Усі їхні демони

Розділ 17

Леся наздогнала подругу вже біля школи. Зазвичай Христя бігала слабенько й постійно мала труднощі на уроках фізкультури, зокрема через свою зайву вагу, але цього разу вона мчала вихором. Її гнав страх. Білосніжні кросівки тридцять восьмого розміру летіли над нерівним асфальтом, присипаним пожовклим листям. Не щодня ж бачиш мерців! Це видовисько було таким жахливим, що Христя ледве чи спроможеться сьогодні заснути. Досі вона мертвих людей не бачила. Коли не стало однієї з її бабусь, батьки не взяли дитину на похорон у Коломию. Коли ховали батькового товариша — її хрещеного тата, який загинув торік на війні з Росією, її знову від стресу вберегли батьки. Коли ж два роки тому сконав її перший пацюк Томмі, дитина потай від батьків загорнула його вже застигле тільце в безкоштовну газету, яку постійно запихали в поштові скриньки, й пожбурила з вікна у квітник під будинком. Вона не розуміла, що таке смерть, але побачивши сьогодні того чоловіка між гаражами, чомусь одразу збагнула, що він мертвий. А людини так просто не здихаєшся, як маленького декоративного щура.

Дівчата хутко оббігли школу й зупинилися край дороги. В очікуванні зеленого сигналу світлофора вони підпирали руками боки й відхекувалися, не зронивши жодного слова. Просто мовчки хапали ротами повітря. Боялися навіть зустрітися поглядами. Знали — щойно скажуть уголос про те, що бачили, одразу ж зайдуться ридма. І ще вони думали, якщо не говорити про це — воно зникне, ніби й не траплялося ніколи. Просто примарилося...

Христя не відривала погляду від світлофора, що застиг на нестерпному червоному. Секунди спливали, а відчуття було, ніби тягнуться години. Здається, кожен зустрічний пішохід по цей бік та через дорогу дивиться саме на них, дівчат. Міряє поглядом, мружиться, згадує, чиї це діти. Ніби всі довкола вже знають. Христя ледь стримувала сльози, а Леся досі озиралася, аби переконатися, що ніхто за ними не женеться.

Щоки заливали яскраві рум’янці, обличчя були мокрими від поту. Волосся Христі вибилося з акуратно заплетеної коси, і тепер вона мала дурний вигляд — червона, розпашіла, пошарпана. Щойно ж вони опинилися в безпеці — у дворі між багатоповерхівками, де жила Леся, Христина впала на лавку, розстебнула куртку і, мов ганчір’яна лялька, зм’якла й прилягла. Леся гепнулася поруч просто на землю.

Коли дівчата мчали геть з гаражного кооперативу, сторожовий пес зчинив галас. Наглядач, який доти мирно спав у своїй халабуді, хильнувши чарчину за сніданком, вийшов нагримати на пса.

— Джеку! Ану заткай-но свою блохасту горлянку!

Той гавкати перестав не одразу, а коли таки замовк, наглядач помітив, що його пес чимось стривожений. Собачі очі бігали туди-сюди, з роззявленого писка скрапувала слина, а пишний хвіст, що зазвичай радісно метлявся, зараз напружено притиснувся до задніх лап. Чоловік скрушно зітхнув, почухав чорну з сивиною щетину й неквапом відщепив Джека з ланцюга. Пес видав дивний звук — щось середнє між гавкотом та скавулінням, тицьнувся мокрим носом в долоню господаря, а тоді зірвався й побіг головною дорогою кооперативу. Чоловік натягнув на полисілу голову затертий брудно-зелений кашкет, замкнув хатинку та рушив слідом, гучно ступаючи дрібними камінцями, що ними було всипано шлях. Вони кілька разів звернули то там, то тут, проминули роздовбану естакаду. Кооператив був зовсім порожнім. Потім Джек загарчав й прожогом кинувся до іржавого гаража, де постійно збиралися патлаті малолітки.

— Що там уже наробили ті бісові діти?

Чоловік підійшов до пса, який гарчав та підвивав, зиркаючи кудись між гаражів. Туди, де підлітки постійно викидають порожні пляшки з-під пива. Він — наглядач кооперативу — вже стомився через це з ними сваритися. Але боротися було даремно — гараж орендували у власника, який не мав нічого проти пива. Наглядач кілька разів скаржився на тих малих пройдисвітів, хотів було і на власника кооперативу, але нікому не було до того діла.

Погода сьогодні стояла тепла. Сонце гріло так, що можна було ходити у футболці. Але шкірою раптом ковзнув мороз, примушуючи густе чорне волосся на руках чоловіка настовбурчитися. Спочатку він подумав, що там якийсь п’яний безхатько. Влігся перепочити, визбируючи пляшки? Його пес терпіти не міг усіляких алкоголіків й завжди кидався на п’яних. Та за мить до свідомості прокралася страшна думка — то не п’яний бомж... він мертвий.

— Дідько... — вилаявся чоловік, стягуючи з голови кашкета.

Він запхав руку, що почала тремтіти, до кишені штанів у пошуках мобільника, треба викликати копів, аж тут краєм ока помітив, що тіло серед сміття й бур’янів дихає.

— Ох, йопт! — скрикнув наглядач. — Мужик, ти живий?!

Дівчатка, які добрих півгодини мовчки віддихувалися після навіженого бігу, не знали, що чоловік між гаражами живий. Вони вирішили для себе: таємниця знайденого мерця залишиться між ними, жодна інша людина про цю пригоду не дізнається ніколи. Навіть поклялися на мізинцях.

— Це ж не Діма був, правда? — якось невпевнено спитала Христя.

— Ні.

Леся точно знала, що той дядько не її брат. Але що він робив біля того гаража?

— А хто?

— Я не знаю, — відповіла Леся і замислилася.

«Дімо, де ти?»

— А якщо Діма його вбив? — припустила Христина.

— Ти що, дурна?!

Леся зірвалася на ноги, відчуваючи, що от-от заплаче. Від страху, від утоми й від образи — хоч яким придурком іноді бував Діма, але він її брат. Він хороший. Однак той мертвий чоловік усе не виходив їй з голови.

— Сама дурна. — Христя одразу ж змінилася в обличчі — здорова рожева барва вмить поблідла, в очах зблиснули сльози. Вона склала губи тонкою ниткою, надула щоки, підвелася з лавки й гордо почимчикувала геть.

Леся залишилася сидіти у пожовклій траві, вслухаючись у сирену, що наближалася. Вона так і не дізналися, що «швидка» забрала непритомного чоловіка до лікарні. Усе, про що зараз могла думати — це брат, який, поза сумнівом, потрапив у халепу. Але до кого звернутися по допомогу? Мамі байдуже. Мама думає, що Діма поїхав на якийсь концерт. Тато Вітя... ні, його Леся боялася найдужче. Якщо тато Вітя знатиме про проблеми брата — неодмінно розлютиться.

«Я сама його знайду. Я зможу!»

Леся підвелася з трави. Ноги, які ще тремтіти від бігу, поволі донесли її до під’їзду, де незмінно товклися пияки. Дівчинка буркнула під ніс «Добридень» і прослизнула додому.

— Я знайду, — прошепотіла Леся, кидаючи погляд на зачинені двері Дмитрової кімнати. Їй знову страшенно хотілося плакати.

Завтра понеділок, отже, знову школа. Згадка про це одразу ж навела на думку, що варто сказати вчительці про те, що Діма зник. Учителька обов’язково допоможе! Леся піде до братової класної керівнички, розповість усе — крім мерця між гаражами, звісно, — і Катерина Вадимівна неодмінно допоможе знайти Діму. Ця думка подарувала спокій та впевненість, що все буде добре.

Коли Леся зайшла до вітальні, щоб сховатися у своєму кутку, тато Вітя з Французом знову пили, дивилися щось по телевізору й курили. Сивий дим звивався попід жовтуватою стелею й одразу почав різати дівчинці очі. Леся примружилася, затамувала подих й тихенько рушила до своєї «кімнати». Вона майже сховалася за шафою, коли їдкий дим залоскотав її бронхи. Леся закашлялася.

— Льоля, скільки можна пояснювати, щоб ти була тихо! — заволав вітчим.

Леся здригнулася й заклякла. До її ліжка залишалося щонайбільше два кроки.

— Льоля!

Почулося рипіння диванних пружин й дзенькіт келишків. Дівчинка боялася озирнутися, але зі звуків розуміла — тато Вітя вже встає з-за столу.

— Скільки тобі пояснювати, що коли ми відпочиваємо — ти сидиш тихо? Гівно мале!

Вітчим уже добряче випив. Доки він повільно долав шлях від свого дивану до її кутка, ним загрозливо хитало. Важкі кроки опускалися на килим, з натугою рипів паркет. Кожен вітчимів крок ніби глибше забивав цвяхи у Лесині ступні. Вона не сміла й ворухнутися.

— Я буду тихо... — пропищала дівчинка, голос її тремтів. — Мені тільки портфель скласти на завтра.

Вітчим уже стояв за її спиною. Леся відчула той характерний сморід горілки, якою торгувала сусідка, — різкий, кислий, чимось схожий на запах дріжджів, що їх бабуся колись розводила у теплому молоці перед Великоднем... Дівчинка зіщулилася й приготувалася до удару.

Вітчим замахнувся знічев’я, випадково зачепив рукою шафу, якою було відгороджено куток. Гучно вилаявся, підняв руку вдруге. Цього разу розчепірена долоня ляснула дитину по голові. Від удару Лесю повело набік, вона влетіла головою в лаковану стінку шафи і завмерла впівоберта до тата Віті Чоловік рвучко смикнув дитину за плече, і його долоня боляче опустилася на її обличчя. До смороду горілки доєднався запах дешевої копченої ковбаси, нею тхнули вітчимові пальці. Лесі враз скрутило живіт. Заплакавши, вона сповзла на долівку.

— Не чіпай мою дитину!

Раптом за спиною чоловіка, ніби нізвідки, з’явилася Анжела. Леся не бачила маму, коли прийшла додому. Напевне, та була в бабусиній кімнаті — а зараз вибігла на звуки ляпасів та доньчин плач.

— Забрав руки від моєї дитини! — заверещала вона.

Мама була твереза. За її голосом Леся зрозуміла, що мама сьогодні твереза. Нарешті вона дотримала слова!

«Зараз мама його прожене і все буде добре!», — зраділа про себе.

Аж тут тато Вітя стиснув кулак і з набагато міцнішим розмахом ударив маму. Жінка одразу ж полетіла на підлогу, але миттю схопилася. Леся боялася навіть дихати. Сиділа на підлозі спиною до шафи, затулялася руками й ледь-ледь підглядала крізь пальці. Слід від ляпаса палав, але зараз вона мало що відчувала, окрім страху.

Анжела підвелася з підлоги й кинулася до столу. Там, склавши докупи весь гнів, розпач та спротив, що назбирувався роками, схопила недопиту півлітрову пляшку й жбурнула нею у стіну. Пляшка просвистіла загрозливо близько над головою Віті, а тоді розлетілася на горілчані друзки, зіткнувшись зі стіною. На подертих вицвілих шпалерах, які по кутках уже давно почали відклеюватися, розпливлася величезна мокра пляма.

Вітчим заскреготів зубами від цієї втрати й просичав:

— Ах ти ж сука недобита!

Анжела пропустила його слова повз вуха й уже скидала на підлогу все, що потрапляло їй під руку на столі, — скляні чарки, напівпорожню тарілку з криво нарізаною ковбасою, переповнену попільничку, вміст якої розсипався килимом, здійнявши сіру хмару попелу. За ними полетіли й зіжмакана пачка цигарок та Французів мобільник.

— Харе бухати! З мене досить цього гівна! — верещала Анжела.

Француз здивовано глянув на розгнівану жінку й почав вибиратися з-за столу в бік дверей. А Вітя, зціпивши зуби, кинувся на дружину. Він легко звалив її й узявся гамселити кулаками. Удари сипалися один за одним, потрапляючи то в обличчя, то в ключицю, то в шию. Жінка верещала так, аж у серванті здригався запилюжений радянський сервіз.

Леся виповзла на колінах і визирнула зі свого кутка. Мама лежала на килимі, рясно забризканому кров’ю та всипаному попелом. Її волосся сплуталося, стало мокрим та липким. Домашня розтягнута футболка задерлася догори, оголивши невеликі, проте вже обвислі груди. Здавалося, кров усюди — струмочками стікає з розбитого носа, губ, розсіченої рани на чолі. Анжела ще намагалася прикрити голову руками, а Вітя й далі щосили її лупцював.

— Вбивають! — скрикнула жінка. Її голос прорвався крізь якесь страхітливе булькання. Обличчя геть скривавлене, у кутиках рота пінилась кривава слина.

Ще один потужний удар, цього разу ногою в живіт, примусив її безпорадно згорнутися клубком і змовкнути. З балкону долітало собаче виття й скрегіт кігтів об дерев’яні двері. Леся зрозуміла, що Ладу замкнули, аби не плуталася під ногами, як бувало доволі часто, коли на горілчане частування сходилися гості.

— Мамо!!! — завищала дівчинка. — Мамо!!!

Від власних криків та виття собаки Леся мало не оглухла. Ці звуки нестерпно шматували барабанні перетинки. Вона зіщулилася й міцно затиснула руками вуха.

«Хтось із сусідів прийде. Зараз хтось прийде...», — заспокоювала себе подумки, але не надто допомагало. Леся добре пам’ятала, що сусіди ще жодного разу не втрутилися, а наступного дня після таких вечорів вони мовчки відвертали голови.

Сльози текли рікою. Слизова оболонка носа вже так набрякла, що дитина не могла дихати. Вона хапала повітря ротом й захлиналася від цигаркового диму й попелу. На язиці був терпкий солоний присмак. Спробувала встати, але від вигляду крові запаморочилося в голові. Наче крізь густу завісу Леся побачила, як утік дядько Француз — згорблений силует скочив до дверей та зник у передпокої, грюкнули двері. І раптом вона помітила його мобільний телефон, що закотився під стілець. Дівчинка поповзла навкарачки і дістала знахідку. Тоді забилася у свій куточок й набрала номер, який вивчила на уроці ОБЖД. Щойно по той бік озвався спокійний жіночий голос, Леся пропищала у слухавку:

— Маму вбивають! Допоможіть!

Вона телефонувала в поліцію.