костю довелося забрати додому разом з документами, Інну наступного ж дня звільнили без компенсації. Син директора впав і забився головою об бруківку, викладену жовтою цеглою вздовж пішохідної доріжки, відтак потрапив до лікарні із закритою черепно-мозковою травмою.

Хлопчик вижив, але люди потім переповідали, що травма не минула без наслідків — він погано розмовляв і мав серйозні проблеми з навчанням. Оскаженілий батько покаліченої дитини вимагав правосуддя й звільненням Інни не бажав обмежуватися. Він зібрався подавати до суду, щоб притягнути до кримінальної відповідальності батьків, але за спиною Назара стояла вся міліція...

Зрештою історію зам’яли. Але Інна звинувачувала в усьому Назара, адже саме він віддав малого вчитися тхеквондо, а ще раніше приніс додому заряджену зброю. Їхній шлюб протривав ще три роки — три пекельних роки, сповнені щоденних скандалів. Було все — і битий посуд, і «пиляння», і щотижневе збирання речей... Дедалі частіше Назар затримувався після роботи з колегами на кухоль пива, дедалі частіше приходив поночі нетверезим... Інна теж почала більше часу бувати з подругами — то в нічний клуб підуть, то на концерт, то влаштують собі спонтанні вихідні на базі відпочинку в Карпатах...

Одного дня вона повідомила, що хоче розлучення.

Щоб побороти хвилю неприємних спогадів та відчуття безпорадності, Назар поринув у роботу. За годину таки навів лад у завислих справах, тоді зателефонував підлеглим оперативникам й дізнався, що поки ніхто нічого не нарив. Мертву дівчину не знайшли в жодній базі, але надіслали її фото колегам у Харків. Можливо, хтось з оточення Піскуна її знає. Також після проведення брифінгу журналістам передали фото автомобіля і жертви з валізи (звісно, обрали максимально адекватний знімок, без розчленування). Була примарна надія, що серед глядачів новин, читачів газет та користувачів фейсбуку віднайдуться свідки. Якщо ж не вдасться відстежити автомобіль та встановити особу загиблої — ця справа стане черговим «глухарем», а заразом і великим міцним цвяхом у домовині Назарової кар’єри...

У двері його кабінету знову хтось постукав. Потому з’явилася голова Гричака, котра спитала, як ідуть справи. Назар розвів руками й повідомив, що вони працюють на високих обертах. Підполковник попрощався і пішов додому. Назар теж уже хотів було «закруглятися», та спочатку вирішив переглянути ще раз ті шматки відео, де камери піймали чорний Ford Sierra з харківськими номерами. Ось камера біля кіоску харчосмакової фабрики «Ксенія» фіксує виїзд машини біля «Юності»: 00:20; потім проїзд через пішохідний перехід на Галицькій, поруч із перехрестям з вулицею Пулюя: 00:22; наступний фрагмент — «седан» із водієм та пасажиром минає освітлений перехід в районі спорткомплексу... І тут Назара щось залоскотало — якась нав’язлива думка, відчуття, що він пропускає важливу деталь.

«Чого вони поперлися Галицькою? Там навіть у цей час є рух... Логічніше було б рухатися Береговою та виїхати так само біля спорткомплексу».

І тут він нарешті звернув увагу на час, зазначений в кутику екрана: 00:45.

«А де ж ви були цілих двадцять хвилин?!»