Усі їхні демони

Розділ 28

У чорному отворі відчиненої комірчини з’явився силует.

Леся ніяк не могла розгледіти, хто це, очі застилало пеленою сліз. Вона вскочила прямісінько у пастку демонів, наївно сподіваючись, що самотужки здатна їх здолати. Тепер їй не вибратися з цього підвалу... Жах пульсував у кожній клітинці тіла, змушуючи шкіру вкриватися сиротами. Серце, здавалося, от-от вирветься з грудей, у вухах гриміло шумовиння шторму.

Чиїсь руки міцно тримали її ззаду, схопивши за плечі й затиснувши рота. Дівчинці було дуже боляче, від браку кисню запаморочилося у голові. Ще трохи, і вона зомліє. Схоже, її таки схопили демони, котрих вона збиралася тут уполювати. Або ж сама темрява полонила її, повелителька всіх демонів. І молитва тут не допоможе.

— Відпусти! — аж раптом з темряви вихопився знайомий хрипкуватий голос.

Цей голос змусив її широко розплющити очі. Невже.

Демон, що утримував дитину, незграбно смикнув її назад, аж Леся ледве втрималася на ногах. У ніздрі знову вдарив сморід немитого тіла, вкотре нагадавши про нечупар-пияків, що присмокталися до цього будинку.

«Певно, так само смердять їхні демони?»

— Та відпусти ж малу! — вдруге озвався знайомий силует тим самим хрипкуватим голосом, котрого вона ніколи не сплутала б із тисячами інших голосів. — Чи тобі повилазило? Не бачиш, що це припхалася моя дурна сестра?

Нарешті темрява забрала від дівчинки свої лаписька, миттєво зробившись людиною. Хлопцем-підлітком, що розгублено бурмотів якісь недолугі виправдання, мовляв, «попереджати треба» чи «звідки я знав». Втративши опору, Леся за інерцією повалилася на бетонну підлогу. Образок вислизнув з її пальців й нечутно приземлився десь у пилюці. З одвірка комірчини у напівморок підвалу вийшов її брат.

— Знайшла. — прошепотіла Леся на одному подиху. — Знайшла!

Вона так довго чекала цієї миті, що тепер не знала — плакати на радощах чи смітися? Так, це вона його знайшла! Вона поверне свого блудного братика додому...

Діма підскочив до сестри, котра, здавалося, заціпеніла, опустився на коліна, поклав руку їй на плече. Тоді вона нарешті зірвалася в нестримний плач-полегшення і кинулася обіймати брата. Сморід, який відчула, щойно спустившись у підвал, таки йшов від Дмитра. Йому терміново треба помитися й перевдягнутися у чисте.

— Ей, ей! Ти чого? — спитав Діма. — Як тут опинилася? Ще й дивись, уся мокра.

— А від тебе смердить, наче від демона! — Леся кілька разів принагідно чхнула й обоє розреготалися. Виявляється, від щастя можна плакати й сміятися водночас. А в голові вибухало феєрверками єдине слово: «Знайшла!»

— Льоля, ти не забилася? Все добре? — зрештою нагадався Діма, грізно зиркнувши на приятеля, що примудрився захопити його сестру в заручники. — Все ж добре, Кінь не хотів тебе налякати. Правда, Кінь?!

Хлопець на прізвисько «Кінь» підпирав стіну.

— Угу, — відповів, сплюнувши собі під ноги.

Діма допоміг сестрі підвестися, витираючи шерехатою долонею їй сльози. Леся потай зиркала у бік незнайомця. Добре роздивитися у напівтемряві його не змогла, але одразу помітила, що цей хлопець дуже високий, значно вищий за її брата.

Аж раптом у Коня задзеленчав телефон. Він неохоче дістав його, вилаявся, побачивши, хто телефонує, і пішов відповідати на дзвінок кудись углиб підвалу. За ним тяглося бліде підсвічування. Щойно Кінь забрався з поля зору, Діма глянув на сестру:

— То чого ти сюди спустилася? В нашій комірці давно порожньо.

Дівчинка завмерла, раптом згадавши про образок, який зронила.

Почала обмацувати поглядом темну підлогу, але нічого не побачила.

Зрозумівши сестру без слів, Діма дістав з куртки запальничку, чиркнув й підсвітив для неї підлогу. У спалаху вогника Леся одразу ж помітила свій оберіг, хутко нагнулася й підхопила образок, сховала назад до кишені.

— Я. — вирішила сказати братові чисту правду. — Я демонів прийшла виганяти.

— Що? — Діма знову засміявся.

— Ну, демонів! — повторила Леся. — Тих, що тата Вітю роблять злим...

— Водяра його робить злим! — випалив старший брат. — Якби менше бухав, то й менше б паяло!..

Усмішка сповзла з його обличчя, ніби не було. Леся одразу ж відчула хвилю гніву, яку випромінював її брат. І зринула думка: «А що, власне, тут робить він?»

— Йди додому, мала, — такою була відповідь на її мовчазне запитання.

— Ходімо зі мною, — попрохала Леся. — Тобі помитися треба. І мамі показатися, вона так хвилюється.

Дмитро мовчав, намагаючись не дивитися в очі сестрі.

— А школу навіщо прогулюєш? Катерина Вадимівна дуже зла на тебе і.

— Не твоя справа, — урвав її нарешті. — Марш звідси!

Леся розгубилася. Ще хвилину тому він говорив із нею приязно, ніби справді скучив. А тепер що, знову? Проганяє? Командує? Виходить, він анітрохи не змінився!

— Ти з дому втік, правда? — допитувалася вона.

— Не твоя справа.

— Нащо втік? — ніяк не вгавала. — Вертайся назад.

— Маршуй звідси!

Його крик заполонив увесь простір. Здавалося, зараз стіни почнуть кришитися — так нестерпно багато цього крику. Леся затулила долонями вуха та замружила очі.

«Чому він так лютує?»

— Дімо, будь ласка. — почала стиха скиглити. — Тато Вітя був дуже злий у неділю. Я так боюся!

— Мамці про це розкажи. Вона в усьому винна!

— ...він дуже її побив.

— Вона сама в усьому винна!!!

Леся затремтіла. Від страху й холоду, які знову повернулися. Мокрий від дощу одяг так само неприємно прилипав до тіла. У кросівках, обліплених болотом, хлюпало. А найгірше — вона ще ніколи не бачила такого Діму. Певна річ, іноді він бував нервовим, не хотів з нею розмовляти, але зараз щось було не так.

«Демони...»— одна коротка думка осяяла нажахану свідомість. В її брата теж уселився демон. Тому він утік жити в підвал? Демон примусив? Леся обережно потягнулася до кишеньки, та аж тепер зрозуміла — тут замало світла, щоб прочитати «Отче Наш» на звороті образка. Треба було краще підготуватися й вивчити його напам’ять до кінця. Чи, може, частини молитви вистачить?

— Будь ласка, — заскімлила Леся, не піднімаючи очей на брата. — Мені страшно...

— Я буду тут, а ти шуруй додому.

— А я не хочу йти без тебе!

— Лесько! — Діма ледь зумів стриматися. — Я тебе дуже прошу.

— Чому ти не хочеш повертатися додому? — прямо спитала вона.

— Я не можу. Тобто не можу зараз тобі сказати. Але ти маєш послухатися мене.

Леся кивнула, проковтнувши клубок смутку.

— І ти маєш присягнутися, що нікому не розкажеш, де я!

— Чому? — не розуміла вона.

Тим часом Кінь повернувся, зайняв позицію під стіною й уважно спостерігав за ними.

— Вона розбовкає, — нарешті втрутився.

— Лесько, пообіцяй мовчати! — Діма схопив обома руками її за плечі й почав трясти.

Леся не на жарт перелякалася:

— Добре!

— Що добре? — перепитав Діма, аби впевнитись у ній.

— Я нікому не скажу!

— Мене хтось шукає? Додому, може, хтось приходив, розпитував?

Леся заперечно похитала головою й додала:

— Мама сьогодні твоїх однокласників обдзвонювала і просила мене сходити до Славка, про тебе спитати.

— Ясно, — гаркнув Діма, відпускаючи її. — Ще хтось?

— Та ні.

Леся вирішила не зізнаватися братові, що ходила до його класної керівнички. Він на неї розгнівається ще дужче.

— Тоді домовимося так. — почав було Діма.

— Та вона тебе з потрохами здасть, чувак! — знову озвався Кінь. — Усе тепер — приїхали. Нам кінець!

— Помовч, дурбецало. Не з тобою розмовляю!

Дівчинка мовчки роздивлялася свої брудні кросівки, не насмілюючись зайвий раз зітхнути. Під горло підступала гіркота. Леся так хотіла знайти брата! Була переконана, що варто йому повернутися — все налагодиться! Але ось він тут, перед нею, стоїть, міцно стиснувши кулаки, і говорить так, наче зараз кинеться її лупцювати. І ще оцей його новий друг, Кінь, котрого Леся ніколи досі не бачила. Від нього аж мороз хребтом...

— Лесю, — продовжив Дмитро. — Ти скажеш мамі та всім іншим, що я поки живу у свого друга.

— Якого? — перепитала дівчинка.

— Наприклад, у Льоші.

— А якщо перевірятимуть?

— Це вже мої проблеми. Просто скажи, що зі мною все о’кей.

Леся дала зрозуміти, що все зробить. Вона не любила брехати, адже бабуся завжди вчила, що брехати — дуже погано. Але зараз їй було так страшно, що мусила пообіцяти. А порушувати своє слово — це ж іще гірше, ніж казати неправду. Христі ж Леся цього не пробачить? Отже, сама має дотриматися даного слова.

Кінь тим часом прикурив цигарку, й у підвалі стало нічим дихати. Леся роззирнулася, закашлялася, але нічого не сказала. А як зібралася додому, згадала про іншу обіцянку.

— Дім. — звернулася до брата. — Славко просив тобі нагадати про гру в середу — чемпіонат з якоїсь-там «доти».

— Пам’ятаю, — підтвердив той.

Вона ще хвильку постояла мовчки, затримуючи погляд у непроникній темряві комірки, а тоді спитала на прощання:

— Коли ти повернешся?

— Скоро, — пообіцяв Діма і скуйовдив Лесине волосся. — А тепер шуруй звідси!