Усі їхні демони

Розділ 35

Усе котилося під три чорти. Діма ледь тримався, хоч насамперед хотілося — втікати. Поліція провела обшук на «хаті», наступного ж дня заарештували батька Гоші. Хіба можна бути спокійним за таких обставин? Але Кінь тримався добре, тож Дімі не хотілося мати вигляд якогось сцикла поряд із другом.

Учора ввечері вони зустрілися з Валіком — двоюрідним братом Гоші. Той розповів, що поліція перевернула у квартирі все догори дриґом, але чи щось знайшла — невідомо. Також Валік сказав, що Гоші вже краще, тож наступного дня хлопці влаштували йому втечу з лікарні. А після того, як Валік відвіз брата в надійне місце, хлопці вирішити розійтися та повернутися до звичного життя, так би мовити — залягти на дно. Діма навіть не здогадувався, що чекає на нього попереду...

У четвер надвечір, коли він повертався додому, несподівано зіпсувалася погода. Прозорі сутінки раптово загусли й обважніли темрявою, зірвався крижаний вітер, який ганяв пожовкле листя, шарпав бляшані дашки й рипуче гілляччя, а на брудний асфальт пустився дощ зі снігом. Діма втягнув голову у плечі, запхав руки до кишень джинсівки, проте зігріти їх не вдавалося. Щойно переступивши поріг дому, пішов заварювати собі гарячий чай.

Мама була засмучена. Він одразу це помітив — сиділа мовчки і курила, відвернувшись до вікна, навіть не повернула голови привітатися. Та й атмосфера вдома видалася йому вельми дивною. У кімнатах застигла цвинтарна тиша. Ніхто не розмовляв, не дивився телевізор. Навіть звичних гостей — дядька Петра і Француза не було, а отже, сьогодні знову обійдеться без гучної пиятики.

— Мам?

Діма залив пакетик чаю окропом і підійшов до матері, яка саме прикурювала цигарку.

— Усе добре?

— Не знаю, — прошепотіла вона.

Підпалена сигарета зашкварчала, у темному вікні віддзеркалився червоний вогник. З попільнички на підвіконні вже пересипалося. Сірий попіл й кілька розтовчених недопалків лежали на зіжмаканому конверті. Проте Анжела не зважала. Вона повільно й глибоко затягнулася, потім випустила густу хмарку диму й нарешті повернулася обличчям до сина. Діма побачив, що мама заплакана.

— Приходили з соціальної служби. Хочуть вас забрати в дєтдом...

— Що? Куди забрати?! — скрикнув хлопець.

Анжела знову затягнулася й несподівано розсміялася на видиху. Але це був геть не щасливий сміх. Так регочуть люди у відчаї, коли їхній світ руйнується, попереду ж зяє хіба чорнота безвиході — очі палають, губи розтягуються на божевільний вищир, а руки тремтять так, що годі ними втримати реальність. Цигарка випала з її пальців й покотилася холодною плиткою підлоги.

Діма відсахнувся. Анжела звела ногу й хатнім капцем розчавила недокурену, майже цілу цигарку. Тоді підвелася, рвучко розчахнула холодильник й уже за мить перехилила чвертку горілки прямо з пляшки. Кожен ковток лунав нестерпно гучно серед нездорової тиші їхньої квартири.

— Я думав, ти зав’язала, — розчаровано буркнув Діма та пішов пити чай у свою кімнату.

Ага, він думав! Чудес не буває. Кілька днів без випивки — не гарантія, що людина раптом позбулася залежності. Це радше природна пауза між тривалими запоями... щось штибу того, коли з’їдаєш величезну пачку чіпсів на голодний шлунок, тебе починає нудити від солоного хімічного смаку, потім болить у ямці під ребрами, допікає печія — і присягаєшся більше ніколи-ніколи не їсти клятих снеків. Та минає кілька днів, нудота давно кудись поділася, шлунок теж не турбує, ти сідаєш пити прохолодне пиво й миттю ловиш себе на думці, що непогано б чимось похрумтіти. Йдеш у магазин, купуєш чіпси і смієшся — «ніколи не кажи ніколи».

Гірке зневір’я встромило у Дмитрове серце ніж, змусивши хлопця зіщулитися. Він поставив горня на стіл. Сів. Тоді зірвався й затраснув міжкімнатні двері так, що зі стіни посипався шматками тиньк. Повернувся до столу й важко сповз на стілець. Зі спинки стільця ковзнув на підлогу зіжмаканий учорашній одяг.

— Привіт, — озвалася Леся. — Ти чого знову злий?

Дівчинка вмостилася на підлозі біля ліжка й малювала щось кольоровими олівцями в альбомі. Лада згорнулася кошлатим рудим клубком на постелі й тихенько посопувала.

Діма не відповів.

— Ти вже знаєш? — не вгавала мала. — Сьогодні тьотя приходила, перевіряла, як ми живемо... потім мама дуже сварилася з татом Вітею. Він знову пив горілку, але зараз спить.

— Заткнися! — гаркнув брат й утупився у свій смартфон.

У стрічці фейсбука саме вигулькнув репост — поліція затримала підозрюваного в подвійному вбивстві на Бистриці. Діма перейшов за посиланням, проте нічого нового з невеличкої статті, написаної з одруківками, не дізнався: підозрюють колишнього афганця й ветерана АТО Топольного Михайла.

Леся прискіпливо дивилася на старшого брата. Нервовий, похмурий... усе як завжди. А вона так сподівалася, що коли він повернеться додому, щось зміниться. Гадала, що вони якщо й не гратимуться більше паперовими дорогами і пластмасовими модельками машин, котрі, до речі, припадають пилом у шафі, то хоча б розмовлятимуть частіше. Але Діма повернувся таким як був протягом останніх двох років — злим та замкнутим.

Після того, як інспекторка Юля перевіряла їхній дім, Анжела довго розмірковувала, а потім повідомила Віктору, що він мусить з’їхати. Звісно, той відреагував агресивно — здійняв скандал, розмахував руками, сипав погрозами, добірною лайкою. Волав так, що Лесі знову довелося затуляти вуха руками. Коли ж батьки вкотре побилися, вона дістала образок і як заведена почала читати молитву.

Зрештою Вітя заспокоївся. Відібрав в Анжели останні двісті гривень і пішов по горілку, а як повернувся, дружина сиділа на кухні й курила. Більше вони не розмовляли.

Раптом Леся здригнулася — до них знову хтось прийшов. Спочатку було грюкання у двері, а тоді залунали голоси.

— Знов ця дура, — кинув Діма й демонстративно закотив очі.

Він мав на увазі сусідку.

Лада прокинулася й настовбурчила вуха, Леся відклала олівці й підвелася з підлоги.

— Не ходи туди, — наказав Діма сестрі, але мала його не послухала.

Вона навшпиньки підійшла до дверей, ухопилася за клямку й ледь-ледь прочинила їх. Крізь шпарину Леся побачила маму та бабу Марію. Жінки знову сварилися...

— Бігом дєньгі віддай! Я то так не лишу!

Сусідка насувалася на Анжелу. Руки в боки, погляд з-під лоба. Обличчя старої перекосилося від люті, проте Анжела, яка вже встигла випити, стояла без емоцій.

Лада загарчала, зістрибнула з ліжка, підскочила до Лесі й так застигла, просунувши кошлату голову крізь щілину. Шерсть на загривку стояла сторчма.

— А чого ж ти йому сьогодні знову наливала? — спокійно поцікавилась Анжела. — Треба було забирати борг, якщо клієнт з баблом приперся!

— Не умнічай! Я сказала — давай дєньгі!

Баба Марія вхопила Анжелу за барки й щосили шарпнула. Тоді розмахнулася й знову зацідила в обличчя. Анжела позадкувала, лайнувшись. З великої кімнати вийшов Віктор.

— О, то він ще на ногах?! — сусідка огидно загиготіла. — Алкаш грьобаний!

І тут заголосила вже Леся. Від вереску сестри Діма кинув телефон й зірвався на ноги. Підскочивши до неї, рвучко розчахнув двері.

— Як же ви всі мене задрали!

Вітя налетів на сусідку. Спочатку просто шарпнув її за руку. Коли ж баба замахнулася кулаком і на його пику, щосили торохнув її по голові. Сусідка розтяглась підлогою.

Анжела застогнала і з ненавистю сплюнула:

— Пішли всі нахуй з мого дому!

Вітя розвернувся на жінчин голос й уже посунув було на неї з кулаками, проте жінка встигла заскочила до вітальні й зачинилася там.

Він загарчав як звір.

— Це і мій дім, суко!

З підлоги люто обізвалася баба Марія:

— Мій синок посадить тебе в два шчьота, алкаш кончений!

Сусідка припустилася помилки — необачно простягла руку й смикнула оскаженілого Вітю за рукав. Коли він обернувся до причепи, Діма побачив очі вітчима, налиті кров’ю, та його лице, перекошене моторошною демонічною гримасою — зараз буде бійня.

Вітя й справді кинувся у напад. Спочатку кількома потужними ударами поцілив у голову старій, удруге збивши її з ніг. Вона розкинулася на хіднику їхнього передпокою й голосила, вставляючи між криків про допомогу матюки та прокльони. Тоді Вітя узявся люто копати її ногами. Один удар, три, п’ять... Після десятого (як нарахував Дмитро) крик ущух.

Леся рюмсала, обіймаючи собаку. Діма відштовхнув їх углиб кімнати й розгублено спостерігав, за вітчимом. Ось той схопив із вішака Ладин повідець — металевий ланцюг зі шкіряною петлею на кінці — й узявся щосили шмагати ним сусідку. Кров з-під сріблястих ланок бризкала увсебіч, заляпуючи стіни, підлогу й вітчима, та він не зупинявся. Здавалося, усе довкола зробилося червоним.

Десь тоді Діму знудило. Блював собі просто під ноги, а перед очима йому поставало дещо інше — квартира Гоші поночі в четвер... і кров... багато... дуже багато крові на килимі, дивані... скрізь...

Баба Марія знову отямилася й заволала нелюдським голосом:

— Памагітє!..

Покривавлений ланцюг укотре опустився на її лице. Очі, оточені глибокими зморшками, залляло гарячою кров’ю.

— Убівают!.. — стара якось спромоглася перевернутися на живіт й повзла до дверей.

— Заткнися!!! — роз’ятрений чоловік гепнувся навколішки, схопив повідець обома руками й накинув на шию скривавленій та побитій сусідці. Чимдуж затягнув його й уперся одним коліном їй у спину.

Діма чомусь ніяк не збагне, що відбувається. Він бачить, як бідолашна баба Марія розмахує руками, клекоче, задихається й нарешті завмирає, та хлопець нічого не може вдіяти, він наче не тут. Вирячені очі жінки вилазять з орбіт і впиваються скляним поглядом кудись у стіну, де поволі відшаровується шмат старих шпалер, Діма ж натомість бачить залиту кров’ю ванну на «хаті»; він бачить, як чийсь висолоплений язик, прокушений до крові, випадає із роззявленого перекошеного рота, мов незграбно пов’язана краватка. А далі перед ним постає бліде й перелякане обличчя Коня, який тремтить на покривавленій підлозі, на тому ж місці, де кілька годин тому сидів Діма і слухав «Нірвану»; а баба Марія все мовчить; у вухах Діми ця моторошна тиша обертається на постріл, опісля гойдається як брижі на воді під заколисуюче муркотіння річки.

— Мамо!..

Коли Леся з Ладою кинулись у двері, Діма стрепенувся і прийшов до тями. Тим часом вітчим посунув до великої кімнати, де ховалася їхня мама.

— Стій! — гукнув Діма до сестри.

Але дівчинка, засліплена страхом, вискочила в передпокій. Коли дитина наблизилася до скривавленої й вочевидь уже мертвої сусідки, озвірілий чоловік майже виламав двері вітальні. Діма знав, що зараз буде...

Хлопець зірвався з місця. Перестрибнув через власне блювотиння, яке розтікалося порогом, однією рукою схопив сестру та рвонув з нею до виходу. Тієї ж миті Лада накинулася на вітчима й учепилася зубами йому в ногу.

— Ладо! — скрикнула крізь сльози Леся, побачивши, як тато Вітя ногою відкинув її собаку до стіни.

За мить Діма силоміць виволік сестру в під’їзд, а звідти — на вулицю.

— Там Лада! — дівчинка несамовито верещала. — Дімо, там Лада!..

Хлопець теж плакав, але мовчки. Опинившись на вулиці під холодним дощем зі снігом, нарешті відпустив сестру. Важко дихаючи, нахилився до неї, обхопив її голову обома руками й прохрипів:

— Стій тут.

А тоді кинувся у підвал.

Цього разу Леся послухалася брата. Стояла нерухомо, доки крижаний дощ заливав її благенький хатній одяг, босі ноги потопали в темній калюжі. Довкола — чорнота. Лише бліді жовті вікна байдуже світилися, та Леся знала — ніхто з людей, котрі ховаються за вікнами, не врятує їх від демонів, що лютують у них вдома. Навіть крізь зачинені вікна до Лесі долітали крики мами й тата Віті. І тут її ніби щось затиснуло й почало викручувати — вона більше не чула, щоб гавкала Лада.

Діма повернувся швидко. Вибіг нагору сходами з підвалу й за три кроки опинився поряд з Лесею. Вона хотіла було кинутися в обійми брата, але той оминув її і рушив до під’їзду. В руках стискав щось чорне і велике. Леся кинулася за ним.

— Будь тут! — гаркнув до сестри.

Дівчинка відсахнулася й застигла. Лице Діми теж було загрозливо блідим, а сльози, що рясно котилися з його очей, химерно виблискували у світлі з вікон. А тоді він зник у темряві під’їзду. Леся обхопила себе руками за плечі й нарешті додумалася сховатися від дощу під дашком під’їзду. Вона тремтіла.

Мама верещала.

Леся міцно заплющила очі й почала скоромовкою казати молитву. Образок зостався вдома, але дівчинка добре пам’ятала слова бібліотекарки — «Отче Наш» порятує. Під під’їздом було безлюдно. Дивно, бо зазвичай пияки шикувалися тут у чергу аж до глибокої ночі, а сьогодні чомусь не було нікого, крім наляканої Лесі. Вона замерзала й уже ледь трималася на ногах. Тому ніхто, крім неї, не почув, як до материного вереску долучився крик її брата. А тоді, коли вона почала казати «Отче Наш» утретє, щось гучно гримнуло.

За мить знову запала цвинтарна тиша...