Усі їхні демони

Розділ 18

Віктор Волошин ріс єдиною дитиною в сім’ї. Сім’я ж у них із мамою була маленька — він та вона. Батько накивав п’ятами ще тоді, коли дружину Ольгу з немовлям навіть не виписали з пологового. Звичайна скромна жінка, про таких кажуть: «тихше води, нижче трави». З батьком Віктора вона зустрічалася два роки. Завагітніла, а заміж не вийшла, планували ж бо розписатися після народження дитини, а в того покидька вочевидь були інші плани. Також Оля мала старшу на десять років сестру та батьків похилого віку. Вони й підтримали її з малям, аби спокійно довчилася в університеті.

Віктор майже не пам’ятає ані тітки, ані бабусі з дідусем, вони одне за одним повмирали раніше, ніж він пішов у перший клас. Тітку збив автомобіль, що перевищив швидкість. У діда після похорону старшої доньки стався інсульт — мав серйозні проблеми з гіпертонією. Бабуся протрималася ще два роки, доки одного ранку просто не прокинулася — сказали, обірвався тромб...

Коли Віктору виповнилося шість, вони з мамою залишися зовсім самі. Відтак Ольга тремтіла над сином — здмухувала з нього кожну пилинку, стежила, як він спить, панікувала, коли хворів, і ніколи й ні в чому йому не відмовляла. Вона жодного разу не висварила сина, не покарала за погану оцінку чи злу витівку. Не встановлювала жодних правил і не гнівалася, навіть коли встрявав у різні халепи.

Заміж Ольга так і не вийшла. В їхньому домі взагалі не було жодного іншого чоловіка. Жінка давала раду з господарством сама — і цвях прибити, і шпалери переклеїти, і стелю побілити, і карниз повісити. Попри вищу педагогічну освіту працювала касиркою в театрі, заробляючи смішні гроші. Їх заледве вистачало на життя. Роботи за фахом не пропонували, вона й не доправлялася. Зрештою мала невеличку швейну машинку, тож сама шила собі одяг. Дещо перешивала із шмаття, придбаного на «секондах», щось шила з нових тканин, але таке траплялося нечасто. Теплі речі в’язала спицями — рукавиці, шапки, шкарпетки, шалики. Пряжу теж купувала на барахолках. Зазвичай її гардероб обмежувався скромними мішковидними сукнями та стоптаним взуттям на низьких підборах. Зате Віктор завжди мав новий одяг, якісне взуття — перед кожним навчальним роком мама вела його на речовий ринок, де витрачала на єдину дитину ледь не всі заощадження. Ольга ніколи не була красунею, а з роками ще й набрала зайвої ваги. І Віктор постійно соромився її, бо знав — усі друзі прозивають його маму жирною Олькою.

З Анжелою Віктор вчився на одній паралелі у школі, а ще вони жили по сусідству. Симпатія до цієї вродливої стрункої дівчинки зародилася ще у класі шостому чи сьомому, а ось у дев’ятому — на зимових канікулах — йому вдалося завоювати її увагу, вони навіть кілька місяців прозустрічалися. Зрештою не було нічого серйозного — раз на тиждень вибиралися гуляти разом. Проходилися парком Шевченка чи довкола міського озера, тримаючись за руки. Іноді дивилися якісь комедії чи мелодрами у кінотеатрі «Космос». Та зазвичай просто «зависали» у дворі з іншими підлітками, що розбилися на парочки, — грали в карти чи бренькали на гітарі, аж доки хтось із сусідів не проганяв галасливу компанію з-під вікон багатоповерхівки.

Вітя рано почав курити. Ще у восьмому класі його постійно ловили вчителі з цигаркою за рогом школи. Безліч разів про це повідомлялося мамі, її викликали до директора, погрожували виключенням... Але Ольга обмежувалася тихим благанням до сина кинути курити, або не робити цього хоча б у школі. Він дивився у ті невинні медові материні очі, довкола яких збиралися зморшки, кивав і далі брався за своє. Огрядна, слабохарактерна мама давно не була для нього авторитетом. Хлопець почувався дорослим.

Після дев’ятого класу Вітя пішов учитися в «бурсу» на укладальника електричних мереж (ані шкільні оцінки, ані материн дохід не дозволяли здобути вищу освіту). Насправді освіта його не хвилювала. В училище вступив лише для того, аби здихатися осоружної школи. На другому курсі, коли його колишні однокласники готувалися до випускних іспитів й обирали майбутні ВУЗи, він почав зустрічатися з дівчиною із групи перукарів — Інесою. Це була палка, дещо вульгарна та жахливо приваблива дівчина, від якої просто зривало дах. Усі хлопці в бурсі йому заздрили. А на четвертому місяці їхніх стосунків Інеса «залетіла».

Весілля зіграли скромне, тихе. Майже всі витрати сплатили батьки нареченої, які жили в Галичі й тримали там невеличкий бізнес. Одразу після весілля молодята переїхали у Галич, Вікторова мати залишилася сама. Коли народився син Віталік — назвали на честь Інесиного діда — Вітя вже ходив на свою першу роботу, куди прилаштував його тесть через павутинку знайомств.

Він дедалі рідше бачився з матір’ю. Майже весь час на роботі — на фірмі, що прокладала інтернет-мережу, — а потім усе частіше затримувався з колегами опісля, випити кілька кухлів пива. Коли синові виповнилося шість років, сталося дві прикрі речі — Інеса вигнала його й подала на розлучення, за кілька тижнів по тому від інфаркту померла Ольга.

Інеса серйозно взялася до розлучення. Постійно висувала нові претензії й умови, вимагала грошей, розподілу майна. А тоді через суд — звісно, батько допоміг зв’язками — відсудила у Віктора материну квартиру. Одного дня він прокинувся без роботи, без житла і без жодної живої душі, що могла б йому зарадити. Коли квартиру продали, довелося йти на вулицю. Ночував у друзів, колишніх однокласників зі школи й бурси. Не затримувався ніде надовго. Підпрацьовував на стихійних «халтурках», заробітку з котрих вистачало лише на скупі харчі, цигарки та аліменти. Зрештою дедалі частіше почав випивати.

Одного дня, коли він з усім змирився й припинив шукати хоч якийсь вихід із ситуації, випадково зіткнувся з Анжелою. Саме брів вулицею, кволо переставляючи ноги, до будинку Француза. На вулиці сніжило, люди готувалися до новорічних свят. Крамниці виблискували вогниками гірлянд, у вікнах красувалися прибрані ялинки. Анжела не одразу його впізнала. Неголене обличчя, синці під очима й перші ознаки зловживання алкоголем — почервоніння шкіри, набряки, скляні червоні очі. Та вона нічого не зрозуміла, сором’язливо всміхнулася, потім обійняла його. Вони присіли в кав’ярні на розі. Пригостила його гарячою кавою із шматком пирога й уважно вислухала. Обмінялися телефонами й домовилися ще побачитися.

Одразу після Різдва Вітя отримав звістку, що Інеса з сином переїхали жити до Португалії. Адреси не залишили, мобільних номерів також. Попросили їх не турбувати, але аліменти — на цьому Інеса наголосила — все ще необхідно сплачувати на такий-то рахунок. За кілька місяців Віктор перебрався жити до Анжели. Свого сина він більше ніколи не бачив.