Усі їхні демони

Розділ 24

Цей день минув для Лесі, ніби застелений густою імлою.

Думки витали довкола обіцянки Катерини Вадимівни звернутися «куди потрібно», щоб розшукали Діму. Єдине, чого Леся не зрозуміла, куди саме вчителька звертатиметься — до директора школи, шкільного охоронника, чи, може, в поліцію? Щодо останнього вона була не надто певна... вчора поліція не забрала тата Вітю і не допомогла ані їй, ані мамі. Переймаючись цими питаннями, Леся була вкрай неуважною на уроках. Пощастило, що вчителька її не займала впродовж усіх занять.

Одразу після останнього уроку дівчинка побігла до бібліотеки. Але не до шкільної (там точно не було книг на «демонічну» тематику), а до міської дитячої. Від школи недалечко, потрібно лише трохи спуститися вулицею у бік центру. Та й знали Лесю тут усі бібліотекарки, абонемент у неї ще з шести років.

— Доброго дня! — привіталася з тіткою за довгим столом-кафедрою.

Та підвела погляд від книги, яку саме читала, й одразу ж усміхнулася до дівчинки. Бібліотекарка виявилася пенсійного віку, з кругленьким зморшкуватим обличчям, хмаркою кучерявого сивого волосся та акуратними окулярами на носі.

— Доброго дня, Лесю. Ти ж минулого тижня була в нас, невже все прочитати встигла?

Леся вдоволено кивнула й полізла у портфель по «Таємний сад». Бібліотекарка зміряла томик, ніби оцінюючи, а тоді взялася шукати читацький формуляр. У книгозбірні було порожньо і тихо. Леся любила сюди приходити й спілкуватися з бібліотекарками, адже вдома про книжки не було з ким говорити. Христя читала лише з примусу й терпіти не могла «книжкові» теревені. Однокласники теж читанням не цікавилися, вони обговорювали фільми й мультики, що саме крутили у кіно, чи якісь популярні ігри на телефонах.

— Молодець! Гарна книжка, правда ж?

— Ага! Не могла відірватися! — із захватом відповіла Леся, пригадуючи чудову історію про дівчинку Мері.

— Далі сама собі щось підшукаєш чи тобі порадити?

Бібліотекарка забрала «Таємний Сад», розгорнула формуляр й почала щось туди записувати. Тим часом Леся покрутила головою, аби упевнитися, що вони самі в цій залі, а тоді стала навшпиньки, потягнулася над столом й заговорила пошепки:

— Мені треба про демонів.

Голова жінки сіпнулася. Кілька секунд бібліотекарка мовчки витріщалася на дівчинку. Було помітно, що вона збентежена.

— Повтори. Здається, я щось не те почула...

— Кажу, мені треба почитати про демонів, — голосніше заявила Леся, налякано озираючись.

— Про демонів? — бібліотекарка ще більше здивувалася.

— Про яких демонів, заради Бога.

Вона стягнула свої окуляри, протерла серветкою скельця й, одягнувши їх назад, підвелася зі стільця.

— Якщо хочеш «жахастиків», то щось зараз знайдемо.

Леся хитнула головою і прикусила нижню губу. А бібліотекарка продовжила:

— Точно є щось про драконів... і про відьом має бути.

— Ви не так мене зрозуміли, — прошепотіла Леся на одному подиху. — Мені треба вигнати демонів.

— Як це вигнати? Звідки?

Жінка закашлялася. Вона дивилася на Лесю так, наче бачила її вперше, і зовсім не розуміла, звідки ця дитина тут узялася. Тоді потяглася до столу, де стояла пляшечка мінералки, ковтнула води й ще раз перепитала:

— Вигнати?

— З підвалу, — вже сміливіше відповіла Леся. — Розумієте, в нашому підвалі демони.

— Бійся Бога, дитино! Що ти таке собі навигадувала? — тепер жінка ледве стримувалася, аби не розсміятися. — У школі хтось розказав тобі страшну історію?

— Ні, не розказували. Я сама все зрозуміла.

Леся зробила паузу, потому — глибокий ковток повітря, аби продовжити:

— Коли моя мама і тато Вітя відпочивають, у них щось вселяється. Найчастіше тільки в тата Вітю. Він робиться дуже злим та страшним.

— А як вони відпочивають?

Бібліотекарці раптом стало не до сміху. Тепер вона розгледіла свіжий синець на дитячому обличчі — і в її серці сколихнулася тривога. Спочатку їй здавалося, що то дівчинка забруднилася чи, може, тінь якось так падає...

— Ну. — знітилася Леся, — друзі до них приходять. Вони сидять у вітальні за столом.

Жінка співчутливо кивнула, посірівши. Вона ніколи не бачила батьків цієї дівчинки і не знала, хто вони.

— За столом вони п’ють горілку, — нарешті зізналася Леся й миттю опустила погляд на взуття.

Запала тиша. Бібліотекарка не могла знайти слів, щоб зарадити дитині, а Леся ще дужче злякалася — це ж вона вперше розповіла комусь про те, що мама і тато Вітя пиячать. Зрештою тишу порушив гуркіт мотоцикла, який промчав вулицею.

— Побудеш трішки тут? — запропонувала старенька, аби розвіяти незручне мовчання.

Леся кивнула, досі не наважуючись подивитися на жінку.

— Тоді я приготую нам з тобою чай. Умощуйся зручніше.

Вона зникла за дверима наприкінці зали, залишивши Лесю саму. Дівчинка нарешті звела погляд, подивилася у вікно, а тоді побрела до м’якого куточка, розташованого біля підвіконня. Не встигла вона всістися на рипучому темно-синьому дивані, як бібліотекарка повернулася з двома паруючими горнятками й упаковкою печива, затиснутою під пахвою.

— Ти ж із цукром п’єш чай?

Леся кивнула.

— Я поклала дві ложечки. Сама так люблю.

Вона поставила пахучі горнятка на низькому столику біля дивана й попрямувала до своєї кафедри. Зі старомодної чорної сумочки на короткому паску дістала якийсь предмет і повернулася до Лесі. Сіла поряд і сказала:

— Ти живеш з мамою і татом?

Леся кивнула.

— А бабуся, дідусь? Хрещені батьки?

— Є бабуся, але вона лежить хвора.

Бібліотекарка сумно зітхнула.

— Ти комусь про горілку розповідала?

— Вам. І трохи вчительці...

Знову запало мовчання. Леся скористалася паузою та схопила свій чай. Він виявився надто гарячим, тож вона просто потримала горнятко в руках, коли ж поставила назад на стіл, бібліотекарка обережно взяла її за руку.

— Ти завжди можеш говорити про такі речі зі мною. Домовилися?

Леся ніяково кивнула.

— А в церкву ходите з батьками?

— Раніше бабуся ходила. Ну, коли я маленькою була, — пояснила Леся, — Але зараз бабця дуже хвора.

— Зрозуміло... знаєш, дитинко, демонів не варто боятися.

Бібліотекарка говорила обережно, ніби крокувала тонкою кригою на поверхні глибокого озера. В руці вона тримала загадковий предмет зі своєї сумки.

— Існує сила, спроможна врятувати у тяжку годину. Розрадити, прогнати смуток.

— А демонів? — з цікавістю перепитала дівчинка.

— І демонів теж.

— То де мені цієї сили взяти? Ви знаєте? Знаєте ж?..

— Ось, — бібліотекарка простягнула Лесі таємничу річ. — Це образок. Знаєш, що це таке?

Леся несміливо кивнула. Вона десь чула це слово, але соромилася зізнаватися, що не пам’ятає.

— Це свячений образок із храму. На звороті записано молитву, — вклала його до рук Лесі. — Коли буде страшно або сумно — просто прочитай її.

— Просто прочитати і все? — з недовірою перепитала Леся, розглядаючи кольорове зображення на ламінованому папері.

— Перехрестися тричі, а тоді читай. Це «Отче Наш». Ти ж знаєш цю молитву?

Леся спочатку кивнула, а тоді збагнула, що бреше. Почервонівши, заперечила.

— Я постійно забуваю, як там наприкінці. Нас на християнській етиці вчили, але.

— Нічого, — лагідно всміхнувшись, мовила бібліотекарка. — Тут усе написано. Ти можеш читати з образка, доки не вивчиш напам’ять.

Леся сховала образок до нагрудної кишеньки своєї куртки й узялася пити чай. Їй на мить здалося, що місце, куди вона сховала образок, стало теплим. Після чаю, печива та розмови вона трохи поблукала поміж стелажів й обрала наступну книжку.

«Боже, бережи цю дитину!» — з гіркотою думала бібліотекарка, проводжаючи поглядом Лесю.