Усі їхні демони

Розділ 33

Анжела вже ледве трималася. Нервувала, знемагаючи від головного болю на переміну погоди, — насувалися чорні важкі хмари й здіймався холодний вітер. А ще її шалено викручувало й тягнуло випити після вчорашньої бійки з сусідкою. Син зі своїм другом тоді кудись чкурнув і повернувся аж під ранок, а баба — поза сумнівом! — сьогодні ж приведе на розборки своїх синів. Лише питання часу, коли хтось з її нахабних мордоворотів з’явиться на їхньому порозі. Ще й Вітя знову запив...

Замість того, щоб піти на роботу, сьогодні вранці чоловік вихлебтав рештки з учорашньої пляшки й уже до полудня валявся на дивані п’яним. Анжела повивертала всі кишені, назбирала дві сотні гривень. Цього не вистачить ані щоб віддати горілчаний борг, ані на купівлю продуктів до кінця місяця. Матері теж погіршало. Тепер стара стогнала так, що було чути й сусідам. Вочевидь доведеться знову класти її до лікарні, на це теж потрібні гроші... багато грошей.

«Треба виходити на роботу», — вона зітхнула й побрела у ванну.

Кілька шарів дешевої «тоналки» так-сяк замаскували синці на обличчі, але набряки ще не зійшли, та й учорашні запалені ранки сочилися лімфою — їх не замаскуєш.

Доки приводила себе до ладу, у двері подзвонили. Це прийшла поштарка й принесла рахунки за комунальні послуги, кілька попереджень про заборгованість (найбільша сума набігла за центральне опалення) та один лист. Білий стандартний конверт із марками неабияк здивував Анжелу, адже не мав зворотної адреси та імені відправника. Жінка пішла на кухню, сіла за стіл й акуратно відкрила листа. Всередині було два аркуші — один жовтуватий, в лінійку, інший дуже пожмаканий, подвійний, списаний знайомим почерком.

— Ти шо тут розсілася?

За її спиною постав Віктор. Анжела смикнулася, тремтячими руками сховала листа з конвертом до кишені халата й скочила на ноги. Чоловік стояв, похитуючись. Скуйовджене брудне волосся залежалося на правий бік, одна штанина його спортивок задерлася, оголивши худу волохату ногу. Від нього тхнуло горілкою.

— Жерти дай! — гаркнув, тримаючись однією рукою за одвірок.

— То сідай, — дружина махнула рукою на вільну табуретку. — Зараз розігрію.

Віктор гикнув і поплентався до столу. Всідаючись, ледве не скинув попільницю з недопалками й скляну сільничку на підлогу. Жінка дістала з холодильника каструлю й уже за мить розігрівала на сковорідці вчорашні макарони, вбивши туди два останніх яйця. Від суміші чоловікового перегару й запаху смаженини її знову почало нудити. Кислота підкотила під саме горло, Анжела змусила себе стримати блювоту.

За кілька хвилин поставила перед Віктором повну миску макаронів з яєчнею, виделку і горнятко кави. Уже розтулила рота побажати смачного, та її урвав дзвінок у двері.

«А це ще кого принесло?»

Спиною пробіг мороз. Відчула, зараз станеться щось погане — можливо, це сусідчині сини, або колектори... Зиркнула у вічко, перевела подих, узялася сторожко відчиняти двері. Перед нею стояла молода дівчина в блідо-рожевій курточці та вузьких темних джинсах.

— Чим можу допомогти? — поцікавилась у незнайомки.

— Доброго дня! — привіталася гостя, мило всміхаючись. — Мене звати Юлія Потапенко, я зі служби у справах дітей.

Усміхнена дівчина дістала з сумочки службове посвідчення й показала жінці. Анжела завмерла на місці, занімівши. Серце знову стиснулося, наче якоїсь миті їй забракло повітря.

«Господи...» — тривожні думки заполонили голову. Перед очима постала картина, як дітей забирають до дитбудинку, а її та Вітю віддають на поталу колекторам.

— Анжело Богданівно? — прощебетала дівчина.

Жінка нерішуче кивнула.

— Я маю зайти.

— Чим... — голос Анжели тремтів. — Щ... що?

— Пані Кухарчук, я маю з вами поспілкуватися.

Жінка кивнула й кволо позадкувала, впускаючи гостю до помешкання.

Дівчина переступила поріг та одразу ж почала роззиратися й принюхуватися. Тхнуло цигарковим димом (уранці Анжела викурила щонайменше чотири сигарети). Не гаючи ані хвилини, інспекторка дістала з сумочки складений удвоє аркуш паперу — направлення на перевірку їхньої сім’ї — простягла жінці для ознайомлення.

— Мені шкода, але ми отримали скаргу щодо якості виховання і життя ваших дітей.

Її голос звучав спокійно й дуже доброзичливо. На мить Анжелі здалося, що все минеться — така добра дівчина не забиратиме в неї дітей...

— Потрібно оглянути квартиру та поговорити з усіма мешканцями. Всі вдома?

Анжела заперечливо хитнула головою.

— Син у школі.

— А решта ж усі вдома? — не вгавала дівчина.

— Ну. — вона прикусила нижню губу й одразу ж пожалкувала про це — з ранки знову виступила кров.

— Ой, тримайте! — інспекторка дістала пачку паперових серветок і простягла їй. Анжела взяла одну серветку, подякувала, приклала до рота. Руки помітно тремтіли, на лобі зблискували краплі поту. Дівчина стривожено глянула на господиню, а тоді вихопила записник, ручку й узялася до справи:

— Покажіть, де сплять діти.

Жінка слухняно повела її до маленької кімнати, де лежала хвора Леся. Коли вони увійшли до дитячої, дівчинка сиділа на ліжку і читала книжку. Побачивши незнайомку, спантеличено привіталася.

— Привіт, сонечко! — медовим голосом проспівала інспекторка. — Мене звуть Юля. А ти Леся?

Дівчинка кивнула.

— Я тут подивлюся швиденько, як ви з братом живете, гаразд?

— Гаразд, — прошепотіла Леся й зиркнула на перелякану маму. — Якщо ви через Дімку прийшли, то він уже знайшовся.

Гостя з цікавістю глянула на Лесю. Мама ледь чутно зойкнула. А дівчинка вже геть розгубилася — невже знову бовкнула зайвого? Вона й так карталася провиною — ця тітонька навідалася їх перевіряти, бо Катерина Вадимівна звернулася «куди треба».

— Яка мила дівчинка! — привітно схилилася до неї Юлія, поправила розтріпане після сну волоссячко. — А як щодо твого братика? Розкажеш трохи про нього?

Анжела вже було схопилася за серце, аж тут чергова халепа: коридором зачовгали важкі кроки, зупинилися біля дверей дитячої, за мить озвався й грізний голос:

— Що тут, блядь, за збори? — Віктор гикнув на останньому слові.

Жінка знову спалахнула від сорому. Все, крихка надія на щасливий фінал остаточно розлетілася на друзки! Тепер найліпше провалитися крізь землю.

— А ви, власне, хто? — інспекторка насторожено озирнулася на нетверезий голос і з неприхованою огидою глянула на чоловіка.

— Пішла наху-й, — знову гикнув. — Гєла, ти чого до хати всяку шваль тягаєш?

— Вітю! — сплеснула в долоні Анжела. — Що ти робиш? Пішов звідси!

Тим часом Леся, уздрівши тата Вітю, нажахано зіщулилася, це було неможливо приховати. Анжела запанікувала й хутко кинулася до дверей. Грюкнула ними перед самим носом Віктора, залишивши чоловіка стовбичити у коридорі.

— Йди подивися телевізор! — гукнула крізь двері. — Я тобі потім усе розкажу!

Але той навіть не подумав дослухатися слів дружини. Він з усієї сили гепнув у двері й заволав на всю горлянку:

— Сука дур-на!

Юля здригнулася, позадкувала. Тоді, опанувавши себе, голосно промовила:

— Шановний, я з державного органу у справах дітей. Якщо ви зараз же не вгамуєтеся, я буду змушена викликати поліцію!

Спочатку належного ефекту не було — він продовжував лаятися й битися у двері. Леся на ліжку заскімлила й сховалася під ковдру з головою. Та за чверть хвилини раптом до нього наче щось дійшло. За дверима запала тиша. Анжела заплющила очі та з полегшенням видихнула — Вітько поплентався геть.

Проте очі юної дівчини-інспекторки були широко розплющені, зіниці розширені. Вона розстебнула свою куртку.

Акуратні груди схвильовано здіймалися під білою бавовняною блузкою, на чолі проступила нервова жилка.

— Це батько дітей? — зиркнула на Анжелу.

— Ні, батька нема... — жінка потупила погляд. — Це мій другий чоловік, — почала було щось пояснювати, гарячково розмірковуючи, як бути далі.

— Давно одружені?

— Ми в цивільному шлюбі.

Інспекторка, ледь отямившись від переляку, записала щось у блокнот. Тоді вичавила з себе посмішку й на ватяних ногах формально обійшла решту помешкання. Весь огляд зайняв не більше двадцяти хвилин. Біля дверей зупинилася і з жалем подивилася на Анжелу. Звісно, помітила й невдало замасковані синці, і постійний тремор рук, і гіперемію та набряк обличчя — типові ознаки зловживання алкоголем. Ця сім’я — поза сумнівом, у групі ризику. На обліку у Франківську зараз понад двісті дітей, позбавлених батьківської опіки за схожих обставин — батьки зловживають алкоголем або наркозалежні... відтак просто не в змозі забезпечити своїм дітям належні умови.

Перед тим, як вийти у двері, Юлія затрималась на хвильку, нахилилася до Анжели й ледь чутно прошепотіла їй на вухо:

— Моя вам порада — негайно виженіть співмешканця та кидайте пити.

— Я не п’ю! — обурилася жінка.

Інспекторка скрушно зітхнула: «всі вони так кажуть».

— Якщо ви цього не зробите, дітей заберуть. Тоді вже буде запізно щось робити.

Анжела мовчала, хоча й кортіло накинутися на цю привітну дівчину з кулаками. Ніхто не має права називати її алкоголічкою та вказувати, що вона робить не так!

— Розумію, це непросто, — додала перевіряльниця, — але ви маєте змінити ситуацію. Я щодня бачу, як батьки руйнують життя власних дітей. Гадаєте, їм у притулках добре? Лише якийсь десяток сиріт вдається прилаштувати у нові родини, решта залишається в інтернатах. Та й рідна мати — завжди краща, ніж найтурботливіша мачуха.

Вона торкнулася руки Анжели, легенько стиснула її, доброзичливо попрощалася.

Щойно за Юлею зачинилися двері, в передпокої з’явилася заплакана Леся.

— Мам, нас заберуть до інтернату?

— Не заберуть, — відповіла Анжела й пригорнула доньку до себе.