220 маршрутів

500 Брудно-Подгродзе

— Перепрошую, юначе, ти часом не підкажеш дорогу звідси до євангелістсько-аугсбурзького костелу?

Міколай відірвав очі від шпиля Палацу науки та культури й поглянув на незнайомця. Перед ним стояв невисокий літній чоловік в окулярах, сивий і вже трохи лисуватий. Вдягнений він був у чорну сорочку, пісочного кольору костюм і легкий плащ, у руках стискав валізку й загалом вигляд мав якийсь несучасний.

— На жаль, ні. Уявлення не маю, де це.

— Високий, правда? — сказав незнайомець, маючи на увазі Палац культури.

— Досить.

— Щоразу, коли я тут, мене вражають масштаби цього міста. Ти теж із провінції?

— Я? — Малий спочатку не зрозумів. — Щось типу цього. З Південної Праги[9].

— Одним словом — справжній варшав’янин! Як мій онучок.

— То ви не ксьондз, тобто, перепрошую, пастор?

— Ні, — засміявся дідусь. — А я схожий на ксьондза чи, перепрошую, пастора?

— Трохи, — Міколай усміхнувся у відповідь. — Насправді не знаю, юно якось саме вирвалося. Поняття не маю, чому.

— Не хвилюйся. Мене це не ображає. Це навіть, я б сказав, комплімент. Я вже йтиму. Мушу якось дістатися до «Захенти»[10]. Це начебто недалеко.

— Я знаю, де «Захента»!

— Ти б не був ласкавий пояснити, як туди дійти? Мене раніше завжди зустрічали на вокзалі та возили, куди треба. А сьогодні мушу сам давати раду.

Міколай на секунду замислився. Так. Він знав дорогу. Потрібно обійти Палац культури, потім навкоси між Купецькими торговельними домами[11], перейти перехрестя Маршалковська-Свентокшиська, проминути славнозвісне кафе з кебабами «Алі-Баба», де вони час від часу бували з Міхалом, перетнути майдан Домбровського, пройти вуличкою, де є книгарні зі шкільними підручниками — Міколай не пам’ятав їхніх назв — і ось уже й «Захента». Малий подивився на старенького.

— Загалом це досить близько. Я можу вас провести, — несподівано запропонував він.

— Мені буде дуже приємно, але... Чи тобі випадково не треба до школи?

— Я сьогодні вже був там.

— Он як?.. — літній чоловік здивовано поглянув на годинник. — У такому разі веди мене, мій чічероне! — промови він із театральною екзальтацією й простягнув уперед вільну руку.

Вони вирушили й досить довго йшли мовчки. Міколаєві було трошки ніякою, та він зосередився на завданні, за яким урешті міг згаяти час, бо коли чверть години тому приїхав на Центральний вокзал, то не міг вигадати, куди себе подіти. Надмір свободи пригнічував його. Малий піймав кілька поглядів незнайомця, які той час від часу на нього кидав, і почувся якось дивно.

— Що в тебе з рукою?

— Я впав із дописи.

— З дошки?

— Полетів на скейті.

— Класика жанру. От уже ці ваші екстремальні види спорту.

Міколай промовчав. Йому це постійно казали. Для нього така розмова теж була класикою жанру.

— Про що думаєш?

— Так, просто.

— Просто? Ти не проти, якщо я вгадаю?

«Ні, ну, дідок вже перегинає палицю! Хоче втягнути мене в якусь балачку?! Я не збираюся йому сповідатися. Він що — думає, що ми в костелі?!» Малий насупився, та вголос промовив лише:

— Е-е-е... ну, давайте, — і байдуже стенув плечима.

— Ти думаєш таке: «Чорт, дурня це все, що я тут роблю? Батьки завжди казали, щоб я ні з ким на вулиці не знайомився. І що я? Я їх не послухав. Що, важко було сказати дідугану, що я без поняття, де «Захента»? Звідки знати, що він за один? Може, він якийсь збоченець, а костел це лише зачіпка? Я, видно, зовсім уже поїхав! Прогулювання є прогулювання: коли ти сам, то воно трохи нудно, особливо доки магазини ще зачинені, але щоб так одразу підчепити оцього діда за компанію?!».

— Чекайте, ні! Усе не так! — розпачливо вигукнув Малий.

— Ні? — чоловік уважно придивився до нього.

— Ну, тобто, не зовсім усе, — сказав Міколай, не дивлячись на незнайомця. — А ви що — ясновидець?

— Якщо скажеш «ребусник», це буде ближче до істини.

— Ребусник?

— Я люблю розгадувати загадки.

Міколая заінтригував цей старенький. Як на звичайного перехожого він забагато знав. З’явився зненацька й говорив такі дивні речі.

— Усі ми лише мандрівники, дитя моє. Іноді потрібно обійти скелю, іноді — перестрибнути через повалений стовбур, інколи — переплисти ріку. Кожен день — це завдання. Нам не завжди вдається його виконати, але не варто зводити очей з мети. Бо до рішення наближаєшся, навіть якщо помиляєшся в розрахунках.

— Тобто моє завдання на сьогодні — прогулювати уроки? — спробував пожартувати Міколай.

— Хтозна. Це, звичайно, погано, що ти сьогодні не пішов до школи. Ти міг би багато чому навчитися, — мовив незнайомець і почув зневажливе пхинькання. — А особливо, — тут він зробив паузу, — враховуючи, що колись за це доведеться відповісти, еге ж? Та, може, доля призначила тобі сьогодні щось інше?

— Наприклад?

— Звідки ж мені знати?! Усі відповіді є в тобі. Їх лише потрібно пошукати.

— Яким чином?

— Вуличний гамір не сприяє загляданню вглиб душі. Та якби ти хотів... Святині чудово підходять для роздумів. Ти можеш піти зі мною.

— Але ж я католик!

— А кому це заважає?

Вони вже йшли Кредитовою. Урешті на площі Малаховського побачили костел Святої Трійці. Міколай якось ніколи не звертав на нього уваги, хоча вони часто тут проїздили. Костел та й костел, у Варшаві їх багато. Але цей був нетипової форми, ротонда із величезним зеленим куполом. Вхід нагадував про стародавні грецькі храми.

— То це тут? — здогадався Міколай.

— Саме так. Ми на місці. Дякую за допомогу, — старенький на прощання простягнув йому руку.

— Думаєте, мені можна зайти?

— Звичайно. Я маю залагодити кілька справ у канцелярії. Зачекаєш на мене?

Міколай кивнув.

Попри повну тишу й відсутність інших вірян, а може, саме через це, Малому стало незатишно. Він сів на лаві й став розглядати оздоблення. Костел був залитий світлом, яке соталося крізь барвисті вітражі. Навпроти — скромний вівтар із розп’яттям, трошки вище — ще одне зображення Христа. Характерна округла форма храму вражала, особливо мармурова колонада. Міколай ще ніколи не бував сам у таких місцях. Подумав, що це смішно: він уперше в житті прогулював уроки — і робив це в костелі! Але не було нікого, з ким він міг би поділитися цією думкою. Малий швидко прочитав молитву, а потім глибоко замислився. Із задуми його вирвав легкий доторк руки.

— Ходімо? Чи ти б ще хотів побути? — запитав старенький.

— Ходімо, звісно.

— Боюся, я вас розчарую, — сказав Міколай, не дивлячись на незнайомця, коли вони вийшли на вулицю.

— Так?

— Нічого я не почув.

— От і добре. Бо якби ти сказав мені щось інше, я б подумав, що ти обманюєш.

— Справді?

— Не досить увійти до храму, щоб на тебе зійшло просвітлення. Якби це так працювало, чого б воно було варте? Я б випив кави, тут немає поруч якогось кафе?

Вони йшли вулицею й нікуди не поспішали. Сонце й досі помітно пригрівало, і Малому здавалося, що канікули ще не закінчилися, а він — турист, який гуляє якимсь незнайомим містом.

— А ви теж прогульник? — наважився поцікавитись він.

— Я? Ні. У мене трохи забагато вільного часу. Це покарання за скупість.

— Тобто?

— Сьогодні в мене був вибір: або приїхати до Варшави потягом десь о другій, як звичайно, і мене б на пероні зустрічав онук, або трохи раніше — чесно кажучи, на кілька годин раніше — машиною зі знайомим.

— І ви вибрали другий варіант?

— Цей знайомий теж любитель загадок, тож дорога минула нам швидко й приємно, натомість тепер доведеться трошки почекати.

— А ви здалеку приїхали?

— З малого містечка, про яке ти, певно, ніколи не чув.

— З вами приємно балакати. Пощастило ж вашому онукові!

— Кому? Дарекові? Навряд він так гадає. Думаю, для нього я радше старий зануда. Особливо зараз, коли муситиму замінити йому батьків.

— З ними щось сталося?

— Ні, вони просто поїхали працювати за кордон.

— То це як мій тато, тільки він принаймні на вихідні повертається з тої своєї Москви.

— Мої з Ірландії не повертаються. До того ж, вони щойно виїхали.

— Зрозуміло.

— Я дуже люблю свого онука, але ми не дуже близькі, і я дуже боюся, як воно в нас складеться.

— Ви теж шукали в костелі просвітлення? — здогадався Міколай.

— Певно, що так, мій друже. Певно, що так.

Вони зайшли до якогось кафе. Старенький замовив собі каву, а Міколаєві — колу.

— І що ти збираєшся робити в так добре розпочатий день? — запитав він хлопця без тіні жарту.

— Хіба я знаю? Я думав трохи покататися автобусами по місту.

— В автобусі теж можна подумати.

— Отож.

— Якщо ти такий фахівець з автобусів, то може скажеш мені, чим я можу доїхати на Садибу[12]?

— Та який там фахівець! Але так склалося, що якраз це я знаю: 131-м. Я із задоволенням проїдуся з вами. У мене ще є трохи часу до кінця уроків.