Усі їхні демони

Пролог

Місто огортали сутінки. Невеличке подвір’я, затиснуте між двома п’ятиповерховими будинками та нещодавно зведеним кварталом вишуканих «висоток», розчинялося у вогкій темряві. По телевізору саме крутили новий сезон популярного кулінарного шоу, звуки якого долітали крізь прочинену кватирку на другому поверсі, проте зараз шоу ніхто не дивився. Усі були тут — на вулиці. Сусіди з кількох найближчих під’їздів стояли натовпом роззяв. Хтось перешіптувався, хтось налякано зойкав, хтось схлипував. Коли санітари винесли ноші з парадного й поволі рушили до карети швидкої допомоги, гомін посилився.

— Господи... Вони накрили її з головою! — озвалася дебела жінка у старому коричневому пальті. Вона та ще кілька сусідок вивертали голови слідом за санітарами.

На вулиці було прохолодно. Ще минулого тижня місто ніжилося в теплі справжнього «бабиного літа», сьогодні ж стовпчики термометрів несподівано впали до нульової позначки, небо затяглося щільною завісою важких чорних хмар й уже надвечір пустився дощ зі снігом.

Опале листя під чоботами санітарів шурхало врізнобіч та хрумкотіло, мов яєчна шкаралупа. Раптові пориви вітру немилосердно шарпали одяг, примушуючи бригаду медиків та юрму глядачів скулитися від холоду. Здається, обличчя санітарів були безбарвними, посірілими, та в їхніх очах ще можна було помітити рештки шоку від побаченого у квартирі на першому поверсі. Глядачі з сусідніх квартир пожадливо видивлялися кожну деталь, аби нічого не пропустити. Коли ж з-під простирадла, яким накрили тіло, випала мертва скривавлена рука, частина юрмища перестрашено зойкнула.

— Бідолашна. — просльозилася якась жаліслива тітонька, склавши долоні човником, ніби в молитві.

«Швидка» з тілом поїхала без сирен, ще одна машина залишилася чекати на іншу бригаду, яка досі перебувала у квартирі. Приїзд медиків першою зауважила та жінка в коричневому пальті, тож коли біля їхнього під’їзду загальмував реанімобіль, зазираючи у вікна синьо-червоними проблисковими маячками, вона першою кинулася в розвідку. Друга «швидка» та наряд поліції прибули за десять хвилин після того, як жіночка вискочила у двір.

Люди під під’їздом і далі перешіптувалися й час від часу зазирали у вікна квартири на першому поверсі, намагаючись угледіти, що там коїться. Крізь запнуті фіранки пробивалося тьмяне жовте світло, на тлі котрого, як у театрі тіней, сновигали метушливі силуети — поліція, лікарі, експерти, мешканці квартири. Натовп не стихав. Хтось засуджував людей, які жили там, хтось висував уже геть неймовірні версії трагедії...

Це була звичайна п’ятиповерхова «хрущовка» Івано-Франківська на шість під’їздів. Люди, які мешкали тут, отримали квартири ще за Совітів, вистоявши багаторічну чергу. Сьогодні тут залишилися переважно пенсіонери (саме ті, що дочекалися заповітної житлової площі), або студенти чи працююча молодь, недорого винаймаючи помешкання, адже будинок був старим, та й не в центрі міста. А ті покоління, що зростали тут, уже зі своїми дітьми перебралися в новобудови. Там у них розпочалося нормальне життя з автономним опаленням, чистими під’їздами, просторими паркінґами, зручними дитячими майданчиками.

Та зосталося в старому будинку й кілька сімей, які застрягли поколіннями в одній квартирі. Так ніби квадратні метри серед панельних стін ув’язнили їх магічним чином, відібравши будь-яке бажання рухатися вперед. Це були люди з незаможних родин, які не влаштувалися топ-менеджерами успішних компаній, не започаткували власний бізнес, не поїхали мити підлоги в Португалію, Італію чи інші країни Європи, аби купити собі нове житло та забезпечене майбутнє тут. Люди, котрих рятувала чарка горілки на сніданок, обід та вечерю, не бентежили накопичені борги за комунальні послуги, вервечки пияків попід вікнами чи постійний сморід на сходових майданчиках. У цьому будинку, як і в сотнях йому подібних, час ніби завмер. Мешканці народжувалися, жили, помирали, перебуваючи в якомусь застиглому стані. Тут досі витав дух минулого. Тут жили за старими правилами та давно узвичаєними шаблонами.

Юрма збивалася докупи й розросталася. Дедалі більше пожильців висипалося з довколишніх будинків, аби не пропустити жодної цікавої подробиці. Здається, нікому вже не дошкуляли ані пронизливий холод, ані крижаний дощ зі снігом. Адже не щодня побачиш криваве вбивство по сусідству, це ж бо не кіно! Ось поліцейські вивели у кайданках хлопця, заляпаного кров’ю, всадовили його в автомобіль. Збуджене людське перешіптування переросло у нестерпний гомін...

Якби ж натовп під під’їздом спромігся замовкнути бодай на мить, то почув би розпачливе виття убитої горем жінки. Почув би, як нестерпно гірко плаче дитина, світ якої назавжди зруйнували дорослі. А якби добропорядні сусіди не відверталися спинами щоразу, коли з-за зачинених дверей лунали крики, то, можливо, цього всього й не сталося б ніколи. Якби ж. Та люди зазвичай чують лише себе, переймаються лише власним життям, власними негараздами. Усе, що цікавить пересічну більшість, — невгамовний голос із телевізора, що волає про чергову владу й ігри, в які грають «нові обличчя», а ще постійно ввімкнутий смартфон із нескінченними стрічками соцмереж. Те, що відбувається на екранах, значно важливіше, аніж трагедії, котрі розгортаються під самим їхнім носом.