Усі їхні демони

Розділ 6

Коли пролунав дзвінок мобільного, Назар міцно спав у своєму ліжку. Напередодні, відпрацювавши подвійну зміну через клятий завал нерозкритих справ, він випив звечора трохи пива й відключився.

— Синку, телефон! — до кімнати увійшла мати й, узявши смартфон зі столу, простягла його майже впритул до Назарового обличчя.

Він щось пробурмотів й розвернувся на інший бік.

— Щохвилини дзвонить! — не вгавала мати й почала торсати сина.

Назар розплющив очі, взяв із материних рук свій мобільний і невдоволено скривився, побачивши, хто телефонує.

— Вус слухає, — кинув замість звичного «алло».

По той бік хтось швидко й строго заговорив. Назарій тим часом сів на ліжку й опустив босі ноги на прохолодний паркет.

— Так, я дві зміни відпрацював, товаришу підполковник. Нехай черговий бере справу... — спробував опиратися він, у відповідь почув якийсь грізний коментар.

— Так точно, товаришу підполковник! За півгодини буду на місці пригоди.

Керівник урвав розмову, не попрощавшись. Назар, важко зітхнувши, поплентався до ванної. Швиденько вмився, поголився, одягнув чисту сорочку й чорні джинси, тоді похапцем зжував дві канапки з ковбасою, які приготувала мама, й надпив гарячої міцної кави.

— Ти ж вихідний сьогодні. Обіцяв допомогти перенести банки в підвал. — нагадала жінка, сердито склавши руки на грудях.

— Не можу, — винувато відказав Назар, взуваючи кросівки, — викликають.

— Ти ж не один там працюєш, синку!

— Не один, — погодився він, — але сьогодні там труп.

Назар підвівся, вирівняв спину й сперся на стіну передпокою. Високий широкоплечий чоловік, якого можна було б назвати красенем, проте набряки й синці під очима та рання сивина псували його вигляд. Назар кинув сумний погляд крізь прочинені двері в кімнату. Там, навпроти невеликого дивану, негучно працював телевізор, а на круглому журнальному столику парувала чашка недопитої кави. Годинник на стіні показував пів на десяту ранку. Назар зітхнув.

У свої сорок три йому знову довелося жити з матір’ю, адже кілька років тому колишня дружина забрала собі їхню квартиру. Тепер він нечасто бачився з сином, котрому нещодавно виповнилося шістнадцять. Складний вік... Малого тепер постійно тягнуло на вулицю, а ще він слухав непристойну важку музику. Назар уже не знав, чим живе його син, де той швендяє, хоча й намагався непомітно стежити, використовуючи зв’язки на роботі. У сина тепер є вітчим, а Назар має обмежені права на його виховання й обов’язок сплачувати аліменти. Він почувався геть убитим — розлучення проїхалося по ньому танком, залишивши глибокі болючі траншеї. Тож тепер чоловік постійно або затримувався на роботі за горою нерозкритих справ, або сидів удома з мамою, яка часом доводила його до сказу. І все б нічого, якби хоч на роботі траплялися цікаві гучні справи. Але ж ні — або різанина серед п’яниць, або жертви чадного газу через несправні печі чи колонки для нагрівання води, або «підсніжники» — замерзлі насмерть безхатьки, яких знаходили на місці снігових заметів у відлигу. Зазвичай його робота була страшенно нудною, сповненою безкінечної писанини й доповідання на щотижневих планерках.

— І що? Ти хіба один у місті по трупах?! — не вгавала мати, примушуючи його відірвати погляд він чашки.

— Не один, не один! — уже почав дратуватися. — Але я повинен їхати на виклик!

Назар схопив барсетку, ключі від машини, аби зараз же вискочити з дому.

— Гричак наказав.

— Щось він тебе дуже ганяє. — журливо прокоментувала мати. — З такою роботою невдовзі від перевтоми зляжеш!

Назар зітхнув і на мить заплющив очі. Мама все зрозуміла й відступила назад.

— Ну хоч у неділю до церкви підеш зі мною? Вже сусіди шепочуться, що безбожника виховала.

— Мамо! — заперечив їй Назар грізним поглядом. Ще трохи, і йому урветься терпець.

— Все-все... з Богом, — ледь чутно мовила вона й перехрестила повітря перед ним.

Назар мовчки розвернувся до дверей, спустився сходами й уже за хвилину сидів за кермом свого старенького автомобіля, прямуючи в бік Набережної.