Усі їхні демони

Розділ 2

Як і всі підлітки, Дмитро почувався цілком дорослим.

Він часто прогулював школу, мав у «заначці» пачку сигарет й уперто відрощував довге волосся та ріденьку борідку. Зараз Дмитро навчався у випускному класі.

Увесь його світ крутився довкола музики, улюбленої акустичної гітари, друзів та гаража, де вони намагалися полагодити старого іржавого «жигуля», який дістали задарма в одного місцевого дідуся. А ось про те, що у свої майже сімнадцять йому доводилося спати на двоярусному ліжку з молодшою сестрою в одній крихітній кімнатці, він старався не базікати.

Вони з Лесею ходили в одну школу, і коли Діма прогулював уроки (а це траплялося дедалі частіше), його класна керівничка — вчителька історії та правознавства — йшла до класу сестри, аби привселюдно вручити дівчинці записку для батьків. Раніше вчителька телефонувала матері на мобільний, та десь півроку тому мама і тато Вітя повикидали старі сім-картки й придбали нові, сподіваючись таким чином позбутися ще однієї проблеми...

Сьогодні він знову прогулював. У такий сонячний вересневий день не хотілося сидіти в чотирьох шкільних стінах й ґвалтувати мозок інтегралами та хімією. Тож він натягнув навушники, увімкнув на смартфоні улюблений плей-лист і пішов гуляти містом.

Типовий Дмитро, взутий у чорні, добряче поношені «конверси» з «секонду», чалапає тротуаром ведмежою ходою, на голову накинуто каптур чорного худі з принтом гурту «System of a Down»[1], а поверх — темно-синя джинсівка з нашивками. Той же гурт на низьких частотах гримить у навушниках. Він неквапливо дійшов до центру, «стрельнув» у якогось дядька цигарку, вмостився на гранітний підмурівок міського фонтану й закурив.

«Непоганий день», — подумав хлопець, перекочуючи між пальцями улюблену металеву запальничку — все, що залишилося від рідного батька, якого він добре пам’ятав. Той був суворим і мовчазним. Завжди стежив, аби в квартирі були тиша й порядок, а діти поводилися слухняно. Діма трішки боявся батька, тому сумлінно виконував усі вказівки й ніколи не порушував домашніх правил. Ще зовсім крихітна Леся теж не наважувалася вередувати при ньому — жодної сльозинки не зронила й спала тихо усю ніч. Попри неприховану суворість батька Діма його любив і мріяв, що колись той неодмінно повернеться додому. При ньому мама ніколи б не наважилася закурити чи, не доведи Боже, влаштувати у квартирі пиятику.

Якби батько був тут, Діма боявся б прогулювати школу. А так... коли всім начхати, де він та з ким, — прогули траплялися дедалі частіше. А якби він навчався у кращій школі, то його б, певно, вже вигнали б за таку відвідуваність і відповідну «успішність». Та й зрештою, якби батьки більше цікавилися його життям, він би принаймні старався вчитися краще. Але мамі й Вітьку було, м’яко кажучи, не до сина. Єдиний раз, коли він викликав у матері бодай якісь емоції, — це коли цього літа загримів у поліційний відділок за дрібне хуліганство. Тоді все обійшлося затриманням на кілька годин і великою бійкою вдома з Вітею, але й про це мама швидко забула. Діма відчував, що рано чи пізно вона взагалі забуде про його існування.

Колись усе було інакше. До сьомого класу Дмитро вчився майже на відмінно, грав у мініфутбол та займався тхеквондо в спортивному клубі. Він завжди й усюди встигав, приносив додому грамоти з олімпіад та спортивних змагань, але ніхто й ніколи його не хвалив. У восьмому класі, здобуваючи якусь перемогу, Діма ще сподівався на радість мами, на її теплу усмішку чи бодай тінь гордості за сина в її очах. У дев’ятому класі він усе зрозумів і перестав чекати. Невдовзі здобутки й перемоги зійшли на пси, а музика та вулиця заповнили собою ту чорну діру в його серці, де мала бути батьківська любов.

Прогулюючи школу, він почувався вільним і, хоч на дещицю, але щасливим. Хлопця не турбувало, що шість балів — відтепер його найвища оцінка з усіх предметів за дванадцятибальною системою. Хіба є різниця, які в тебе оцінки, якщо нікому не цікаво, чи ти чогось досягнеш у житті?

Просидівши біля фонтану добрячих кілька годин, Діма знудився і вирішив піти далі. Спочатку він тинявся центром. Пройшовся двічі туди й назад стометрівкою, посидів на одній з лавочок на площі Міцкевича, спостерігаючи за дідусями, що грали в шахи, рушив до скверу за готелем «Надія». Коли сонце вже почало поволі хилитися на захід, він оминув міську Ратушу, дійшов до ЦУМу, а далі піднявся вгору Галицькою вулицею. Ноги привели його «на хату», господарем якої був тридцятидворічний чоловік на ім’я Гоша, котрий цілими днями просто зависав у квартирі з друзями (насправді його звали Григорієм, але за «Грішу» він міг зацідити в зуби). «На хаті» завжди гриміла крута музика і було пиво, до пива й цигарки. Звісно, Діма вважався у цій тусовці просто дитиною, але Гоша та його компанія ставилися до нього добре. Принаймні вони його помічали. Біля Гоші Діма полюбив слухати важку музику.

Батько Гоші — ветеран АТО та колишній афганець. Усі хлопці його поважали й боялися, він теж часом полюбляв посидіти з ними «на хаті». Діма запам’ятав кілька страшних історій, які він розповідав: про розстріляних чи розірваних на мінах «наших» і «їхніх», про «гради» й кровожерних найманців. Від тих розповідей ставало трохи лячно, адже одна справа, коли дивишся кіно про якісь вигадки, й геть інша — коли дізнаєшся правду.

— Здоров, чувак! — привітався Діма, увійшовши до квартири. — Як воно сьогодні?

— Здоров, малий! Бомбезно все, — відповів Гоша, повертаючи голову. — Сідай-но сюди, ми якраз почали слухати Кобейна.

Гоша сидів у чорних джинсах і розтягнутій червоній футболці. Немите довге волосся лягало нечесаними пасмами на плечі, а занедбана руда борода поблискувала у променях сонця, що зазирало крізь вікно.

Не роззуваючись, Діма зайшов до крихітної кімнати і гепнувся на підлогу, вкриту старим килимом, підклавши під себе куртку. Довкола панував хаос — три переповнені попільнички, зроблені із бляшанок з-під пива; брудне вікно без фіранок, крізь яке виднілися дерева у подвір’ї; подерті шпалери на стінах, пожовкла від часу й курива стеля, старий радянський письмовий стіл з комп’ютером та напіврозвалений брудно-зелений диван. Дихати тут було нічим — «на хаті» цілодобового стояла завіса цигаркового диму. На дивані сидів знайомий хлопець-підліток на прізвисько Кінь — такий дебелий, що навіть сидячи височів над іншими. Поряд з Конем умостився якийсь старший хлопець, із незвичною для цієї хати короткою стрижкою, а біля нього дівчина. Цих двох він бачив тут уперше. Дівчина теж привертала увагу своєю зачіскою — яскраве фіолетове волосся, виголені скроні, як це іноді роблять панки. Вона була мовчазною й блідою, і це надавало їй дещо відстороненого вигляду. На обличчі незнайомка мала стільки пірсинґу, що й не порахувати — у бровах по дві чи три «штанги», на нижній губі та в носі сріблясті кільця, у вухах величезні «тунелі», крізь які Діма бачив пошарпану оббивку дивану. Гоша тим часом продовжив:

— Прикинь, знайшли раритетний запис. Кобейн[2] виступав у барі в Единбурзі... Ну, типу як наші лабухи колись грали на всяких квартирниках і сейшенах з галімим звуком.

Діма ніяково кивнув, бо про сейшени чув лише від старших друзів. Зараз геть інші часи — смартфони, інстаграм та дурнуваті відео у тік-ток. Тепер концерти дають на стадіонах, а молоді гурти виступають хіба що в пабах і на фестивалях, якщо пощастить. Діма перевів погляд з Гоші на монітор комп’ютера, звідки лунала музика. Запис транслювали з ютюба. Комп, який із тихим гудінням працював тут цілодобово, був умістилищем найкращої музики всіх часів. Також Гоша напівпрофесійно займався звукозаписом та музичним дизайном, тож мав ще декілька програм для цього і під’єднаний такий-сякий мікрофон з підсилювачем. Діма мріяв, що колись записуватиме тут власний альбом.

— Це було ще до того, як «Нірвана» стала всесвітньовідомою, — додав Гоша, підкурюючи цигарку.

— Та звідки йому знати? Замалий ще. Він тоді ще навіть не народився! — сказав незнайомець з дивану і зареготав. Дівчина підхопила його сміх й презирливо глянула на Дмитра. Хлопець увесь час крутив між пальців зв’язку ключів.

— Ви зараз нормальну музику не слухаєте. — продовжив той і потягнувся до Діми, аби вдарити його кулаком в плече. — Сто пудів поняття не маєте, що таке грандж[3].

— Та ні, я часом слухаю «Нірвану» та «Перл Джем»[4], чувак, — заперечив Діма, знову ніяковіючи.

Його обличчя, вкрите підлітковими вуграми, зашарілося. Намагаючись приховати хвилювання, він запхав пальці обох рук у волосся і скуйовдив русяві пасма. На співрозмовника старався не дивитися. Трапляється, що людина тобі не подобається з першого погляду, але ти — хоч убий! — не можеш до ладу пояснити, чим саме.

— Та не тринди! — продовжив хлопець й криво посміхнувся. — Зуб даю, ти слухаєш ниття «Імеджин Драґонс» або «Мьюз» чи «Нікелбек» у кращому разі.

— Чувак, — невдоволено озвався Діма, — «Нікелбек» грають постграндж. Але погоджуюсь, останнім часом вони доволі зпопсилися.

Відчувши роздратування, він набрався сміливості й підвівся з підлоги.

— А ти сам, бачу, по панку? — сердито кинув, тицьнувши на поторсану футболку, де можна було прочитати майже стертий логотип гурту «Ramones»[5]. — Де ірокез? Чи ти в нас тут у скіна бавишся?

Хлопець теж почав підводитися, не відриваючи від Діми лютого погляду. Проте Гоша мигцем скочив на ноги й перегородив простір між ними, виставивши вперед руку. Іншою він приклав до рота цигарку й зробив глибоку затяжку.

— Охолоньте, чуваки! — сказав, задерши голову догори й випустивши хмару диму. — «На хаті» ніхто не свариться.

Гоша переводив погляд з Дмитра на чужого хлопця.

— Це нормальний пацан. Інші в мене не тусуються.

Незнайомець у відповідь лише стенув плечем, почухав потилицю й гепнувся назад на диван. Тоді закинув руку через шию дівчини.

— Це Макс і Діана, — продовжив Гоша, — вони приїхали з Харкова до нас потусити трохи. Я їх надибав на «рок-зльоті» під Києвом цього літа.

— Дімон, — хлопець простяг руку Максу. Той байдуже кивнув, та руки не подав.

— Дитячий садок розвели, — невдоволено реготнув він й демонстративно відвернувся від Діми. Тоді дістав собі цигарку і теж закурив.

З кишені гостя випав невеличкий прозорий пакетик з порошком. Він хутко схопив пакет і заштовхав назад у потерті блакитні джинси.

Дмитро образився, але вигляду не показав. Мовчки підвівся і пішов на кухню. Там панував ще більший безлад, ніж у кімнаті, — гора пластянок, почата пляшка дешевої горілки й дві пляшчини темного пива у пластиковій тарі. А ще тхнуло сміттям. Глянувши в куток під мийником, Діма помітив джерело смороду — відро, вміст якого вже пересипався на підлогу.

Він прочинив двері на балкон, аби провітрити приміщення, а тоді вхопився за пляшку горілки й налив собі у вільний стаканчик. Цієї мить у дверях кухні з’явився Гоша.

— Малий, ти чого? — спитав здивовано, побачивши горілку в руках хлопця.

Діма лише знизав плечима.

— Рано ще тобі водяру, — суворо заборонив господар й відібрав у Діми алкоголь.

Хлопець не опирався. Тоді Гоша, ніби прочитавши його думки, сказав:

— На Макса не зважай. Він ще той гівнюк, і баба його курва. Я їбав її тоді на рок-зльоті, а той тіп навіть не здогадується, — Гоша вилив зі стаканчика горілку в мийник, а пляшку заховав до холодильника. — Моя хата — мої правила. Якщо хочеш, я їх зараз же вижену на вулицю.

— Не треба, — нарешті озвався Діма.

Раптом у кишені завібрував телефон. Хлопець витягнув його і побачив, що хтось написав йому у «дірект» в інстаграмі. Повідомлення виявилося від однокласника:

«Кухарчук, ти де був сьогодні? Вадимівна дзвонила твоїм предкам».

Прочитавши це, Діма брудно вилаявся.

— Проблеми? — спитав Гоша.

— Та бля... додому мені сьогодні краще не приходити, — роздратовано відповів він.

— Я б тобі дозволив тут перекантуватися, — почав несміливо Гоша, — але.

— Забий, я все розумію!

— Чекай, зараз тобі щось покажу і настрій покращу, — Гоша перейшов на шепіт. На хвильку зник на балконі, а тоді повернувся з якимось згортком брудної тканини у руках.

— Чувак, дивись, що маю, — ледь чутно сказав він, розгортаючи шмату.

Дмитро опустив погляд на те, що показував Гоша, і в нього аж відвисла щелепа.

— Ого. Справжній?! — перепитав Діма, вирячившись на пістолет.

Гоша кивнув і взявся за руків’я зброї.

— Батько намутив в одного афганця, — почав пояснювати він. — Дев’ятиміліметровий пістолет Макарова. Трохи подряпаний ствол, але цілком у робочому стані і з майже повним магазином куль.

Раптом Гоша, перевіривши запобіжник, простягнув пістолет Дімі. Той обережно взяв його в обидві долоні.

— Нічого собі... — на одному подиху прокоментував.

— Круто, правда?

Діма енергійно закивав і повернув пістолет назад. Гоша дбайливо загорнув його у шмату, що виявилася старою футболкою, і поклав згорток на кухонний стіл.

— Не кажи нікому, — попередив Гоша. — Ти ж знаєш тих придурків. Одразу закортить їм пошмаляти з нього. А я обіцяв батькові, що поки потримаю у себе, а згодом він забере.

— О’кей. Мовчатиму, — відповів Діма і з сумом пригадав, що йому вже час іти.

Він подав Гоші руку на прощання, забрав з кімнати свою джинсівку і пішов геть. У під’їзді наскочив на Валіка — двоюрідного брата Гоші. Той ніс за пазухою дві літрові пляшки пива, позаду нього підіймався сходами ще один незнайомий, хлопець із невеликим пакетом у руках. Насправді Валіка звали Валентином, але його, як і Гошу, бісило власне ім’я. Він був старший за брата на п’ять років. Та не зважаючи на майже «сороківку», так само цілодобово зависав «на хаті» й просаджував на куриво та випивку майже всі свої гроші. Діма поручкався з Валіком та вийшов на вулицю. Трохи шкода пропускати сьогоднішню тусовку, але не хотілося продовжувати спілкування з тим неприємним хлопцем із Харкова.

Сутеніло. Було незвично після літа, що день так швидко закінчується. Вуличні ліхтарі ще не ввімкнули, але вікна будинків світили білими і жовтими лампами. Під самим під’їздом «хати» Діма помітив старенький автомобіль. Він був криво припаркований та заїхав одним колесом на бруківку тротуару. На чорних облуплених крилах, де-не-де поїдених іржею, виблискували червоно-білі черепи. Попри дешевий декор було помітно, що машині давно час на металобрухт. Але про себе Діма відзначив, що на їхнього «жигулика» теж не завадить наклеїти якісь черепи чи щось подібне.

Він знав майже напевне, що мама навіть уваги не зверне на його черговий прогул. Але Вітя... Тому лишень дай нагоду вліпити пасинку «підсрачника» й визвіритися донесхочу. Таким він завжди був — агресивним та охочим до покарань. Діма вже уявляв сьогоднішній вечір — Вітьок лупцює його, може, навіть розіб’є носа, мама кричить, Леся пищить, паралізована бабця пронизливо стогне. А потім до Вітька прийдуть друзі і всі про все забудуть. Окрім нього. Діма пам’ятає кожен удар і кожен скандал у їхньому домі, щоб ніколи цього не пробачити.