Усі їхні демони

Розділ 37

Коли на зап’ястки одягали холодні кайданки, він не опирався. Здається, вже давно передчував, що колись закінчить саме так — у в’язниці.

Холодні сирі коридори в міському відділку кримінальної поліції поглинали всі сторонні звуки, наче висохле на пекучому сонці каміння воду, всотували і його важкий утомлений поступ, і стишені голоси за зачиненими дверима кабінетів, і нерозбірливе перешіптування та збуджені кроки двох поліцейських поряд. Створювався гнітючий вакуум, що висмоктував усі емоції й залишки кисню з легень. А тоді його зачинили в крихітній темній камері, в очікуванні допиту, і стало ще гірше.

Хотілося спати, та щойно заплющував очі — на поверхню виривалися огидні й достобіса страшні спогади. Кров... багато крові... здавалося, голоси й примари оживали, і тепер він був не сам у цій камері — над ним стояли мертві. Шкіра вкривалася сиротами. Волосся на потилиці ставало сторч, повіки запалилися й набрякли від безсоння.

«Я цього не заслужив».

Він тремтів і ледве стримував нудоту, що підступала кислим клубком під саме горло.

— Дмитро Кухарчук!

Двері камери з рипінням незмащених завіс відчинилися.

— За мною на вихід!

Слухняно підвівся і пішов з дебелим поліцейським. За хвилину із тісної камери його привели до невеличкої кімнатки без жодного вікна та всадовили на металевий стілець. Тут смерділо відсирілим папером, старим потом і цигарками. Діма підвів погляд й угледів перед собою кількох чоловіків у цивільному й заплакану маму.

«Слєдаки», — зрозумів він.

Головного Діма вирізнив одразу. Той сидів за столом й холодно свердлив поглядом затриманого. А тоді так само холодно заговорив, щойно двері зачинили зсередини:

— Мене звати Вус Назарій Ярославович. Я старший оперуповноважений слідчий міського управління кримінальної поліції. Назвися і скажи, чи розумієш, у чому тебе підозрюють?

Зависла пауза. Не те, щоб Діма не збирався відповідати... просто нудота стала ще нестерпнішою.

— Кухарчук Дмитро Юрійович.

А тоді не стримався й вивергнув трохи жовчі та шлункового соку на свої кросівки, заляпані плямами темно-брунатної, вже трохи підсохлої крові. Більше блювати не було чим.

— Принесіть води, — наказав старший слідчий. — Ти розумієш, чому ти тут?

Діма кивнув. Тоді підтягнув руки, скуті кайданками, й витер рота рукавом.

— Я вбив свого вітчима, — нарешті зізнався.

Голос тремтів, як і сам хлопець. З кутка, де сиділа мама, почулося стишене виття.

— Як саме ти його вбив?

Безбарвний голос слідчого звучав, наче в страшному сні. Уся ця ситуація видавалася збіса нереальною. Ще тиждень тому Діма безтурботно прогулював школу, час від часу грав на гітарі й попри п’яні скандали вдома почувався щасливим. А зараз він убивця. Ув’язнений, оббльований, нікому не потрібний. Якби лишень знав, що його спіткає, — нізащо б не поліз шукати ту довбану запальничку.

— Я вистрелив у нього з пістолета.

— Чому ти це зробив? — продовжував слідчий.

Якийсь прищавий молодик приніс паперовий стаканчик холодної води й дав попити закутому в кайданки хлопчині. Ковтати було важко. Здається, у нього починалася ангіна. Надпивши трохи, Діма кліпнув очима й продовжив вичавлювати з себе слово за словом:

— Він... бо він...

— Що він?

— Він забив до смерті бабу Марію.

— Хто це така?

— Сусідка. Потім душив її Ладиним повідцем.

— Ти це бачив?

Діма кивнув.

— Хто ще бачив?

Розмову поліцейські записували на диктофон, що лежав на столі. Один із тих, що стояли позаду, нотував щось у блокнот. Кулькова ручка порипувала, торкаючись паперу.

— Моя сестра Леся бачила, — нарешті відповів хлопець.

Згадавши про сестру, зовсім розклеївся й заплакав. Гарячі краплі стікали щоками й змочували потріскані обвітрені губи. Істерика насувала, наче штормові хвилі, збиваючи думки в суцільну мішанину. Що тепер буде з ним? Що буде з Леською?

— А потім він хотів убити маму! — скрикнув Діма. — А ще Лада...

— Собака?

Раптом заголосила Анжела:

— Вітя точно б мене забив, якби не мій синочок!..

Слідчий навіть голови не повернув у бік жінки, натомість продовжував допитувати її сина. Він не реагував на емоційний стан затриманого та його побитої й наляканої матері. Просто ставив належні питання спокійним голосом.

— Звідки зброя?

Хлопець усе ще схлипував.

— Звідки зброя? — голосніше повторив слідчий, піднявшись зі стільця та впираючись руками в стіл. — Украв? Купив?

Діма покрутив головою й розтер рукавом сльози й шмарклі по всьому обличчю.

— Ні? — уточнив слідчий, напосідаючи.

— Не купував і не крав.

— Звідки ж у тебе пістолет?

Водночас тривала експертиза зброї. З хвилини на хвилину мали піднести висновки — скільки разів стріляли з пістолета, чиї відбитки на руків’ї, на кого зареєстрований, якщо взагалі зареєстрований.

— У знайомого позичив.

— Коли ти спланував убивство Віктора Волошина?

— Я не планував! — заперечив Діма.

Слідчий демонстративно зітхнув, намагаючись не відволікатися на синхронні плачі матері підлітка-убивці, відкинувся на спинку стільця, подав знак говорити Новаку. Той зробив крок уперед, поклав руку на плече наляканій дитині та майже зі співчуттям сказав:

— Хлопче, ми дуже хочемо тобі допомогти.

Діма стрепенувся, підняв очі. Новак розтягнув кутики губ у приязній посмішці:

— Але й ти маєш нам допомагати. Бо, якщо відверто, твоє становище геть кепське. Ти мав зброю, суд розцінить це як сплановане, умисне вбивство. Підеш на десять-п’ятнадцять років у колонію по сто п’ятнадцятій[10]...

— Я не планував, — заскімлив Діма. — Я лише ховав пістолет у підвалі.

— Чому ти його там ховав? — уточнив Новак. — Чий це пістолет?

Діма опустив очі й знову схлипнув. Слідчий підступився з іншого боку:

— Якщо ти нам усе поясниш зараз, обіцяю — будемо розкручувати по сто двадцять четвертій — перевищення міри самозахисту. Дадуть виправні роботи або до двох років у тюрмі. Не встигнеш оком кліпнути — і вже на волі!

Діма дуже боявся. Він досі не міг оговтатися від жаху тієї ночі. Чому все склалося саме так? Хіба він заслужив на п’ятнадцять років за ґратами? Здається, більше не можна мовчати. Хлопець набрав повні легені повітря й розповів їм усю історію.